Ми ступили декілька кроків по плантації, старанно схиляючись над розкритими коробочками бавовни — поки працювала телекамера. Для програми «Час». Щойно телекамера змовкла, у нас забрали торби і знову запросили до комфортабельного, обладнаного кондиціонерами автобуса. На нас чекали у райцентрі. Були дні радянської літератури в Узбекистані, У районному Будинку культури мене попросили виступити з привітанням, і я розпочав приблизно так: «Дорогі бавовнярі!..» Потім мені розповіли, що в залі сиділи працівники районних установ, чиновницька братія. Бавовнярі були в полі. Виступали ми недовго: на нас чекав банкет…
Але і це — зовнішнє. Головне — моральні уроки поколінь, їх викладає Андрію Шишизі його мати, проводжаючи на «службу»: «Кажуть на біле чорне, і ти кажи — чорне, а кажуть на чорне біле, і ти кажи — біле…» У моєї мачухи був брат, який постраждав на початку тридцятих років, потрапив до Сибіру, але якось виборсався і незадовго до війни приїхав на гостини у рідне село. Зібравши за столом братів своїх і сестер, почав: «Врем'я таке, дорога рідня, настало: кажуть на біле чорне, і ви кажіть — чорне, а на чорне кажуть, що се — біле, і ви повторюйте — біле, хоч очі ваші інше бачать. Якщо хочете вижити і приліпитися до жисті нової…». Нові покоління народжувалися із вродженим моральним дальтонізмом, ішов природний вибір. І не вина наша в тому, а наша трагедія. Щоб бачити світ таким, який він є насправді, потрібна операція. У декого саме життя здирало з очей більма, дехто у результаті тяжкої роботи душі прозрівав сам. А більшість аж до наших днів жило з більмами на очах.
Так було ситніше і спокійніше.
Відчуття приналежності своєї до «вищеньких» — хвороба душі, характерна для епохи. А може, характерна вона взагалі для людського поспільства, для того його прошарку, який — із грязі та в князі… Але в тоталітарну епоху хвороба ця чи не вперше стала масовою і набула виразно політичного забарвлення. Особливо небезпечною вона була для «ранніх» галіфетчиків. Я позбувся її лише в армійські роки. Кинутий у казан з окропом, як у відомій казці, я не зварився, як сподівалися ті, хто кидав, а — внутрішньо зміцнів. Пізніше, коли займав деякі посади на літературному Олімпі і з'являлися умови для рецидиву згаданої хвороби, мене уже рятував вроджений гумор. Я навчився сміятися із самого себе і цим — рятувався.
А в Чернігові на початку шістдесятих галіфетна хвороба все ще роз'їдала душу мою. До редакції надійшов лист із рідного мого Петрушина. Комсомолка і комсомолець обвінчалися в церкві. Беру в обкомі машину, їду в Петрушин розбиратися. У той Петрушин, який ще пам'ятає мене голим, босим, голодним. У той Петрушин, де я донедавна радів шматкові соняшникової макухи. Проїжджаю повз школу, на ґанку якої я ревів, випадково перевернувши в шкільному буфеті чашку з чаєм, яким пригостила мене у голодному сорок сьомому вчителька. Проїжджаю повз клуб, під долівкою якого (був лаз) я пробирався на кіносеанси і одного разу трохи не задихнувся у вузькій норі. Усе це треба знати, аби зрозуміти мене, раннього галіфетчика… Наказую шоферові зупинитися біля колгоспної контори, виходжу з машини, ввічливо, але відчужено вітаюся до дядьків, які курять на ганкові. Заходжу до кабінету голови колгоспу, з головою уже вітаюся за руку, як рівний з рівним. А може — і дещо зверхньо, все ж — приїхав з області: «Що це у вас тут твориться? До вінчання комсомольці докотилися…» А між тим з обома — і комсомольцем, і комсомолкою — я сидів свого часу в одному класі.
