Так, хоч тато й переконував її, що музичне виконавство — це безперспективна професія, й хотів, щоб вона вступала на юридичний. Але тато в неї й сам музикальний, має абсолютний слух і в компаніях ще й досі співає, — від природи в нього чудовий тенор, запевняє Ніка так палко, ніби мені на тому залежить. Ніби я приходила прослуховувати її тата на предмет вокальних даних. І ось ці нотки в її голосі вже моя черга впізнавати з безпомильною точністю, тут мене не одуриш: Ніка виправдовується, їй соромно за татову професію, — вона б радше воліла бачити його оперовим тенором, хай би й другого-третього складу… А й справді, як це я не подумала: таж у пору її дитинства, у вісімдесяті, — та навіть і мого, в сімдесяті, — вимовлена вголос абревіатура «КаГеБе» вже здіймала серед дітвори таке саме хихотіння, як називання деяких — прихованих — частин тіла, так що вставати й оголошувати перед класом, де працює її тато, напевно не додавало маленькій Ніці Бухаловій популярности серед товаришів. Не таке вже, значить, і безхмарне мусило бути в неї дитинство…
— Вашого тата можна зрозуміти, — всміхаюся їй по-материнському. — Мистецтво — заняття непевне, до успіху пробиваються одиниці, а юридичний — то все-таки ґарантований шматок хліба. Та ще коли, як у вас в родині, потомственне заняття…
На «потомственне заняття» Ніка хмарніє й закушує губку, — видно, це в неї така нервова звичка, бо на передніх зубах знати сліди з'їденої помади:
— Та ну… Тато взагалі-то в молодості на мехмат хотів поступати, йому математика добре давалася, тільки дєд йому не дозволив… А музикальність — то в нас по єврейській лінії…
По єврейській?
Першої миті, розгубившись, мовчу: ми з Нікою й справді належимо до різних поколінь, — та свобода, з якою вона говорить про своє єврейство, може слугувати демаркаційною лінією для цілої епохи: серед моїх ровесників єврейство ще було тавром, чимось непевним і глухо-ганебним, до чого нерадо признавалися навіть ті, чиї прізвища закінчувалися на «-ман» і «-штейн», а вже полукровки укривали за слов'янськими йменнями, як сифіліс, і не було в штатних стукачів любіших розваг, аніж дражнити внука єврейської бабусі антисемітськими натяками, споглядаючи, як жертва блідне, міниться на виду й підхихикує стоїчно, мов спартанський хлопчик, котрому гризе живіт лисеня, — з протилежного табору іншою крайністю було негайне пробне, манівцями, освідчення кожному, запідозреному в єврействі, у власному юдофільстві й любові до держави Ізраїль (про яку тоді нічогісінько не зналося, але яку дистанційно любилося вже за те, що її не любив Кремль!), і в свої студентські роки я теж частенько так робила, — щоразу, проте, відчуваючи легку ніяковість од цієї вимушеної демонстрації звичайної людської солідарности, як при гінекологічному огляді — від демонстрації власного здоров'я: по-моєму, для євреїв вона мала б бути так само образливою, як антисемітські випади, але в межах системи, як каже Адьо, задача не мала розв'язку — і розв'язалася сама собою вже аж після розвалу Совка, коли я просто перестала помічати, хто єврей, а хто ні, і який і чий дід-бабі-рідний-Федір, — і до такої міри, бач, перестала, що вдруге за п'ять хвилин почуваюся перед Нікою Бухаловою як найчистокровніша в світі ідіотка: а, то вони євреї!.. Он, значить, звідки в Павла Івановича ця зовнішність арабського терориста, цей близькосхідний колорит, що в розведеному вигляді ще й малій трохи перепав, — і ці прекрасні балухаті очиська, цей підтятий носик і пухлогубий рот, коли вона повертає голову, враз, як на картинці з подвійним зображенням, складаються мені в новий образ: єврейочка!.. полукровочка, метисочка, а що, нічогенька комбінація вийшла…
— Що, бабуся була єврейка? — перепитую вже з щирим інтересом: слід розуміти, «дєд» Бухалов устиг одружитися ще перед 1937-м роком, до початку «великих єврейських чисток» в партії й НКВД, — після того єврейські дружини були в «борців із бандитизмом» уже не в моді, а по війні, коли євреїв почали переслідувати незгірш, як у довоєнній Німеччині, то й геть трефними стали…
Мала чомусь вагається з відповіддю, з тим самим виразом на мордашці, з яким уникає прямих відповідей її батько, — ох і дурна ж ситуація: стоїмо серед вулиці, підпираємо Софійський мур і з'ясовуємо генеалогію музичних здібностей Вероніки Бухалової! Але ні, тут якийсь інший сюжет, пов'язаний і зі мною також: таж у сімдесяті, коли Павло Іванович був куратором маминого музею, євреїв, навіть полукровок, у держбезпеці вже не тримали, — СРСР тоді вже «боровся з сіонізмом», і ті поодинокі євреї, котрі лишалися на посту, мусили бути такі вже добірні-перевірені кадри, що трава під ними не росла, — такий рідної мами не пощадив би, не то Олі Гощинської, а Павло Іванович на такого не показує, щось тут не сходиться… І Ніка, дарма що продукт іншої епохи, теж невідь-чом починає незграбно, як дитина ляльку, забирати назад свою єврейську бабусю: