Скромності мені замолоду бракувало-таки. Як, мабуть, і тепер. Інакше б я не заявляв з такою гордістю: «Я — найкращий прозаїк у селі Халеп'ї…» (Що інших прозаїків у Халеп'ї немає, навіть серед дачників, про це мало хто знає). Або: «Я — широковідомий у колі своєї родини…» Якби я був скромний, не влаштовував би за життя, хай і на папері, власного Музею, та ще й платного. І не писав би цієї книги — про самого себе і про своє літературне покоління. Втім, скромність я ніколи не мав за вельми позитивну рису характеру. Сімдесят з гаком років нас, простаків, навчали бути скромними, а «нескромні» тим часом запрягали нас у воза, на якому досить комфортно їхали. Якраз сьогодні, коли пишу ці рядки, пошта принесла фольклорний збірничок «Де живе жар-птиця?». Упорядник її і автор передмови кандидат філологічних наук Микола Дмитренко у дарчому надписові од щедроти душі своєї назвав мене «великим письменником України…» Книга нагадала мені моє петрушинське дитинство: збірник казок «Жар-птиця», та ще — «Лісові казки» Оксани Іваненко один час були для мене «настільними». А напис на книзі нагадав мою незабутню Олишівку. Через якийсь рік по своїй з'яві у майбутній «Терехівці» (роман «Катастрофа») я вже друкував в обласній та республіканських газетах нариси і статейки про Олишівщину. Чимало з них були критичні. І ось після Кожної критичної кореспонденції і відповідного дзвінка з райкому чи райвиконкому: «Доки цей шминдик нас критикуватиме? Ви там — вживіть заходів…», терміново збиралися профспілкові або комсомольські збори і мене — виховували… Я, звичайно, у відповідь настрополював голки, наче їжак, коли до нього, вчувши у заростях шерхіт, кидається Доктор Жульєн. І казав до своїх колег, коли ми виходили в перерві чергового зібрання на ґанок покурити:
— Ви мене оце товчете за вказівкою начальства, а я буду великим письменником, і колись вам буде соромно за свої слова…
— З таких, як ти, великих письменників не буває! — сердився, аж крила ворсистого галіфе (предмет моїх заздрощів у перші місяці газетярської роботи) шерхотіли, Василь Василець, інструктор редакції, а потім бухгалтер. — Тобі, Володю, скромності бракує і поваги до старших за віком і посадою…
— Саме з таких і бувають великі письменники. З янголів письменників не буває. Про що писатиме янгол, якщо душа його— наче білосніжний аркуш паперу, свята? Ви ще стоятимете в черзі за моїми автографами…
Уявляю, що діялося в душах моїх колег од такої самовпевненості. Я ж справді-таки був «шминдиком», уже в редакції мені виповнилося сімнадцять. Вечорами я страшенно полюбляв метляти на редакційному деренчливому велосипедові по олишівському «Хрещатику» — центральній брукованій вулиці, між поважних районних чиновників, що виходили «на променад» зі своїми дружинами. Перед тим написавши фейлетона чи критичну статтю про те ж саме чиновництво. Найчастіше їздив я по «Хрещатику» не беручись руками за руль. Найвищий, майже цирковий номер — коли руки складені на грудях. Приємно було ловити на собі зацікавлені погляди олишівських красунь…
Літ через двадцять я приїхав до Чернігова на прем'єру в обласному театрі, вистава за моєю п'єсою. П'єска — досить примітивна, вистава — не набагато краща. Я був геть хворий, виснажений багатомісячним болем. І весь той вечір у переповненому людьми театрі (глядачів звозили із сусідніх сіл організовано, п'єска з колгоспного життя працювала на Систему, і Система зробила з вистави ідеологічне шоу) досі згадується мені як суцільний кошмар. У фойє продавалися мої книги. Вишикувалася черга за автографом. Я з останніх сил, перепитавши ім'я та прізвище, писав на кожній книзі: «На згадку про зустріч у древньому Чернігові». «Як вас звати?» — запитав у читача і уже приготувався відштампувати авторучкою трафарет про «зустріч у древньому Чернігові». Раптом почув: «Забув, Володю, як мене звати? Василь Василець…» Я підняв очі: справді, переді мною стояв бухгалтер колишньої олишівської редакції. Уже не у ворсистому галіфе і темному кітелі, а вбраний у сучасну сіру пару. І від того — помолоділий. Час, здавалося, його не торкнувся. «А бачиш, Володю, ти правду колись казав, що я — за твоїм автографом у черзі стоятиму…»
Звичайно, усі ці словесні ігри навколо «великого», «визначного» і просто «письменника», так би мовити, для зовнішнього використання. Скромний я чи не дуже скромний, але розумом своїм я ціну усім цим заяложеним епітетам знаю. На моїх очах стільки вже «великих» і «визначних» пішли в літературне небуття. Я кажу завжди, кажу чесно і щиро: «Лише через сто років буде відомо, чи я — письменник. Якщо наступні покоління без хрестоматійного примусу (бо й шкільні програми з літератури досі складалися не за цінністю твору, а за посадою його автора) захочуть прочитати хоч одну мою книгу, отже — заробляє собі і своїй родині на хліб літературною працею».
