Але було в душі щось те, що закладено в нас природою, Богом чи батьком з матір'ю. Оце «щось» і розбудив Іван Куштенко. А може, прийшов час йому прокинутися. Як і кожен неофіт, я виявився «правішим од папи». Я зробився нетерпимий, обривав кожного, хто розмовляв по-російськи. Хоч колеги цілком справедливо нагадували мені, що і я ж донедавна — «штокав». Борис Павлович визнавав лише російську мову, хоч, звісно, свої партійні передовиці писав «по-простому», газета була українська. І одного вечора ми з ним засперечалися. Дискутували гостро, до пізньої ночі, ще й — на вулиці, уже залишивши редакцію. Пам'ятаю — падав перший сніжок, а ми з Борисом Павловичем біля редакційних воріт трохи не за груди хапалися. Уяву про мої погляди дають рядки із записника, зроблені, правда, трохи пізніше, коли я мандрував по Шевченківських місцях Чернігівщини, у знаменитій Качанівці: «Боже мій, яка краса! Оце сиджу, читаю Тарасів вступ до «Гайдамаків» і думаю: «Рідна моя, рідна Україна! Забита, загиджена, всі цураються тебе. А яка ж ти чудова і зваблива, моя Роксолано… І отут, перед тінню моїх славних предків, клянуся писати тільки від щирого серця, тільки те, у що вірю. Клянусь писати лише те, що дасть якусь користь народові. Клянусь тобі, земле качанівська, зрошена кров'ю І потом і сповита натхненням великих творців і мислителів, клянусь тобі, народе мій український…» Усі ми, як мовиться, щось подібне проходили, тож — не сміймося з юначого пишнослів'я. Останні романтики двадцятого віку. Уже діти наші — інші, навіть ті, які ходять на мітинги з жовто-блакитними прапорами чи голодують на майдані біля Верховної Ради. Ми не були політиками, ми були таки романтиками. Сперечаючись із шовіністами, ми цитували Леніна. Роботи Леніна з національного питання один час були для нас і щитом, і мечем…
Минуло з тиждень після нашої запальної дискусії з Борисом Павловичем — і я почав відчувати навколо себе дивну порожнечу. Пізніше щось подібне відчуватиму навколо себе у рідній Спілці письменників після кожного грому з керівних вершин на свою адресу і — звикну. Пізніше навчуся з виразу обличчя секретарки досить точно визначати, як на даних етапах ставляться до мене «угорі». Навіть — із голосу в телефонній трубці. А тоді, в Олишівці, усе це було в первину. Редактор пробігає мимо, ледь кивнувши. Навіть прибиральниця редакції дивиться на мене співчутливо, як на безнадійно хворого. Розмови в редакційних кабінетах стихають, коли я переступаю поріг. На планівках мені вже не доручають готувати матеріали на дальші, святкові, номери. І тільки Борис Павлович вітається, як завжди, улесливо-приязно, уважно вимацуючи мій стіл, де стоси бібліотечних книг, вузькими монгольськими очима. Нарешті, коли бухгалтер нагадує про борг, який я брав у редакційній касі, коли їхав на екзаменаційну сесію («Ти ж, Григоровичу, не забудь, бо раптом відчалиш од нашого берега, а мені — хоч слідом біжи…»), я запитую: «Що сталося?!» — «А хіба ти досі не знаєш? Борис Павлович написав на тебе «тєлєгу»? в райком, а мо' — і ще куди…» — «Яку, — «тєлєгу»?» — не розумію. «Ну, доповідну. Про твоє політичне обличчя…» Я іду в кабінет заступника редактора: «Що ви там написали на мене у райком?!» — «Що вважав за потрібне, те і написав. Це мій партійний обов'язок. Таким, як ти, не місце в радянській пресі!»
Аж ось — і телефонний дзвінок. Викликає до себе перший секретар райкому партії. Георгій Васильович Дзись. Пізніше він зробить солідну кар'єру. Працюватиме в ЦК КПУ, заступником міністра легкої промисловості, керуватиме, здається, Держпланом. У Києві я жодного разу не переступлю порога його високих кабінетів. Хоч, звичайно, міг би. На жаль, я ніколи не умів користуватися з подібних знайомств. А може, і не жаль. Зате тепер ніхто не зніматиме копій з моїх запобігливих послань до керівників республіки. І ніхто не здаватиме в макулатуру моїх книг, подарованих з улесливими автографами високим державникам застійних часів. А за той вчинок в Олишівці я досі вдячний Георгію Васильовичу. Він поклав «тєлєгу» заступника редактора, як тоді казали, під сукно. Але «провести відповідну роботу» зі мною — вважав за свій обов'язок. І ось я — в кабінеті господаря району.
Дзись — високий, ставний, у сірому, добре зшитому костюмі. Галіфе і кітелі потроху виходили з моди, їх доношувала стара партійна і чиновницька гвардія.
