І ось ми — у хаті героїні. Хата як хата, дві кімнати, кухня з піччю. Я бігаю очима по стінах, по столу з двома цеглинками магазинного хліба. Але на стінах — матір'ю вишиті рушники і стандартна репродукція, з трьома мисливцями… На лежанці — підручники за десятий клас, героїня минулої весни скінчила школу. Ну, це вже щось: вечорами передова доярка готується до вступу в сільськогосподарську академію. Це можна написати і не запитуючи про її плани: хто не мріє про вищу освіту? Я зазираю до світлиці: ліжко, стіл, телевізор, а біля стіни — щось громіздке, обшите полотном. «А це що у вас?» — запитую з легким тремтінням у голосі: передчуття! «А це піаніно сестра з Німеччини прислала, щоб у нас постояло, вона там — за військовим замужем…» І — геніальна ідея народжується в моїй газетярській голові. Юна передова доярка — за піаніно! Я вже чую текст неперевершеного репортажу: «А вечорами, повернувшись із ферми, молода, трудівниця сідає за піаніно, і кімнату наповнюють чарівні мелодії життєрадісного Бетховена…»
Чого коштувало мені умовити героїню репортажу та її матір розшити полотно, в якому пересилали з Німеччини піаніно! І ось — полотно розшито, одкинуто до стіни, передова доярка — за музичним інструментом. Григорій Бібик метушиться навколо, він теж професійно схвильований: обіцяється блискучий фотокадр. Доярка кладе пальці, темні од роботи, порепані, в мозолях, на білі клавіші… Руки, правда, як граблі,—уперше в житті за піаніно. Я трохи згинаю їх у ліктях, домагаючись більшої природності. І — фотоспалах. І — ще. «Обличчя! — гукаю я. — Роби задумливе, мрійливе обличчя, ти граєш, ти вслухаєшся у звуки класичної музики, ти культурно відпочиваєш після роботи, твоя душа співає!..» Героїня стомлено, жалібно усміхається, прагнучи догодити настирливим газетярам. Нарешті ми дякуємо і поспішаємо на трасу, до машини. І вже ми знову — в цивілізованому світі. У затишній машині. І мчимо у місто. Нічною трасою. Ми майже щасливі. Ми веземо «гвоздь» номера. По-думки я вже пишу репортаж. Уранці його треба покласти на стіл редактора. І Григорій Бібик усю ніч кадруватиме знімок. На першу сторінку, на чверть її формату: молода доярка за піаніно. Ми — молоді, енергійні, перспективні. Ми не усвідомлюємо що чинимо. Ми усвідомимо це, хоч — значно пізніше. І в цьому єдина надія, що нам — проститься…
Я досить швидко, маючи вже газетярський досвід, «вписався» в обласну молодіжку. Трохи не в кожному номері друкувалися мої матеріали. Фейлетон, нарис, репортаж — був «майстер на всі руки». Документальні повісті диктував на машинку в номер. Запам'яталося, як брав інтерв'ю у самого Павла Тичини до його ювілею. Поет прийняв мене в своєму домашньому кабінеті у Києві. Я вперше був у квартирі столичного письменника… Сама квартира і її умеблювання не прикувало моєї уваги, усе те я мав за прояви міщанства. А кількість книг у стелажах мене приголомшила. До книг я ніколи не був байдужий. Відповідаючи на мої газетярські питання, Павло Григорович (певно, мав мене за студента) перепитував вибачливо: «Може, вам гроші потрібні?» Він допомагав тоді багатьом студентам. Мені не потрібні були гроші, мені потрібна була правда, яку великий поет, якщо й знав, не наважувався сказати навіть самому собі. Втім, і я не допитувався у нього правди про час, у який йому випало жити і творить. Обидва ми у тому газетному інтерв'ю орали поле, відведене нам згори, не роблячи спроби переступити його межу. Ходячи по кабінету, Тичина зазирав до мого блокнота, в якому я нотував його відповіді, дивувався з мого почерку: «Ой складна душа у вас, юначе, ой складна…»
