Її повиває запаморочення, і вона лякається, що не встоїть на ногах. І зараз же пригадує собі те, що старалась забути: у неї вже четвертий день затримка! Груди набухли, до сосків торкнутись не можна, минулої ночі, коли Адріян цілував, вона навіть скрикнула з болю, — а місячних усе нема… Ні, чоловіки, здається, нічого не завважили. Дарина гасить цигарку. Я не вміщаю, думає вона з розпачем, мені забагато цього всього!.. Навіть для себе самої я не складу докупи цієї «сторі», не зберу кінців. Ніка: моя тінь, двійник-навпаки, антипод мого вимушеного сирітства. Сирітства, атож, — бо в п'ятнадцять років батько дівчинці ще ой як потрібен, і в сімнадцять теж — щоб упровадити в чоловічий світ без ґуль і синців: доки не стане дорослою жінкою, доти й потрібен… Чи це може бути — що Павло Іванович надробляє на рідній дитині те, що колись, у нього перед очима (й не без його ж таки участи), було відняте чужій?..
Зараз він здається їй виготовленим із надтвердого матеріалу, що не пропускає світла: заповнив увесь вільний простір між нею й Адріяном і сяє безсоромно, як велетенське немовля в купелі, — горить безумними біблійними очима й мляскає заїдами в кутиках рота, їй хочеться його відіпхнути, — і водночас, із якимось сласним жахом огиди, вона відчуває, що під тим своїм ошатним костюмом він голий: мокрий од поту і, мабуть, волохатий, як павіан. Здається, вона навіть чує його запах: важкий, військовий запах — шкіра, сургуч… Таке запаморочливе, до нудоти, відчуття близькости — ніби вони зараз усі втрьох в одному ліжку, жодного бар'єра. Невже він тепер снитиметься їй в еротичних кошмарах? Круглоплечий, із бабським задом, на коротких ногах. Такі зазвичай яркі до любовного гону. Боже, яка гидота, що з нею діється?..
Нарешті вона ловить на собі Адріянів затурбований погляд — і наче вмить усі її залозки набухають сльозами вдячности: вона знову маленька дівчинка, і тато (Адріян) сидить у першому ряду й киває їй у такт…
Мій мужчина, спалахує вона теплом, мій найрідніший у світі, хоч руки б його зараз торкнутися… Але той, другий — твердий, темний усередині, без просвітів, з важким військовим запахом, — розпихає їх собою, вклинюється між ними (тут їй блискає яскрава фізична згадка, що він і відразу, від першого їхнього знайомства зайняв таку позицію в просторі — вклинюватись між ними, і то з такою непохитною самопевністю, ніби має на це прав о!), — наставляє на Дарину свої прекрасні юдейські очі, напівприкриті звислими капшучками поморщених повік, — і зненацька каже щось настільки недоречне в цьому сценарії, де крутяться, закручуються довкола них у невротичний танок розсипані такти Ліста (Роки блукань, Швейцарія, Пастораль), і сивоголова музпрофесура, що застала кращі часи, і старі діви-меломанки, що ходять на концерти отримувати свій оргазм і сновигають в антракті по-юному розчервонілі, — щось, настільки несподівано далеке від малої Ніки, котра зараз десь за сценою вислуховує останні напучування від свого педагога, аж Дарині першої миті здається, ніби це сказано незнайомою мовою: