Тим часом ще один мій віршик надруковано в районній газеті «Придеснянський колгоспник»: «Лине в сонячнім промінні, в звуках радісних пісень, над землею, в трав цвітінні миру й щастя світлий день…» Реальне життя, яким я живу, яким живуть мої рідні, і мої віршики — абсолютно не стикуються. Життя і література існують у різних, протилежних світах. Так мене навчено. Всією отою «романтичною» писаниною сорокових-п'ятдесятих років, що нею була забита сільська бібліотека. Шкільною програмою з літератури. Тодішніми газетами. Що література має віддзеркалювати реальне життя—це розуміння прийде пізніше. Тим часом я бреду по розмоклій полівці в кошовкою за плечима у місто по науку, бреду і римую: «У серці кожного кипить життя прекрасне, неозоре, як та безхмарная блакить…» Дивовижне роздвоєння свідомості, так мало нами ще досліджене!
Тої весни, п'ятдесят шостого року, я почав відвідувати засідання обласного літературного об'єднання, зазнайомившися з газетярами із «Деснянської правди». Редакційні жінки дивилися на моє вбрання, а відповідно— і на мене, жалісливими очима, розпитували, що збираюся робити після закінчення школи. Котрась із них подзвонила у сектор преси Чернігівського обкому партії. Мені поталанило — трубку зняв інструктор Микола Фальчевський. Служба ще не вбила у його серці елементарної людської доброти. І ось я уперше відчиняю важкі обкомівські двері. За дверима — міліціонер: «А ти куди?» Довго вислуховує моє лепетання, підозріло зирить на убогеньке вбрання — пропускає. Переді мною — високі, круті сходи. Із шкільним портфелем у руці я ступаю на одну сходинку, на другу, на третю, передчуваючи важливість хвилини, але ще не віддаючи собі звіту, що ці сходи — до галіфе…
Микола Фальчевський так само довго, як і міліціонер, але більш співчутливо, розглядає мене і нарешті мовить: «Так-так, читав я твої віршики, читав. Світлі, життєрадісні, надихаючі віршики… А окрім віршиків, ти щось писав?» — «Твори на уроках літератури…» — «А що ти збираєшся робити в редакції?» — «Не знаю, що скажуть. «Ну гаразд, ти іди, закінчуй школу, а ми тут подумаємо…» Минув місяць а чи й більше, я вже складаю випускні іспити. Родич мостить мені стежку у школу кулінарів, там учнів безкоштовно годують: «А станеш поваром — перша людина будеш. І сам пузо розпасеш, і кабанчиків щороку годуватимеш дармовицею…» Я, хронічно голодний, сповнююся мрій про сите поварське буття біля казанів з борщем та сковорідок із вишкварками.
Одного ранку, уже перед останнім екзаменом, до класу заходить завуч. Серце моє болісно стискується: знову нагадуватиме про несплату за навчання. Але сьогодні голос у завуча несподівано лагідний, здивований: «Дрозд, там з обкому тобі дозвонили, просили зайти…» — «А, якось зайду…» — вдаю із себе байдужого. Із школи виходжу повагом, але через дорогу — уже біжу, як хлопчисько, а не випускник середньої школи, на якого чекають в обкомі. До міліціонера біля вхідних дверей вітаюся як до давнього знайомого. І вже сходи не здаються крутими. І мовить до мене Микола Фальчевський: «Так-так, товаришу Дрозд, хотіли ми вас бачити. Звільнилося місце коректора у районній газеті в Олишівці. Це — кілометрів сорок од Чернігова. Поїдете?»
І ось мої чернігівські родичі колективно випроваджують мене в самостійне життя. Зять дарує власні брезентові черевики, вибіливши їх крейдою. Черевики завеликі, довелося запхати в них по газеті. Сестра Люба подарувала ковдру, тітка Оля — двоє простирадел. Зятів брат дістав з горища дощату валізу, що замикалася на висячий замок. Потім я опишу її в «Маслинах». Другого дня поїхав ще в Петрушин — попрощатися з рідним краєм… Сестра Марія дістала зі скрині чи не єдине своє «багатство» — вишитий рушник. Батько не поскупився на трояка на дорогу. З тим трояком у кишені (тридцятьма копійками як на нинішні гроші) і рушив я з Петрушина. Відчуття історичного моменту в мені жило. Я довго озирався з полівки на сільську церкву, описом якої через кілька десятиліть завершу роман «Листя землі». Того дня у школі був випускний вечір, на ньому вручали атестати. Атестата мені не видали, бо н е сплачено за навчання, видали лише довідку. З довідкою і дерев'яною валізою наступного дня я переступив поріг редакції Олишівської районної газети «Голос колгоспника».
