Я поплентався до університету. День був сонячний, початок літа, але в очах моїх — поночіло. У парку, біля Русалочки, гуртилися все ті ж хлопці, заочники. Вони, як і вчора, як і кожного дня, радісно усміхалися мені назустріч, тиснули руку, запитували про конспекти, підручники, а я зазирав кожному у вічі і болісно роздумував: «Хто з них? Невже — цей? Чи — цей?» Найгірше, коли щодо тебе вчинять підлість, не знати, хто її вчинив. Тоді підозрюєш увесь світ. Борис Комар прізвищ мені не назвав. Назвали декількома днями пізніше дівчата-однокурсниці. Моїх «друзяк» справді було троє. І з усіма трьома я за роки навчання, як мовиться, не один пуд солі з'їв. Вони підходили до дівчат і пропонували підписати листа… Можливо, той лист досі лежить десь у справі моїй, в архівах наших «літописців», як висловлювалася свого часу Ліна Костенко. Не знаю й досі, скільки моїх однокурсників під тим листом підписалося. Я знаю лише трьох ініціаторів. Було це, нагадую, у шістдесят першому році.
І ось, коли пишу ці рядки, наближається своєрідний, тридцятирічний, ювілей тої історії. Минуло ціле життя, принаймні найплідніші роки його. Усім нам уже за п'ятдесят, дехто (я був наймолодшим на курсі) і пенсійного віку доживає. Уже можна й дещо підсумувати. Так сталося, що я завершував своє університетське навчання з іншими людьми аж у шістдесят восьмому році (три армійські курси)… Микола Жулинський, який тоді теж навчався в університеті і теж — заочно, згадує, що на останньому курсі я заходив до аудиторій «як класик». Я змушений був заходити до аудиторії, де приймали заліки чи іспити, «як класик», бо мало що знав із обов'язкового університетського курсу. Офіційна наука ніяк не вкладалася в мою голову, та й не відвідував я уже лекцій, працював у видавництві і писав, економлячи кожну хвилину для роботи і самонавчання. З університетських лекцій, ще на перших курсах, запам'яталися хіба що справді нестандартні екскурси в українське літературознавство Михайлини Коцюбинської. У війську, як уже згадував, я доста начитався класиків марксизму-ленінізму. А іспит з наукового комунізму здавався для мене річчю майже неможливою. Перед іспитом я старанно читав грубезний том — намагався запам'ятати словесні блоки, але вони не вкладалися у моїй схильній до скепсису голові.
На іспити із суспільних дисциплін я йшов, як на амбразуру, з одною із своїх нових книг у руці… Яке б запитання мені не випало, я починав відповідь з отакої приблизно фрази: «У «Маслинах» (назви творів змінювалися) я писав…» Викладач обережно навертав мене на конкретне запитання. Але за хвилину я знову кружеляв навколо власних писань. Врешті-решт дарував викладачеві свою книгу із вдячним написом, одержував традиційне «задовільно» і гордо виходив з аудиторії…
Але науковий комунізм я склав на «відмінно». Взявши зі столу іспитову картку, я пішов відповідати без підготовки: просидь в аудиторії хоч увесь день, нічого б не надумав, бо нічого не знав. Викладач терпляче слухав моє бурмотіння, моє словесне плетиво, а відтак мовив: «У теоретичних засадах наукового комунізму ви — абсолютно, пробачте, темний. І чесно заслужили двійку. Але я прочитав ваш роман «Катастрофа»… Про наше суспільство ви знаєте більше, аніж написано в підручниках. І я ставлю вам «п'ять…» Так я став дипломованим журналістом.
