Одне слово, у мені пробудився письменник. І це пробудження було таким щасливим, що з ним не зрівняються жодні радощі — ні від пізніших публікацій, ні від перекладів на інші мови, ні від словесних осан критиків.
Почуваючись щасливим тої весни, я наївно думав, що моєму щастю радіє і все людство. Коли я вертався, поснідавши, до редакції, з «печери», що через дорогу, виходили і спроквола брели на роботу ще заспані, опечалені трудовим буднем попереду мої колеги, мої товариші. Я усміхався до них радісно, як ранкове сонечко. «Ну що, знову весь ранок творив?..» — іронічно кидав котрийсь із них. Я щасливо і довірливо признався, що написав «Голубий попіл», або «Колесо», або почав повість «Люблю сині зорі». «Ну, твори, твори… Людство не забуде…» І мої колеги похмуро піднімалися риплячими сходами у свої кабінети. Я ще не розумів, що між мною і ними пролягла уже — межа. І не тому, що я — талановитіший од них. Це міг визначити, підтвердити лише час. Врешті-решт, кожен журналіст — потенціальний письменник. Але не кожен знаходить у собі внутрішні сили і впертість ті потенції реалізувати. Немало моїх колег-журналістів свої безсумнівні здібності проміняли на щоденні радощі земного буття: сон, чаркування, кар'єра… Не реалізовані здібності каламутять, отруюють дуту людини. Я зрозумію це пізніше. Коли одержу верстку першої своєї книги, похвалюся нею в редакції і один з моїх товаришів ухопить мене за груди… Мабуть, він і досі не знає гаразд, що з ним тої хвилини відбувалося. Не у всіх вчинках ми собі звітуємо. Складні процеси відбуваються у душах наших, поза нашою волею і свідомістю. Як писав Євген Гуцало: «щось із підсвідомості витіка…» Я свого часу пародіював ці рядки, вони справді легко піддаються на пародію, але за смислом своїм — досить точні. Хіба що: не витіка, а — виплескується, вибухає.
Прийде час, коли я сповна зрозумію і відчую приреченість художника на самотність.
Сторінки мого щоденника, зо дня у день, з року в рік, коли я писатиму «Листя землі», будуть повні крику про важкоту самотності.
Але тої, чернігівської, весни я — щасливий.
13. Нічний дзвінок. З одинадцятого поверху без парашута. Я — воскресаю…
«Голубий попіл» я послав до редакції «Літературної України», і рукопис його надійно там заліг. Першу свою повістину «Люблю сині зорі» (найслабкішу з написаного мною в Чернігові і пам'ятну нині лише тим, що героїню її звали, як і мою майбутню дружину, ми ще не були знайомі, — Ірина Володимирівна) та з півдесятка оповідань я узяв із собою, коли їхав до Києва на сесію. До редакції часопису «Дніпро» мене привів Євген Гуцало. У редакції я познайомився з головним редактором Василем Большаком і Борисом Комаром, який тоді редагував прозу. Євген повів мене далі — по видавничому пеклу, що бачилося мені раєм.
Через три десятки років, до мого ювілею, Євген Гуцало напише: «Чи можна було передбачити, що в цього самозакоханого поліщука з яскраво вираженим монголоїдним типом обличчя попереду цікавий, самобутній — і вкрай суперечливий! — шлях в українській літературі, який з кожним роком-кілометром усе більше утверджуватиме в ньому таки майстра…» Мій словесний портрет залишимо на творчій совісті славетного майстра української новели. Так само як і епітет «самозакоханий». Самозакоханість передбачає насамперед відсутність критичності до себе, і в творчості, і в житті. Кожну свою писанину я щонайменше тричі «перелопачую», як зерно на току. Такої ж кількості критичних слів у власний бік не кинув власноруч жоден із сучасних українських письменників. І не через те, що я — такий поганий чи, навпаки, зразковий. Власна душа для мене — поле самодослідження. У видавництві «Молодь» Євген Пилипович мовив редакторам: «Візміть у цього хлопця його рукопис. Він і тепер непогано пише, а писатиме — ще краще».
Гуцало щиро вболівав за молоду літературу. Завдяки йому у шістдесят першому році на сторінки «Літературної України» барвистими добірками висипали твори ще зовсім юних, ще зовсім невідомих початківців. І читачі раптом відкрили для себе (хто — радісно, хто — з роздратуванням), що, окрім безперечно талановитих Івана Драча і Миколи Вінграновського, є ще талановите, самобутнє літературне покоління. Є — хвиля, є — процес, а не лише окремі, хай уже й славні, імена. Це докорінно змінювало літературну ситуацію на Україні. До речі, невдовзі у Польщі вийшов збірник молодих українських літераторів, який так і звався: «Висока хвиля». У ньому з'явилося, в перекладі на польську мову, і моє оповідання — перша зарубіжна публікація.