Досить точно ознаки тої хвороби описано в романі «Спектакль»: «…Ось ми з ним виходимо з машини, ідемо по колгоспному полю, з руками, закладеними за спину; я відстаю від головного (агронома) на крок, копіюючи його ходу і його скупі, значимі рухи, а колгоспний бригадир дріботить збоку; жінки, привітавшись до нас, знову згинаються над рядками буряків, головний розпікає бригадира, прополку затягли, тепер доводиться поспішати, а де поспіх, там і огріхи; я нахиляюся, заклавши ліву руку за спину, правицею вириваю у прополеному ряді свиріпку і з докором мовлю до колгоспниці: «Да, багато бур'яну залишаєте…» — кидаю свиріпку їй під ноги і обережно, щоб не забруднити рукавів застебнутого на всі ґудзики і гаплики кітеля, ляскаю долоня об долоню, струшую липкий після недавнього дощу чорнозем; колгоспниця випростує спину, спирається на держално сапки і дивиться на мене, в очах її сміх і жалість, але я ще сліпий і бачу лише самого себе…»
Не менше сліпий був я ще і в Чернігові, хоч уже й перебрався з кітеля та галіфе в імпортний костюмчик. Кермував тоді комсомолом Чернігівщини Степан Несторович Муха, пізніше, впродовж багатьох «застійних» років, — голова КДБ України. На зорі своєї кар'єри він «прославився» тим, що з його наказу у древньому Чернігові було зруйновано дзвіничку дванадцятого століття, а на її місці збудовано… громадський туалет. Про це свого часу писало багато московських видань. Уже тоді Степан Несторович умів підтримувати в обкомі комсомолу військову дисципліну. Коли він викликав когось до себе в кабінет, апаратчики бігли перечеплюючись ногами об килимову доріжку… Образ подібного комсомольського ватажка я пізніше виписав у оповіданні «Холодні сніги», видрукуваному в першій моїй книжечці. Дякувати долі, воно не привернуло особливої уваги критиків, сховалося за більш гострим і принциповішим оповіданням «Колесо». Та й людина, з якої був списаний той характер, навряд чи опустилася до читання якоїсь там новелетки. А між тим. в основу сюжету було покладено добре відому на Чернігівщині історію з мільйоном гусей, що його зобов'язався виростити з ініціативи Степана Мухи комсомол області. Було закуплено сотні гусят, але вони майже всі попливли за прибутною деснянською водою. «Хіба ви комсомольський працівник? — каже головному героєві його недавній товариш. — Хіба ви товариш, друг? Чинуша. Злий, бездушний чинуша…» І далі: «Дмитро завжди відчував себн на вершині, а десь там, унизу, люди, немов чахлі низькорослі ялинки, деруться по крутих схилах. А він гордо стоїть з високо піднесеною головою, такий близький і такий недосяжний…»
І ось саме Степан Несторович Муха уподобав моє газетярське перо. Намірившись розігнати комсомольське керівництво району (а він на дрібниці не розмінювався, розмахував адміністративною косою широко), Степан Несторович брав із собою в поїздку мене. У його чорній «Волзі» я об'їхав трохи не всю Чернігівщину. Секретарі райкомів уже знали: якщо Муха приїхав із журналістом Дроздом, треба спішно шукати нову роботу. З підказки Степана Несторовича (та й без підказки — хіба довго назбирати «жучків»?) я писав критичний матеріал на цілу газетну сторінку або й на весь розворот. А через декілька номерів у тому ж «Комсомольці Чернігівщини» з'являлася під рубрикою «Слідами наших виступів» відповідна постанова бюро обкому комсомолу…
І прозвали мене на рідній Чернігівщині — «Меч Мухи».
Найсумніше, що якийсь час я цим прізвиськом пишався.
Прости нам, Господи, гріхи наші!
Просити б вибачення у людей, але — у кого?
Мине декілька років, і отакі ж, передові, комсомольці та комсомолки повчатимуть нас, молодих літераторів, з трибун та в листах колективних, як треба і як не треба оспівувати героїзм радянських трудівників…
І ліпитимуть нам зловісні політичні ярлики.
Усі ми побували — там…
І вищенькі, і нижченькі…
11. Любов моя до вродливої свинарки, «дело о бороде» і — копчений окіст у чорній «Волзі»
Газетярські професійні ігри в ім'я «ударного матеріалу», одну з яких я описав вище, досить часто мали сумне продовження. Газети експериментували над живими людьми. Наприкінці п'ятдесятих років в одній з центральних газет з'явився фотопортрет свинарки з Чернігівщини Віри С. Звичайно, передової, звичайно, закоханої в роботу на колгоспній свинофермі, про яку мріяла усі десять років… Усе, як тоді було прийнято в газетярській, Ідеологічній практиці. Але не це було головним у газетній публікації, яка мене вразила. Головним було — надзвичайна врода дівчини. Фотографували її взимку, у білій вовняній хустці. На довгих віях, здавалося, іскряться сніжинки. А очі!.. Снігуронька… Мені було літ вісімнадцять, і я, звичайно, закохався. Я написав Вірі, і вона — відповіла! Просто мій лист у глухе поліське село прийшов одним із перших. Пізніше Віра не те що не відповідала, а й не читала листів: їх набралося декілька мішків. Писав дівчині, здається, увесь особовий склад доблесних Збройних Сил Союзу. Слава упала на Віру справді — як сніг на голову. А газети, журнали тиражували портрети вродливої свинарки. На Віру уже працювала Система, творячи з неї чергового пропагандистського ідола. Як трохи пізніше з космонавтів. У менших, звичайно, обласних масштабах. Уже Віра повчала не лише, як вирощувати поросят, а і як жити, як думати. Повчали, звісно, од її імені газетярі, інструктори партійних комітетів різних рівнів. Це вони писали за Віру статейки і тексти її виступів. У колгоспі теж спішно створили «сприятливі умови» для передової трудівниці; як це тоді робилося — загальновідомо.