Коли я починала «Музей…», власне українських публікацій, на підставі яких далося б більш-менш повнокровно виписати історію Гельці Довган і Адріяна Ортинського, було ще мізерно мало. Головним документальним джерелом, на яке я покладалася, лишалась так звана «усна історія» — та, що зберігається в переказах. Тож найпершу й найтрепетнішу дяку складаю ветеранам — свідкам і героям трагедії 1940-х, котрі згодились зустрітися зі мною для інтерв'ю і, кожен різною мірою, вділили моїм персонажам частку свого життя. Декого з них нині вже немає на світі, і я щаслива, що ще встигла їх застати. Без їхньої участи ця книжка ніколи б не могла бути написана.
Богдан і Дарія Габлевичі, Люба Комар-Прокоп Іван Штуль відродили для мене Львів часів нацистської окупації й тодішнє українське підпілля; Олексій Зеленюк («Пастор») і Романа Сімків («Рома») провели по повстанських «шпитальках»; Василь Кук («Леміш»), Марічка Савчин («Марічка») та Іван Кривуцький («Аркадій») заповнили десятки прогалин в історичному пейзажі. І вже зовсім безцінною стала допомога Ірени Савицької-Козак («Бистрої»), — саме ті три дні, котрі я безвилазно просиділа в її гостинному мюнхенському домі в розмовах під диктофон, остаточно «вирішили» долю Гельці, — та Ореста-Методія Дичковського («Кривоноса»), який консультував мене з бойових дій в «Останньому сні Адріяна».
Другим важливим джерелом історичної інформації були архіви. При всій фатальній невпорядкованості українських архівів, для письменника вони насамперед Клондайк «антикварних» деталей — того, чого самотужки ніяк не вигадаєш. Од щирого серця дякую за поміч директорові Галузевого державного архіву Служби безпеки України Володимиру В'ятровичу, невтомній берегині фондів Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку Оксані Радиш-Міяковській, працівницям Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років (Київ), Музею визвольних змагань Прикарпатського краю (Івано-Франківськ) та бібліотеки Львівської академічної гімназії при Національному університеті «Львівська політехніка» (Львів). Дякую також моїм постійним «галузевим» консультантам: Олександрові Бондарчуку — з фізики, Дмитрові Фінкельштейну — з математики, Євгенові Карасю — з антикваріату, Богданові Юзвишину — з криміналістики. Окрема подяка Василеві Іваночку (Івано-Франківськ) — за подаровану виправу до бункера «Грома» й криївки «Боєслава», коли мені знадобилася «зимова натура» для шостого залу. І, нарешті, особлива дяка належить моїм найпершим читачам і критикам, які підтримували мене на всій дистанції і без яких хтозна, чи вийшло б її здолати, — Ростиславу Лужецькому та Леонідові й Тетяні Плющам.
В міжчасі я написала ще одну книжку — «Notre Dame d'Ukraine», яка забрала мені понад два роки праці, плюс іще майже рік часу, в сумі, було з'їдено громадськими справами, публіцистичними виступами тощо, — і якби не існувало на світі письменницьких «будинків творчости», що люб'язно надавали мені притулок (благослови їх Боже!), то робота над «Музеєм…» напевно тривала б ще й у наступному десятилітті. Ось перелік тих місць, де, в загальному підсумку рахуючи, було написано чи не дві третини романного тексту, — кожному з них я винна окреме освідчення:
Ледіґ Гауз (Ґент, штат Нью-Йорк, США) — Вілла Черріні (Ґрац, Австрія) — Вілла деї Піньї (Больяско, Італія) — Літерарішес Колоквіум (Берлін, Німеччина) — Літератургауз (Креме, Австрія) — Центр Письменників і Перекладачів (Візбю, Ґотлянд, Швеція) — Вілла Геллебош (Волезелле, Бельгія) — Замок Готорнденів (Лассвейд, Шотландія) — Вілла Штрьоулі (Вінтертур, Швейцарія) — Кюнстлердорф Шепінґен (Шепінґен, Німеччина) — Вілла Деціюша (Краків, Польща).