Багато б я дав нині, аби мати в руках «доповідну» Бориса Павловича. Все ж перший донос на тебе, як і перша любов, пам'ятні на все життя. Потім буде їх чимало. І в пресі, і не в пресі. Але це — перший. Доповідна була довга, Георгій Васильович прочитав для мене лише уривки з неї. Усього не пригадаю, тридцять з гаком років минуло. Найголовніше, окрім, звісно, ярлика націоналізму, звинувачення: я критикував у розмовах з колегами товариша М. С. Хрущова, нібито він багато роз'їжджає по світу, транжирить народні гроші, а життя людей від того не кращає, навпаки. Слова були приблизно мої, сказані із півроку тому, отже, уже тоді — занотовував… А ще я засуджував товариша Семичасного за те, що той назвав письменника Пастернака свинею… Ще я високо поціновував роман Дудінцева «Не хлібом єдиним». Далі цитувалися мої слова, мовлені під час запальної вечірньої суперечки, — про Україну, українську мову… Виховну бесіду Георгій Васильович підсумував приблизно так: «Ти, Володимире, людина ще дуже молода. Тобі ще жити й жити. Але можеш і підковзнутися. Ніхто тебе не підтримає, закони життя жорстокі, особливо якщо схибиш по лінії політичній. Іди і працюй. Але думай над кожним своїм словом, перше ніж випустити його з вуст. Ми усі тут, незалежно від посади, люди маленькі. За нас думають десь там, угорі. А нам треба тільки виконувать…»
Коли Хрущова зняли з усіх його посад, я служив у Чернігівському військовому училищі льотчиків. Був у звільненні у місті. Вертався з обласної бібліотеки через центральний майдан, раптом—до мене гукають: «Товаришу Дрозд!» Обертаюся — Борис Павлович. Приїхав на якусь нараду з району, де був партійним керманичем. І я запитав свого колишнього колегу:
— То що, Борисе Павловичу, я мав рацію, критикуючи свого часу Хрущова, а ви помилялися?
— Ні, шановний, — твердо мовив Борис Павлович. — Ти не мав рації. Якщо я в чомусь і помилявся, то помилявся разом з партією. А ти ішов не в ногу з партією. У цьому й була твоя принципова помилка…
Ходити в ногу мене гаразд так і не навчили, навіть у війську. Або я наступав на п'яти, або наступали мені, коли відставав. Не навчили і повертатися за командою «Кругом!». Одна з причин, через що я вийшов з партії ще до її заборони. Втім, імітувати ходу в строю таки навчили. Інакше б я не пробув у партії чверть століття. Багато чого розуміючи і багато чого знаючи. На обов'язкових політзаняттях у війську мені дозволяли читати класиків марксизму-ленінізму. За три роки служби я прочитав десятки томів Леніна. І багато справді вражаючих документів, які тільки нині раптом відкривають для себе вчорашні партійні функціонери, співці «зорі комуністичної», ніби щойно на світ народившись, я знав уже тоді. Але ставився до партії тверезо, як до риштування, на якому трималося в державі все — економіка, політика, культура. І залишки романтизму ще жили в мені — хотілося вірити в реальність щасливої комуністичної буду-чини. Партія попри всі помилки та й — злочини мала хоч якийсь сенс, поки та віра жила в людях. І ще одне, суттєве. У шістдесят шостому, коли я вступив до партії, я вже добре знав, перевірив на собі: державна ідеологічна машина здатна на все. Мені ж хотілося вижити і зберегти себе як письменника. До певної міри мені це вдалося. Все інше — трагедія. Моя. Особиста. І навіть у цій повісті-шоу, форма якої передбачає душевний стриптиз, я тої трагедії майже не торкався…
Історія з доносом мала продовження. Невдовзі я написав гумореску «Кіт» і надрукував її в «Голосі колгоспника». Ішлося в гуморесці про голову сільської Ради Мірошниченка, який, страждаючи од випитого напередодні, в празник храмовий, нудиться на роботі, а потім іде на похрамини, кажучи до виконавця: «Як хто приїде з району, скажеш — голова на виробництво пішов…» Головне в гуморесці — досить точний зовнішній портрет Бориса Павловича. «А ето діло слід обсмоктати», — пробурмотів він, нахилившись над склом. У ньому, як у дзеркалі, відбивалася рожева голова Микола Давидовича, і справді схожа на котячу. Крізь вузькі щілини у складках шкіри очі дивилися так ніжненько та улесливо, що, здавалося, поклади їх на хвильку у воду — і вони розтануть, як найсолодший цукор… Половину голови його півмісяцем охоплювала лисина. Посередині, трохи вище лоба, чорнів ніжний пушок, як у триденного рябого курчати…» Словесний портрет райцентрівські жінки одразу ж розшифрували. У редакції не вмовкав телефон. Дзвонив кудись і Борис Павлович, зачинившись у кабінеті, по міжміській. А через кілька днів у обласній газеті «Деснянська правда» з'явилося: «З останньої пошти. «Ето діло слід обсмоктати». Замітку підписав Л. Серебряков, редактор городнянської районної газети. «Коли вийшов номер газети, сміялися, певно, двоє: автор гуморески і редактор. Читачам же гумореска «Кіт», надрукована в олишівській районній газеті «Голос колгоспника», не здавалася смішною. З дивовижною легкістю пера в цій, з дозволу сказати, гуморесці змальовано портрет… голови сільради: «Волохатий, худий, з великою круглою головою, немов гарбуз». (Тут уже — одверте пересмикування з боку Л. Серебрякова. Бо перед цитованими ним словами ще було одне речення: «Мірошниченку снився кіт». Отже, в цитованих рядках — портрет кота, а не голови сільради). А далі в рецензії — зовсім уже як у моїй майбутній «Катастрофі». Згадайте стиль героя роману Гужви. «У гуморесці ідеться не про конкретну людину. У даному разі це — узагальнений образ голови сільради, людини, яка керує місцевим органом державної влади. Весь цей час Мірошниченко смакує головотяпську фразу: «Ето діло слід обсмоктати».