Десь за тиждень я уже сам зайшов до редакції «Дніпра». Борис Комар прочитав мій рукопис і сказав, що повість і двоє оповідань рекомендуватиме до публікації. Тільки той, хто ніколи не був молодим, початкуючим автором, не зрозуміє, яким щасливим я повертався з редакції журналу до університету. Це вже був я на третьому курсі, уже мав університетських товаришів. До заліків та екзаменів ми найчастіше готувалися в Шевченківському парку. Ближче до бульвару був водограй, у ньому стояла Русалочка. Пізніше її забрали, надто вже була оголена, побоялися, мабуть, за її вплив на моральність нашу… У моєму записникові тих років є цитата з виступу якогось діяча на комсомольській конференції: «Кохання— це, звичайно, теж галузь комсомольської роботи…» Поблизу тої Русалочки, на лавах, із підручниками га конспектами в руках, я й зустрів декількох своїх однокурсників. І, звичайно, радісно повідомив їх, що повість мою та оповідання обіцяють надрукувати в «Дніпрі»…
Що тут сказати? Наївно думати, що життя вельми вже вчить людей. Часом мені здається, що ми од народження запрограмовані на багато своїх поразок і перемог. Я, мабуть, і сьогодні (а скільки життя мене навчало!) зробив би так само. Маю багато недоліків у характері, але — ніколи й нікому не заздрив. Окрім хіба що на дорослих дітей, коли діти мої були малі а я, в черговий раз, помирав. Ріс напівсиротою і дуже боявся осиротити своїх дітей. Я можу розгніватися, спалахнути, але не вмію довго носити за душею каменя. Я буваю колючий у спілкуванні, насмішкуватий, полюбляю покепкувати з іншого, але ще більше — із самого себе. Можливо, я надто відкритий до людей, можливо, це — професійна риса. Я і тепер, на шостому десятку життя, можу розказати першому стрічному і про своє горе, і про свою радість-Отак було і тридцять літ тому, біля Русалочки…
Минуло декілька днів, уже я й забув про розмову з однокурсниками в парку. Зупинявся я тоді, приїжджаючи на сесію, у гуртожитку ЦК ЛКСМУ. Той комсомольський гуртожиток виручав багатьох провінціалів, працівників молодіжних видань. Уже ліг спати, завтра — іспит. Десь близько дванадцятої ночі мене розбудив телефонний дзвінок. Дзвонив Євген Гуцало. Голос був тривожний і сердитий: «Ти казав комусь, що тебе мають друкувати в «Дніпрі»?» — «Ну, казав… — я гарячкове, ще гаразд не прокинувшись, згадував. — Казав своїм однокурсникам…» — «Дурень! Коли ти навчишся жити?!» Насваривши мене, Євген похапцем розповів, що сталося. Годі й казати, що я вже тої ночі не заснув. Ледве дочекався одинадцятої, коли Гуцало з'явився на роботу. Але детальніше і він не знав, одіслав мене в редакцію «Дніпра». Борис Комар теж заповзявся навчати мене, як жити: «Будь обережніший. Київ є Київ. Тут — ближче до пирога, і деякі люди звіріють, починають працювати ліктями. Тобі пощастило, що учора я чергував у редакції, головного редактора не було і ця історія замкнулася на мені…»
Історія ж була така. Троє моїх однокурсників, троє «друзяк» прийшли до редакції часопису і заявили Борисові Комару: «Ми дізналися, що «Дніпро» планує друкувати писанину Володимира Дрозда, нашого студента. То ми ставимо вас до відома, що Володимир Дрозд — націоналіст і, взагалі, його політичні погляди — дуже сумнівні. Він розмовляє виключно українською мовою і закликає до того своїх однокурсників. Хоч і ненавидить сучасну українську літературу, яка оспівує щасливе життя народу. На наших очах він пошпурив у вікно аудиторії книгу шанованого радянського літератора, сказавши, що це — солодка брехня…» І так далі. І ще вони запевнили Бориса Комара, що прямо звідси, з редакції, підуть до Комітету державної безпеки і відкриють там очі на політичне обличчя Дрозда — це їхній обов'язок—як комсомольців і радянських громадян…