зливою, її кар'єра росла, як тополенька, все вгору та вгору, її бойфренд рвонув із свого загадкового бізнесу (досі не знаю до пуття, чим він там займався, але гроші мусили бути вже ті, що їх джерелом наші скоробагатьки не хваляться, згадують ухильцем, шуткома…) — прямоходом у нардепи, і перло йому як з води, він уже закінчував, казала Влада, одуренний заміський будинок для них трьох десь у Рославичах, у так званій «підкиївській Швейцарії», серед екологічно чистих лук і ставків, Катруська ходила до школи British Council для дітей дипломатів, де плата за навчання виносила десять тисяч баксів річно (платила Влада), все в неї було прекрасно, а мало бути ще краще, і в цьому теж була така необхідна мені надійність, мур і опертя — ніби запорука того, що і в мене, за якоюсь незбагненною логічною сув'яззю (мислення «за аналогією», як у первісних племен!), теж усе обов'язково буде прекрасно, не сьогодні, то завтра, а на чому ж іще, як не на такому близнюцькому злипанні-взаємовіддзеркаленні, споконвіку й держиться жіноча дружба (і розпадається, тільки-но «аналогії» вичерпують себе!), — і тому, коли в ту ж таки осінь, десь за місяць, чи що, по нашому інтерв'ю, вона поскаржилася мені по телефону на безсоння — а вона так рідко на щось скаржилася, і завжди в минулому часі, коли перешкоду було вже подолано, бар'єр узято, і з того можна було виснувати хіба якийсь урок на моральну підтримку іншим: от і зі мною, мовляв, було, а бач же, вибабралась, — то я просто не вловила, не прийняла сигналу тривоги, точніше, пустила його повз вуха, як технічний шум в ефірі, очевидно, тупицями як я такі сиґнали розпізнаються тільки коли вже по всьому — коли розходяться з похорону, і аж тоді, з усіх складених докупи охів, і ахів, і скрушних похитувань головою, показується, що в останні тижні такими сигналами довкола небіжчика сипало, як снігом, і куди ж ми всі, питається, дивилися, що нас так обморочило?.. «Уявляєш, не можу спати, — казала вона по телефону, ніби запрошуючи мене разом із нею, порядком розривки, над тим подивуватися, о другій над раном її невтомний дзюркотливий голосок дражнив, як підшкірне свербіння, а мені треба було о шостій вставати на ранковий ефір, і я вже тратила рівновагу, перечіпаючись об меблі, повзаючи по хаті зі слухавкою, яка, здавалось, до крови намуляла притисле вухо, та напівпритомно збираючи сумку на ранок, поки вона сокоріла: «Якийсь ідіотський страх з'явився — ніби, як засну, то помру», — «Ти просто перепрацювалася, Владусь, — знай товкла я своєї, вже, либонь, ушосте за годину, — ніщо не дається задурно, в тебе ж такий тяжкий рік був, плюнь на все, і поїдьте відпочити», — маючи під тим на думці, що нардепові теж, відай, не завадив би відпочинок, раз він, до лиха, негоден як слід приспати перевтомлену кобіту! — всі вони, зараза, з їхнім юродивим способом життя й безпробудною плавбою в алкогольному морі від стресу до стресу, перетворюються до сорока років на клінічних імпотентів!.. — а Влада щось і далі невтомненько жебоніла, про дійсно-таки, я маю рацію, вже й запланований нею відпочинок, про Абу-Дабі чи Дубай, і що з них комфортніше, а що дешевше, і що б вона радила мені, в разі я теж зберуся відпочити, аж доки я не заблагала пощади й не звомпила: Владухо, Матусевичко, ну тебе к бісу, дай же мені відпочити хоч цих чотири годині, які ще маю в запасі!.. Вона засміялася — коротким, дивно співучим флейтовим перебором, і цей її прощально випорслий смішок, водночас і ніяковий — ніби вона щойно в ту мить здала собі нарешті справу, що не дає мені спати, — і бентежний — бо мені теж зробилось ніяково, що я так брутально ознаймила свою сонливість людині, котра страждає від безсоння, наче покинула її саму вночі в незнайомій місцевості, і вибирайсь, як знаєш, — цей смішок застряг мені в вусі, як наллята вода, і навіть за ніч не вилився, як то буває з водою, мокрою теплою плямою на подушку: не стравився годинами куцого сну, — я прокинулася все ще з його сріблястим відлунням у вусі, і в цьому, аби стало кебети на хвилиночку спинитися й дослухатися, теж можна було добачити виразний сиґнал перестороги, знак, що своєю, спересердя так різко цюкнутою фразою, котра вирвалася мені, як сокира з ослаблих рук, я несамохіть поцілила в якусь невидиму струну в світобудові, вже натягнену так надсадно, аж від неї кругами дрижали й ширилися стугонючі вібрації, і світобудова зарезонувала — Владиним флейтовим смішком, хоч запросто могла б і будь-чим іншим — реакцією напнутої струни на фальшивий доторк, скла, коли порнути по ньому бритвою, мої «чотири годині в запасі», серед отих, уже розвированих довкруг Влади на всю котушку, інфразвукових вібрацій, мусили проскреготіти таким самим дисонансом, адже насправді у мене в запасі було куди більше годин, ніж зоставалось у неї, — вже облічених, вже витікаючих, вже на денці, — про що ні вона, ні я тоді знати не могли. І через три тижні по тому вона таки заснула, саме так, як не велів їй робити її полуночний страх, — заснула серед білого дня, за кермом, на Бориспільській трасі, їдучи забирати від посередника прибулі з франкфуртського рейсу картини, яких ніхто більше ніколи не бачив, бо посередник запевняв, що віддав їх і вони розпрощалися там-таки, в аеропорту, але коли Владин перевернутий «бітл», разом із вчавленим у нього, як у зім'яту бляшанку, насадженим з розмаху, всією-грудною-клітиною-на-гарпун-керма Владусьчиним тілом, підняли з кювету й розрізали автогеном, то жодних картин у машині не виявилось, ні в салоні, ні в багажнику, і можна було, звичайно, припустити, що машину пограбували вже розбитою, а можна було й роїти нескінченну гирилицю далеко гірших, і навіть геть уже несамовитих підозр і припущень, — з-поміж них єдиним стійко врозумливим, таким, що трималося глузду й відтак могло утримати при глузді живих, було припущення, що вона заснула за кермом і машину занесло на мокрій трасі, якраз перед тим ішов дощ, — і ніхто не знає, і ніколи вже не дізнається (як довго пекла мене ця думка!) — чи в останню мить, коли «бітл» летів у кювет, Влада встигла прокинутися від струсу й збагнути, що діється (чи встигла вона вжахнутись? закричала? чи було їй боляче? чи чула хрускіт власних кісток?..), — а чи, може, прокинулася вже аж потойбіч, марно силкуючись здивовано протерти очі й помалу упритомнюючи собі, що більше не має ні рук, ні очей? (Це було б краще, далеко краще, я не один місяць натреновувала себе повірити, що так воно й було…)