Одне слово, розгубив я своїх однокурсників, з якими вперше ступив під червоні університетські колони. Ніколи не цікавився і трьома своїми «друзями», які збирали підписи під доносом і ходили до редакції «Дніпра». Люди ці живі, і дай Бог їм довгих і щасливих років. Тож назвемо їх умовно за абеткою: А. Б. В. Біль від того підступного удару давно вщух, та й було їх потім, нових, у моєму житті доста, набагато серйозніших… І раптом, наприкінці сімдесятих, — телефонний дзвінок: «Володю, здоров! Це дзвонить А., твій однокурсник. Ти ще не забронзовів, не забув про нас, смертних, на своєму Олімпі?» — «Не забронзовів, — відповідаю банальністю на банальність. — Що-що, а юність студентська — ніколи не забувається». — «Чим ти сьогодні зайнятий?» — «Як завжди, роботою». — «Усе пишеш свої безсмертні твори?» — «Мушу писати, бо нічим іншим не умію заробляти на хліб». — «Послухай, друже, я тут, у меблевому, гарнітур за п'ять тисяч купую, смішно сказати — але не вистачає десятки. Ти не позичиш? Завтра занесу…» — «Чому ж не позичу? Забігай». За якихось п'ять хвилин, хоч поблизу не було меблевого магазину, — дзвінок у двері. Справді заходить А. Обличчя худе, хворобливе, очі бігають. Ще в коридорі війнуло од нього горілчаним духом. Не знімаючи пальта, переступив поріг кімнати: «Ну, як ти поживаєш?» — «Як на галері, прикутий до письмового столу». Я у ті дні справді шалено працював, відчуваючи наближення хвороби, яка на півтора року виб'є мене з колії. «Стежу, стежу за твоїми публікаціями. Я тепер працюю у Товаристві охорони пам'ятників, багато їздити доводиться, почитую у поїздах». Я відчинив дверцята буфета: «По десять крапель, за зустріч?» — «Хто ж відмовиться?» Я собі налив справді десять крапель, гостю — половину келишка. А. ковтнув горілку справді, даруйте, як пес муху. Тоді я налив повний келих. Він випив, не чекаючись. Я вилив залишки горілки. Тепер гість озирнувся на мене, ніби уперше побачив: «Ну, за всі радості і гріхи нашої далекої молодості. Я, друже, коли вип'ю, стаю сентиментальний, плакати хочеться…» Вихилив горілку, запив мінеральною: «Так ти мені позичиш червінця?» Я подав приготовлені гроші. «Ну, будь здоров, бо мене у меблевому чекають. Завтра обов'язково занесу». — «А ти часом не знаєш, — несподівано для себе спитав я, ідучи слідом за гостем до дверей квартири, — де тепер наш колишній товариш Б.?» — «Ого, він тепер високо літає. Головний редактор відомчої газети. Та ще у такому відомстві, що нас із тобою і на поріг не пустять…» — «А не знаєш випадково, де тепер наш колишній товариш по університету В.?» — я уже не міг зупинитися. А. раптом ще більше зблід, обличчя його нервово пересмикнулося: «В.? Він на Полтавщині, в районній газеті працює. Втретє одружився. Я до нього якось заїздив, випили по чарці, згадали молодість… Ех, що там казати… Пробач… що одірвав тебе від роботи». І гість похилитав униз — по сходах. Більше я ніколи його не зустрічав. Чув лише од газетярів, що після університету А. працював у редакції республіканської газети, спився. Довелося з газетярською роботою розпрощатися. На цьому етапі свого життя він і завітав до мене — по червінця…
Про долю другого мого однокурсника з тої трійці, Б., я дізнався детальніше десь через півроку, в лікарні. У нашій палаті лежало вісімнадцять хворих, серед них трапився інженер, який мешкав в одному з Б. будинку. Мене мучили страшні болі, я не спав ночами, думав тільки про смерть, а Ірина мала ось-ось народити Павла. «Померти не так легко, людина — живуча, як бур'ян, — втішав мене інженер. — Ви, до речі, мусите знати журналіста Б., він теж закінчував університет, десь ваших років». Я признався, що знаю. «Так ось, — продовжував сусіда по койці, — Б. довгий час редагував відомчу газету. Одержав у нашому домі добру квартиру, на одинадцятому, правда, поверсі. Кожні три роки він вішав на свої погони нову зірочку… А тоді його запросили до Москви, на підвищення. На проводи й мене покликав, зналися з ним по-сусідськи. Людей зібралося чимало, випили. І він не відставав. Попрощалися, розійшлися. Вранці він мав уже летіти до Москви. Я повернувся додому, ще трохи почитав. Коли чую за вікном: у дворі — шум, крик. Поки одягся, вийшов — уже й «швидка» у дворі. А він, ваш однокурсник, коли ми розійшлися, вийшов на балкон — і стрибнув униз. Але якось зачепився за гілку осокора. Це врятувало йому життя. Правда, не здоров'я. Півроку зшивали в Інституті хірургії. Тепер — інвалід. Ні погонів, ні кар'єри. Редагує брошурки. А чому він так зробив, ніхто й досі не знає…»
Про останнього з тої трійці, В., мені розповів незадовго до своєї ранньої смерті поет-сатирик Іван Немирович. Коли ще Іван працював у редакції «Перця», В. приїздив до нього скаржитися на колектив редакції районної газети, який постановив звільнити його з роботи — за пиятику і моральні гріхи. Немирович написав листа до районного начальства, але у відповідь йому надіслали такі документи, що Іван мусив вибачитися за своє втручання. «Горілка і жінки звели В. на ніщо, — хитав головою Немирович. — А пам'ятаєш, який красень був? Стрункий, елегантний, ходив завжди у модних білих штанях і в чорних окулярах. Нині — як опеньок засушений. Я пропонував до тебе зайти. Ми вже до будинку підходили. Раптом розвернувся на сто вісімдесят і — дьору.