— Мій горобчик… Школярка моя…
— Чому — школярка?
— В тебе тіло на дотик, як у школярки. Це фантастично.
— Що саме?
— Що воно так збереглося.
— От хамло.
— А хамло, — охоче згоджуєшся ти, перевертаючи мене на спину, здатність твоїх рук видобувати з мого тіла такі різні за висотою й кольоровою насиченістю, тільки мені вчутні музичні тони (трохи подобає на мінімалістів, на Філіпа Ґласа, але Ґлас на цьому тлі пацан, йому така палітра й не приснилася б…) у черговий раз змушує мене перейти в режим іншого слухання: заплющивши очі, цілком зосередившись на спалахаючих на внутрішній стороні повік картинках, як на симфонічному концерті, — спершу сповільнено, мов під водою, приходять у рух бліді пагони літорослів, різьблені з плавкою витонченістю японської графіки, відтак — вигульком на поверхню — тропічно-густа, смарагдова зелень, що все темнішає й темнішає, стягуючись і тверднучи до больової точки соска, і акурат у ту мить, коли я от-от скрикну, бо ти вже справді робиш мені боляче, стиск рознімається, переходячи в повсюдний пестливий розлив, і над обрієм переможно зринає кругле, помаранчево-жахтюче сонце! — од захвату я сміюся вголос, вся вже — як живий керамічний глечик, музична скульптура під руками майстра, по увертюрі ще не аплодують, мовиш ти звідкись із темряви, ніби вже зсередини мене, твої руки продовжують рухатися з немилосердною точністю, дасть же Бог такий дар, і вмирати я починаю, як звичайно, — як ти це робиш? — ще заздалегідь, ще до того, як ти увійдеш і цілковито заповниш мене собою, на той час із мене вже єдино й зостається, що наскрізь прогріта ніжним світлом вдячности, текуча й рухлива форма, в яку ти вкладаєшся весь, до останку, з розпачливою силою уже аж-неживої природи, всезмагаючих вогню-і-тверді, ох ти ж, ти, ти, мій єдиний, мій безіменний (в ці хвилини в тебе нема імені — як не буває його в усіх безмежних величин…), — первісний вибух, спалах новозроджених планет, потьмарення, крик, — зрозуміло, що це щастя, що нам із тобою скажено, несвітськи пощастило, навіть страх бере, за які ж то такі заслуги і яке ще за те запросять мито, адже здумай лишень, мимрю в блаженній обважнілості, й далі невідліпно втоплена носом, як цуц, у неохололу від поту, з рідно-прянуватим (цинамон? тмин?) душком чоловічу шию: мільйони людей жили на світі й ніколи не зазнавали нічого подібного (хоч, власне, а звідки нам знати? але чомусь щасливі коханці завжди заряджені цією непохитною певністю, ніби вони перші такі на світі від часів його сотворіння…), — і тому, розуміється, врешті-решт жодних нема підстав (а якщо якісь і були, то змило океанічним валом), — жодних, авжеж, підстав відмотувати плівку назад і поновно рефлектувати над тією «школяркою»: над тим, що в тобі, хіба вже останній дурепі не видно було б, — і далі триває оця по-мозольному, по-шахтарському вперта праця — підклеїти, підшити мене, за всією сукупністю відчуттів, із дотикальною пам'яттю включно, навпростець до своєї першої любови. (З нарочитим цинізмом спитати в тій хвилині щось на кшталт — а ти що, спец по школярках? німфетоман? звідки такі порівняння? — значило б утрутитися в ті підземні роботи пам'яти так само необачно, як погукати на сновиду, котрий просувається краєчком даху, і то з подібним же ризиком, що розбуджений впаде й розіб'ється, — ні вже, хай собі йде як іде, не мені лізти з гаєчним ключем до когось у мізки…)
Власне кажучи, я мала би бути підлещена, ні? Чи принаймні заспокоєна: які ж певніші ґарантії кохання-навік може дати жінці мужчина, як не під'єднати її (термін з електротехніки, всіх нас кудись та під'єднують, але ж і ми в боргу не зостаємося, теж по-живому злютовуємо клеми, накручуємо всіляких ізоляційних обмоток, поки — бах! — не лусне коротким замиканням…) до тих найперших жіночих образів, бетонно закарбованих уявою, — мами, сестри, дівчинки за сусідньою партою?.. Шановні пані й посестри, любімо своїх свекрух: це наше пряме майбутнє, ті жінки, якими ми станемо років через тридцять (а інакше коханий нас би просто — не розгледів, не впізнав). Любімо своїх суперниць, давніх і нинішніх: кожна з них несе в собі щось від нас, щось таке, чого ми за собою найчастіше й не завважуємо, й не цінуємо, а для нього воно якраз і виявляється головним… О чорт, невже я можу мати щось спільного з тією насурмоненою бабою із вугільними очницями?!