— Де редактор? — запитав досить офіційно.
— На нараді. А ви хто ж будете?
— А я — з обкому…
(Не вигадую жодного слова, їй-бо. У цьому діалозі — весь я, тодішній. А може, і не лише я…),
— То ви зачекайте, якщо з обкому… Редактор скоро прийде. Ми йому подзвонимо.
Поставив я свою дерев'яну, з висячим замком скриньку біля стіни, став чекати. А вже — десь по обіді. Уранці в сестри випив чаю — тільки й було в роті. У скриньці лежало трохи сала і хліб, але ж не міг я так опроститися перед працівниками редакції. Виходжу у двір, на сонечко. Двір — широкий, зарослий травою. Гуляйвітер у романі «Катастрофа» по цьому двору ганятиме на мотоциклі за коровами… Коло самого будинку — розкішна шовковиця. І кожна ягідка на гілках сяє мені, зголоднілому, як сонечко. Знімаю свої парусинові, побілені крейдою черевики, дряпаюся на шовковицю. В нас, у Петрушині, був сад, по деревах я добре лазив. І ось — смакую, стоячи на гілці. Раптом бачу — іде двором кремезний чолов'яга, у кітелі, галіфе і начищених до дзеркального блиску чоботях, аж сонце віддзеркалюють ті хромовики. Пропливло двоє сонечок піді мною на передках чобіт, а трете — на широкій лисині і пропали в тіні од ґанку. Я далі набирав пригорщі ягід і кидав до рота. Пальці зробилися фіолетові, як у першокласника од чорнила. Невдовзі той чоловік вийшов з редакції, звів на мене блакитні, лагідні очі. Я швиденько сховав ліву ногу в густе гілля: шкарпетка на ній була геть порвана, гола п'ятка світила.
— Так хто тут буде з обкому?..
— Я… — поспіхом ковзаю з шовковиці. — Это я…
Перші місяці в Олишівці я з усіх сил намагався розмовляти культурно — російською, хоч і ламаною мовою. Потім це минуло.
Так я став коректором редакції районного листка, потім — інструктором, потім секретарем, а коли обсяг газети зріс — завідувачем відділу. Без атестата. Без пашпорта. Пашпорт мені видали уже пізніше, без довідки з колгоспу. Атестат я викупив десь за півроку, заплативши за минулий рік навчання. А з першого свого місячного заробітку придбав у районному універмазі чорного шерстяного кітеля, таке ж галіфе і юхтові чоботи. Крила галіфе були, як і в редактора, на півкімнати. Хоч я ще довго заздрив на галіфе інструктора — з ворсистого сукна, підшиті на колінах і на сідниці латками хрому. Сьогодні таке галіфе мусило б висіти в історичному музеї — як символ, Бог дасть — неповторної епохи.
Творчу діяльність у газеті я розпочав із замітки про збирання кукурудзи, власне — переказу зведення, взятого у райвиконкомі. І тут одразу постала проблема псевдоніма. Що таке — Дрозд. Абсолютно не звучить. А хотілося ж, щоб звучало, було наповнене високим змістом. У Петрушині наш рід, по-сільському — «кодло», називали Семирозумами. Так прозвали материного діда, а мого уже прадіда, який був добрим сільським майстром по дереву, а у «вільний від роботи час» ще майстрував літаки, «лісапети» і таке подібне. На «літакові» з полотняними крилами він спробував злетіти з клуні, перелетів через власний город і упав у вишняку. Я ще встиг записати спогади людей, які бачили цей «історичний» політ. І ось першу свою заміточку про збирання кукурудзи я підписав: В. Семирозум. Редактора, коли моя заміточка лягла на його стіл, трохи «швидка допомога» не забрала. Схильний до повноти, в сукняному кітелі, а літо спечне, він хапався за серце, пив затхлу, теплу воду з карафки і хрипів до секретаря редакції крізь прочинені двері: «Лише цього «сторозума» нам не вистачало!..» Сам він був надзвичайно скромною людиною і такої ж скромності вимагав від підлеглих.