Душа, можливо, і справді складна. З «простою» душею нема чого робити в літературі. Коли я кажу жартома, що усіх негативних героїв пишу із себе, у цьому жарті е і доля істини. Я — частина суспільства, в якому живу, і разом із суспільством я трудно ступав по сходинках буття нашого, не обминаючи жодної. Хвороби суспільства — і мої хвороби. Янгол ще жодної правдивої книги не написав, правдиві і глибокі книги здатна написати лише людина, в душі якої — і щось від чорта. Я «сотворив» Петра Харлана, Шишигу, Сластьона, Петруню, але це ще не доказ того, що я — кар'єрист. Якби був ним справді, писав би у застійні десятиліття щось інше, протилежне, бо не вони обіцяли тоді «підвищення» по літературній службі. Зерна кар'єризму у душі, звісно, були. Можливо, написавши ці образи, я не дав розростися кар'єристичному бур'янові у своїй душі. Але не менше підстав маю я твердити й інше: усіх своїх позитивних героїв пищу теж із себе. І Поночівна з роману «Земля під копитами», і Софія Богомолець з «Дороги до матері», і Михайло Решето з повісті «Ирій», і Кузьма, син Семирозума, з роману «Листя землі», і навіть Семен Корбут з далеко не найкращої повісті моєї про колгоспне життя — це все теж я. Будь-який образ художній, якщо він виписаний душею, а не лише рукою, — самовияв, саморозкриття, самосповідь письменника. Творити янгола з письменника — перша ознака провінційного, зашореного мислення. Перечитайте уважно «Дневник» Тараса Шевченка — кожна сторінка його свідчить про ЖИВОГО письменника. Або — щоденникові записи Володимира Вин-ниченка. А які ЖИВІ, які ЛЮДИ Толстой і Достоєвський з усіма їхніми внутрішніми боріннями, моральними муками, болісними пошуками усього того високого, що ми звемо БОГОМ. Саме живою, животворною силою душі художника, опріч, звісно, таланту, визначається його вплив на майбутні покоління. Якщо мистецтво розуміти як Мистецтво, а не прихалупку до політики…
Історія ЖИВОЇ душі письменника — це і є чи не найправдивіша історія часу, в якому він живе. Бо саме в письменницькій душі акумулюються всі плюси і мінуси епохи. І коли я сміюсь і плачу над собою, юним галіфетчиком, це сміх і плач не лише над самим собою. Як би ми не ставилися до минулого в залежності від наших політичних поглядів, мусимо визнати: суспільство було поділене на дві касти — тих, хто «загадував» (новотвір колгоспного часу; бригадир загадує на роботу), і тих, хто робив, хто руками чи мозком будував соціалізм… Ще декількома роками раніше того, хто «загадував», досить легко було відрізнити від того, хто справді працював. Навіть зовні. І справа не лише в чорних «Волгах», хутряних шапках чи пальті, пошитому у спецательє. Їх, хто «загадував», вирізняв навіть вираз обличчя, владного, впевненого, ситого… Перехід із касти до касти, звісно, відбувався, на те — і соціалізм… Рідше — з вищої до нижчої (пам'ятаєте анекдот про вареники в макітрі?..). Частіше касту «вищеньких», як любить казати мій халеп'янський сусіда, поповнювали вихідці з низів. Проривалися до «вищеньких» найактивніші, але — не найрозумніші. І в цьому— одна з причин застою, загнивання тогочасного суспільства, його розумової деградації. У романі «Вовкулака» вітчим допитується в Андрія Шишиги, чи він прямо розписується, чи вже — косо… Якщо косо, то це вже він «пішов угору», резолюції накладає, уже він «загадує». Той же Шишига, втрапивши до будинку, де мешкає, хто розписується косо, ще на сходах завважує: пахне курячими котлетами. Цю деталь мені підказала моя кума поетеса Людмила Скирда, вона на таких деталях зналася. Перехід із нижчої касти до вищої означав розрив (внутрішній, і це — найстрашніше) із середовищем, у якому людина досі існувала. На дещо примітивному рівні це описано мною у ранній повісті «Маслини». Герой цієї повістини соромиться власної сестри, селянки, яка принесла братові у його установу, його «канцелярію» сільського гостинця. Більш поширеніший варіант — у романі «Спектакль», коли Ярослав Петруня перед телекамерою «єднається» з «хлібодарами», своїми недавніми односельцями, яким нині — абсолютно чужий. Усі ми в тій чи іншій мірі брали участь у подібних спектаклях. Досі не можу без сорому згадати, як ми з Юрієм Щербаком у далекій Каракалпакії — теж перед телекамерою — «збирали» бавовну. Ми вийшли з автобуса, нам дали торби.