(Так, ніби вона сама підставилася — вставши, як із шанців — на повен зріст, та під снайперську кулю… Ніби хтось там нагорі пильнував, щоб ми тут не вирізнялись задуже. Щоб тримали ряд. Щоб потрошку, помаленьку, не так, як вона хотіла — «по-справжньому»…)
Саме на Прорізній, коли проминаю сирітську лавочку на белебні, в мені найчастіше скидається таке пекуче, ображено-дурне, достоту дошкільняцьке, а проте вперто раз у раз виринаюче, як притоплений поплавок: нечесно! Так нечесно, якщо там, нагорі, взагалі ще хтось стежить за правилами, — вирвати її з життя на повному ходу, атож, на трасі! — як дантист-коновал здорового зуба зі щелепи, — вибачте, помилка, але назад уже не вставиш. Влада й сама мусила бути неабияк розгнівана, отак неждано-негадано опинившись потойбіч, — першої ж ночі, коли її видобуте з машини тіло ще лежало в морґу на полиці холодильника, вона приснилась мені незвичайно сердитою — в себе в майстерні, в тих самих дрантивих мулярських штанях, енергійно висувала й засувала якісь шухляди, за чимось шукаючи, на мій розпачливий, усім єством до неї, поклик відмахнулась: не заважай, мовляв, — і зронила щось вельми химерне, щось про охоронну грамоту, яка їй потрібна, а то, мовляв, «дуже багато смертей», — ці слова я запам'ятала достеменно, бо, хоч мова снів така сама темна, як і пророцтв, проте найдужче від нашої денної мови різниться вона тим, що не знає брехні, — викривлення вносяться в неї тільки нашим власним сприйняттям, тим, що в фізиці зветься похибкою інструмента, і тому ті прямі цитати зі снів, котрі вдається на ранок цілими винести на поверхню, я завжди занотовую точно, навіть коли вони звучать і сто раз безглуздіше від сказаного мені Владою в її першу ніч поза світом, — тим більше, що, як з'ясувалось, не таке воно було й безглузде, бо в ту ж таки ніч у Владиної матері, яка забрала Катруську до себе, в кімнатах само собою вмикалося й погасало світло, відчинялися й зачинялися двері, Катруся спросоння кричала: «Мамо!», — очевидно, Влада й там чогось шукала, якоїсь охоронної грамоти, якої? до чого? перед чим?.. Заплакане жіноцтво вже на похороні, покурликавши, дружно пристало на гадку, що шукала вона не інакше як пропалих картин, а «багато смертей» буцімто було на тих картинах зображено, і одна Галерейна кураторша, з'їхана на всю стріху на істинно-православному ґрунті, навіть пальнула там-таки вперше те, що потім довго й заласно, із негарно заблислими очками мусувалося й обшіптувалося в товариствах: «А вот нельзя так запросто іграть с такой темой!» — не без морального торжества в голосі, як у людини, котру офіційно вповноважено пильнувати космічної справедливости (Влада саме за це й не зносила їх, «істинних», називаючи «парторгами православія»). Мужчини, переважно більш позитивістськи налаштовані, з неменшим апетитом порали, зараз-таки на поминках, по другій-третій перехиленій чарці, інше блюдо, і найбистріші з баришень також долучилися до їхньої когорти та запрацювали навзаводи ножами й лопатками: що Владу, відай, мусили «вести» вже давно, в нас-бо і за п'ятсот доларів професійного кілера найняти не штука, а Владина ж кожна робота тягла на порядок дорожче, за такі гроші рідну маму вколошкати можна! — та які там п'ятсот доларів, чоловіче, оно на Херсонщині, недавно передавали, у покійника назавтра після похорону могилу розрили, щоб десять гривень із піджака витягти, сусід бачив, як удова їх туди клала! — та ні, то діло таке, буває, а я за професіоналів кажу, — а професіоналові машину в кювет зіпхнути, та ще на мокрій дорозі, то взагалі як дурному з гори збігти! — так поповзли клубочитися леґенди, що далі від епіцентру події, то несамовитіші, бо ж людям, які ніколи не бачили зблизька — окрім як у телевізорі — ні Влади, ні Вадима (чия масивна депутатська постать була попервах сильно схарапудила міліцію, в тодішній віхолі людей мені запам'ятався слідчий, і ще якісь у формених кашкетах — усі з однаковими, бистрими поглядами заскочених на гарячому злодійчуків), — цим людям жодного сенсу не було розтлумачувати, та вони й слухати б не схотіли, що: a) на перевернутому «бітлові» не виявилося ніяких слідів од удару іншою машиною, що: Ь) експертиза навіть відновила, з повною сумлінністю, траєкторію з'їзду «бітла» з траси, — що, відтак: c) то був очевидний і безсумнівний нещасливий випадок (на превелику полегкість міліції, яка, правда, буцімто продовжувала розшукувати зниклі картини, але коню було ясно, що ніхто їх повік не знайде — хіба вже випадково на них сівши! — та й який, питається, сповна розуму вкраїнський мент став би ото перериватися за якісь там картінки, скільки б його не запевняли, що вони вартують незменш як яка-небудь украдена «Волга»?..), і, чи не найголовніше, — що: d) ми, Богу дякувать, таки не Європа, хоч би скільки хрещені батьки нації били себе на цьому пункті в заплилі жиром бюсти, а тому ніякої арт-мафії в нашій ні-від-якого-глузду-незалежній дупі (звідки за скромний хабар місцевому чиновникові можна сколупати зі стіни й цілком легально вивезти яку завгодно славну фреску, як Бруно-Шульцеву з Дрогобича, та й взагалі все вивезти, що тільки сподобається!) не стояло, за визначенням, зроду (чи принаймні відколи останнього Гойю й Ріберу забрали, уже в 1960-ті, до Москви на реставрацію, та так ніколи й не повернули, як ніхто не збирається повертати нам і шедеврів Терещенківської колекції, котру ще дєдушка Ленін роздуванив, аби розплатитися з дєдушкою Хаммером за Джойнтівську поміч у 1921-му, так що