— Альо? — обережненько термосить її той чоловік, відчувши на протилежному кінці розрідження уваги, перехід її, як сам би визначив, із твердого стану в плазмений. — Лялюся? Ти слухаєш?..
— Угу… Адю, ти не пам'ятаєш, у чому полягав онтологічний доказ Буття Божого?
Він чмихає — не тому, що запитання здалось йому кумедним, і не від несподіванки, а тому, що всяка несподіванка з її боку все ще справляє йому буйну втіху; цікаво, і як довго це триватиме?..
— Колись знав, не згадаю зараз… Або що?
— По-моєму, я його щойно відкрила.
Він сміється — голосно, щиро сміється зі своєї дотепної дівчинки, невтомної на вигадки. Тішиться, що вона в доброму гуморі.
— Я серйозно кажу. Розумієш, хтось мусить це все бачити — в цілості, з горішньої точки. Як на оглядовому колесі в парку. Тільки не тепер, не в цю хвилину, а взагалі…
Звучить винятково глупо; їй і самій здається, що вона давно вже не прорікала нічого дурнішого таким переконаним голосом — справді, наче школярка.
— Ой ти ж моя розумниця!..
Він згоден, він наперед згоден — з усім, що вона скаже. Аби тільки їй було добре. Аби тільки згода в сімействі, і мир, і тишина — порушувана хіба що її стогонами в спальні, на кінґ-сайзовому ліжку з арабським покривалом. Він любить, як вона стогне; «не зупиняти музику» — так це між ними зветься. На хвилинку Дарину огортає такий розпач, ніби її виштовхнули з космічного корабля у відкритий простір і перерізали пуповину: пустка, пустка і невагомість. Самота.
Адріян тимчасом підважує її думку з іншого боку, бере пінцетом і кладе кудись під мікроскоп на лабораторне шкельце — ще й притискає зверху до цілком уже невпізнанного стану:
— Можу тобі сказати хіба з точки зору теорії ймовірностей, якщо хочеш знати… Я десь читав, що за статистикою при нещасливих випадках число тих, хто виживає, перевищує ймовірнісний проґноз на п'ять відсотків, причому це стабільна цифра…
Ні, нічого такого вона знати не хоче. Не хоче навіть напружуватись, аби розчовпати, що ця тарабарщина означає, — як у школі на математиці, коли тебе от-от викличуть до дошки продовжити з того місця, на якому попередня жертва поклала крейду. Але з нього добра душа, вона таки несправедлива до нього, — він усе любо-мило пояснить сам:
— По ідеї — ну, згідно з теорією — кості мали б випадати «фіфті-фіфті»: скільки гине, стільки й виживає. А виживає завжди на п'ять відсотків більше, стабільно. Оці п'ять відсотків — втручання фактора «ікс», невідомої сили — оце, виходить, і є Бог. Математичний доказ, що Він існує.