Оскільки головний редактор газети «Голос колгоспника» так бурхливо заперечив мій псевдонім, я зупинився на «скромнішому» варіанті — В. Придеснянський. І під цим прізвищем невдовзі став широковідомий на Олишівщині… Особливо після фейлетону про олишівську торгівлю. Фейлетони і сатиричні замітки В. Придеснянського зарясніли на сторінках газети. І вже в Олишівці казали: «Нема на вас Придеснянського…» Або: «Ось поскаржимося Придеснянському…» Так здобувається всенародна слава — у масштабах району. Тепер, коли б я не зайшов до чайної, для мене знаходився окремий столик. Один час завідувачка намірилася «пригодувати» мене і накривала столик в окремому, для начальства, кабінеті. Але я досить швидко розкусив її наміри і підкреслено демократично повернувся до спільної зали, за кутовий, правда, столик.
Уже пізніше я став підписувати свої журналістські творіння власним прізвищем. Коли почав друкуватися в обласній газеті. Слава В. Придеснянського не переросла меж Олишівщини. А хотілося ж, аби і в Петрушині, не. так давно залишеному мною, знали, що в газеті друкується не хто-небудь, а Володька Гуців. Гуци — наше сільське прізвисько по батьковій лінії. Мабуть, у його роду були хлопці, що добре вигуцували з бубнами на вуличних гулянках. Кожному хочеться слави не десь там, а у власному селі, на власному хуторі. Я—не виняток. Мліло серце, коли уявляв розмови на лавочці, під нашим двором. «То невже це ваш Володя — у газеті? Только ж наче без штанів бігало…» — запитують здивовані сусіди.
А батько, згортаючи самокрутку, незворушно відповідає: «Та наш же, наш, чий — ще?..»
Ще — про іржу. Це тепер ми такі мудрі, з дивовижною легкістю відхрещуємося від себе учорашніх. Міняємо погляди, як зачіску. Не треба відхрещуватися. Ми були такими, якими були. Розуміння того, що я переступаю межу, за якою починається розклад, смерть особистості, прийде значно пізніше. Поки що я — юний чиновничок. Чиновничок початкуючий. Але уже почуваюся на сходинку вище од загалу, од маси. Якось у неділю, уже рання осінь, приїжджаю в Чернігів. У новому кітелі, у новому галіфе, у нових юхтових чоботях. І зустрічаю на автобусній зупинці двох своїх недавніх однокласників, двох Анатоліїв — Утікайла і Пасічника. Обоє вони вже працюють на місцевому заводі учнями токаря. «А де ти приліпився?» — запитують. «Ну, я — номенклатура райкому партії…» — кажу поважно. «А що ж ти робиш?» — «Роблю в редакції». Тут під'їздить їхній автобус. «Ну, будь здоров, номенклатура! Бережи своє галіфе…» — і однокласники втискуються у переповнений салон. «Заздрять, — думаю я, дивлячись услід автобусу. — Заздрять. І справді, хто — вони і хто — я?! Та переді мною самі голови колгоспу запобігають, аби я не написав якого фейлетону. Я, власне, на рівні керівників району…» Я піднімаю руку, ловлю таксі. Таксі невдовзі обганяє набитого людьми автобуса, яким поїхали мої колишні однокласники. Я звільна відкидаюся на спинку сидіння. Я їду на таксі вулицями, які учора ще вимірював щодня вогкими чунями. Я мчу у неозоре, як писав у вірші, майбутнє…
Не біймося сміятися із самих себе. Якщо хочемо хоч на схилі літ позбутися іржі у хворих душах наших.
8. Засідання науково-медичної ради в Халеп'ї. Дискусія навколо нужника…
Доводиться переривати екскурсію по власному Музею і терміново вирішувати нагальні господарчі проблеми. Життя є життя. Ринок є ринок. Навіть засідання Секретаріату у Спілці письменників нині нагадує господарчу нараду про те, як дешево купити і дорого продати. Шлях від розвиненого соціалізму до провінційного капіталізму вимагає жертв. Втім, це уже в традиції нашої держави. Ми звикли жертвувати не лише окремими людьми, а й поколіннями.