Втомилась, угу. Дуже.
Ох, зайчисько… Теплий який…
Ні, перш ніж у люлю, ти все-таки подивись, будь ласка, моє інтерв'ю з Владою, добре? Так, це я про нього тобі казала — ти ж в ефірі цього не бачив?.. Це ще до нашої з тобою ери було, в мене тоді ще програма не «Діогенів ліхтар» називалася, а просто йшло як окреме інтерв'ю, тільки з деякими купюрами редакційними, — а тут на касеті все як було в сирому вигляді, в чорновому… Ні, я не буду дивитися. Я сьогодні це вже бачила, не хочу більше. Не маю сили, Адюська. Чесно. Подивишся сам, у кімнаті, гаразд? А я тут тимчасом, так тому й бути, посуд помию…
Знаменита в тебе вийшла вечеря… Спасибі, киць.
Ти такий хороший — що б я без тебе робила?
Лиши, лиши… Я сама приберу…
Адю. Адю, а коли ти був маленький, ти з дівчатками грався?..
Ні, я тільки хочу спитати — ти не пам'ятаєш, була така гра — ямку викладали квіточками, блискітками, така ніби картинка виходила, накривали її скельцем і знов засипали землею, називалося — «секрет»?
Не пам'ятаєш…
АНКЕТА ВОЯКА УПА
1. СТЕПЕНЬ і ПСЕВДО підхорунжа Рома/перекреслено/Дзвіня
2. ПРІЗВИЩЕ ІМ'Я Довган Олена
3. НАЦІОНАЛЬНІСТЬ українка
4. ДАТА і МІСЦЕ НАРОДЖЕННЯ 1920 р. Львів
5. ОСВІТА 3 курси фізики на університеті в Цюриху
6. ЗВАННЯ радистка (радіоінженер)
7. СТАН вільний (незамужня)
8. СЛУЖБА в ЧУЖИХ АРМІЯХ (пропуск)
9. ПЕРЕБІГ СЛУЖБИ в УПА від березня 1944 р.
10. ПІДВИЩЕННЯ (нерозбірливо: бура пляма)
11. ВІДЗНАЧЕННЯ (нерозбірливо! бура пляма)
12. ПОРАНЕННЯ і ШПИТАЛЬ (нерозбірливо: бура пляма)
13. КАРИ (нерозбірливо: бура пляма)
14. ГРУПА КРОВИ (нерозбірливо: бура пляма)
15. ОПІНІЯ ЗВЕРХНИКІВ (нерозбірливо: бура пляма)
Її звати Анастасія, і вона моя практикантка — у мене вже є практикантки, сказитися можна, ось так воно все й починається, а потім одного прекрасного дня виявиш, що всі в твоєму оточенні вже молодші за тебе. І не просто молодші, а тільки й клацають зубами, чекаючи, коли ти звільниш їм місце, — як зграя молодих вовченят. Перше покоління здобичників нової Європи — те, на чиї тендітні голівоньки, на юні й драглисті, як яєчний білок, мізки, відразу всією мегатонною вагою обрушилася американська телевізія й реклама. Як колись на плакаті з по-звірячому виряченим красноармейцем, який тицяє в тебе пальцем: «Ти запісался добровольцем?», — тільки тепер запитання звучить інакше: «Ти вже відпочив на Канарах?», «Ти вже купив „мерседес"?», «Ти вже вдягаєшся у Gucci?» — і вони ошаліло женуться в напрямку, вказаному гігантським екранним пальцем, перегризаючи на своєму шляху все, що, на їхню думку, може їм перешкодити. Уявляю, яку криву суїцидів це інтернет-покоління видасть соціологам років через десять — як фонтан на Майдані Незалежности.
Ця також у блузочці від Gucci, в черевиках від Bally і з сумкою до пари черевикам, — гостроносенька лялечка з очима, як два чорні пластмасові ґудзики й вічно напіврозтуленим ротом, у кутиках якого вже намітилися дві павутинки, — для двадцяти з хвостиком ранувато, хоч, гадаю, тим чулим ротиком вона за свій вік встигла обробити куди більше товстих чоловічих відростків, аніж я за свій. Якщо тільки це не татусь її вдягає. Зрештою, одне другому не суперечить. Коли Настуся-Вже-В-Gucci наставляє на мене (на мене!) свого розтуленого мокрого дзьобика, мені страшенно кортить співчутливо спитати, чи в неї часом не гайморит. Ось такі кадри тепер ростить Інститут журналістики нам під боком, тут-таки на Сирці — в тому білосніжному саркофагу, що його компартія невдовзі перед фіналом се-ре-серу збудувала собі на кадровий розплідник, бо в Рильському провулку, в також несогіршенькому сецесійному особнячку з левами, що його ми з Настусею-Вже-В-Gucci саме проминаємо, партмолоднякові робилося затісно. Тепер тут банк, і леви з усіх підступів обкладені, як на ковзанці, рожевим ґранітом. Я питаю в майбутньої української журналістки, чи вона знає, що тут було яких років п'ятнадцять тому, — нестак і давно, вона вже до школи мусила ходити. Чи знає, що її матір-альма в певному сенсі ґенетично пов'язана з тим закладом, який колись тут панував, — і, судячи з куревських норовів вітчизняної журналістики, карма місця таки вспадковується, тільки цього я вже їй не кажу. Анастасія (саме так вона рекомендується — повним ім'ям) сторожко пасе мене чорними пластмасовими очками і міньєтно-гайморитним ротом — ні, вона не знає, що тут було, і, з усього видно, їй на це глибоко начхати, але я буду підписувати її звіт про практику на телебаченні і потім вона всюди розповідатиме, що проходила практику в Гощинської, а тому по миттєвому замішанні вона зважується догідливо підхихикнути: прикольно, мовляв. Гупія, акваріумна рибка. Чому, на Бога, журналістика — чому не бізнес-менеджмент, не яка-небудь, у перспективі, іноземна фірма, де можна вийти заміж за швейцарця чи голландця, в найгіршому випадку американця, — що за вибір такий?