Я підвівся. Повільно, хоч ноги — поспішали, вийшов з кабінету. Мій кум сидів за столом на літній кухні. Перед ним лежали принесені з лісу гриби і польський довідник про гриби їстівні і гриби отруйні. Але дивився Анатолій Миколайович задумливо на відро з колодязною водою. Я ніби мимохідь заглянув у відро і по хвилі, намагаючись надати своєму голосу суворої незворушливості, мовив: «Ви, добродію Макаров, знаєте, що я — природжений скептик і, як твердять наші колеги, вічний опозиціонер. Але річ у тім, що на дні відра справді щось виблискує…» Анатолій Миколайович дивився на мене значуще і втаємничено: «Раніше таке траплялося?» — «Здається, ні, не помічав. Але про те, що в нашій горі е метал, геологи мені казали, — я потроху піддавався суспільному психозу, стаючи на слизьку стежку пошукувача скарбів. — Коли сильна гроза, блискавка ніби обіймає гору смугою блакитного вогню…» — «Ось джерельна вода і розмиває золоту жилу, — досить упевнено підсумував наші словесні розвідки Макаров. — Ви, добродію Дрозд, купатиметеся в золоті, і не потрібно буде вам так тяжко працювати над своїми романами». — «Ви, добродію Макаров, великий фантаст!» — мовивши це, я повернувся до свого письмового столу.
Я умію примусити себе працювати, прикрутити, як часто кажу, гайку під стільцем. І я просидів за письмовим столом ще добрі півгодини. Помітив це, глянувши на годинник. Фраза в рукописі так і лишилася недописаною, жодного слова не висіялося на папір. Іншими, далекими від моєї писанини думками повнилася голова: а скільки нині коштує грам золота? а кому його можна буде продати? а чи можна золото продати на долари? Невдовзі вроджений патріотизм романтика став брати гору над притаманною кожній людині корисливістю. І я вже бачив сенсаційне гасло на першій сторінці «Літературної України»: «ХАЛЕП'ЯНСЬКЕ ЗОЛОТО — СУВЕРЕННІЙ УКРАЇНІ!» Я рвучко підвівся, поспішив на літню кухню, виніс на терасу відро і сито. Макаров стояв коло груші і замислено дивився на схил гори. Він мовчки узяв відро з моїх рук і почав обережно лити воду у підставлене сито. Слова були зайві: дно сита встеляли тонюсінькі пелюсточки блискучого, як сонце, металу…
— Григоровичу, а що-бо се ви там робите? — пролунало неждано, як постріл, знизу, з городу. Коло сходів на терасу, викладену бетонними плитами із знаменитої (з неї злітав у «верхні сфери» сам Йоська Сластьон) силосної вежі, стояла, зіпершись на палицю, моя сусідка баба Варка. Моя рука інстинктивно сіпнулася і сховала сито з блискітками за стовбур груші. «Гриби, гриби миємо, Якимівно, мій кум назбирав!» — гукнув якомога безтурботнішим голосом. «Дак, може, білі?» — ревниво допитувала сусідка. «Та ні, самі маслюки, та й то — червиві!» — заспокоїв. «А мій дід учора добренних приніс, ой добренних! Тут осьдечки поштарка письмеце казенне для вас у нашу скриньку кинула». Лист був із райвиконкому, щодо Музею трипільської культури, який ми заповзялися створювати в Халеп'ї. «Половину з того, що намию, пожертвую на Музей трипільської культури…» — вирішив я для себе, проводжаючи сторожким поглядом бабу Варку, що пошкутильгала через межу на власну садибу. Відтак декількома стрибками здолав круті сходи на терасу: «Добродію Макаров, принесіть балію!» Увімкнув мотора, що, опущений у криницю, гнав воду по гумових шлангах до літньої кухні. Мотор був новий, не пропрацював ще й тижня, діставав я його тяжко, через родичів, що працювали у торгівлі. Вода з шланга текла повільніше, аніж звичайно. «Золотий пісок — він важкий, — теоретизував Макаров, — наповнює мотор, забиває шланги…» Але блискітки уже лягали на дно балії. Тут, на світлому, вони сяяли ще яскравіше! принадніше. «Добродію Макаров, ви, як істинний інтелігент, про все потроху знаєте. Магніт притягує золото?» — «Ну, це питання суто технічне, — задумливо мовив мій кум, погладжуючи борідку. — Взагалі, не мусить…» Я кинувся до кімнати сина, приніс магніт, опустив у сито — блискітки і не ворухнулися! «Золото!» — вихопилося у завжди спокійного і розсудливого Макарова. «Там, де йдеться про золото, не кричать на весь світ», — зауважив я, озираючись на протилежний берег річечки Жолудівки, де садиба ще одного мого сусіди. Але там було тихо, ще не повернулися з роботи, Втім, що дорікати кумові: і в самого тремтіли руки, коли набирав номер телефону. Але голова працювала тверезо, розумів: потрібен спеціаліст. Консультанта з усіх технічних справ у Халеп'ї маю єдиного — Георгія Турчанова. Головне ж, йому можна довіритися. «Тут ось що, Георгію Васильовичу… — почав якомога спокійніше. — Одне слово, не телефонна балачка. Сідай на свого велосипеда і негайно мчи до мене…» Потім Турчанов казав, що голос мій тривожною значимістю нагадував знаменитий левитанівський…
Поки я дзвонив, Макаров приніс із зеленого будиночка в глибині саду пляшку натурального вина, із своїх, відпускних, запасів. Сонце по верховіттю кучматих верб над Жолудівкою скочувалося до обрію, весь схил гори моєї (уже жовкли берестки і клени, уже достигла обліпиха і ясно-жовто світили з насипу над погребом пом'яхи) був у золоті. Золотошурики роїлися в небі, над вишняком спалахуючи яскраво-жовтими шийками, зовсім як блискітки у балії. У прижухлому гіллі груші на схилі золотіла іволга, мабуть, транзитна, бо мої уже одлетіли. Ми сіли за лозовий столик на терасі. Анатолій Миколайович розлив у фужери вино. «Ну, добродію Дрозд…» — «Ну, добродію Макаров…» Ми змовницьки чокнулись і випили. Тепер вино розливав я. Остання година (невже — лише година?), сповнена пристрастей і хвилювань, вимагала розслаблення. Розмовляти не хотілося. Та й сусідка, що через Жолудівку, повернулася з роботи, поралася у дворі…
Георгій Турчанов поставив біля рогу велосипед і поспіхом зійшов на терасу: «Що тут сталося?! Я мовчки приніс сито з намитими блискітками: «Золото…» — «Звідки»? — «З криниці, вона вимиває. У балії — все дно встелене». Я повідомляв діловито, стишуючи голос. Турчанов дістав з кишені збільшувальне скло, навів на дно сита: «Що ж, блищить. Справді, схоже на золото. Але, хлопці, не все то золото, що блищить. Треба капнути «царською горілкою», сумішшю соляної і азотної кислоти». — «А де її узяти?» — «Удома в мене є». — «Їдь, Георгію Васильовичу, треба…» Але Макаров приніс уже ще одного фужера і розлив вино. Я, привчений розвиненим соціалізмом відчувати історичність хвилини, підвівся: «Вип'ємо за майбутню асоціацію золотодобувачів: «Дрозд, Макаров, Турчанов і К°». Ми натхненно випили. Сутеніло. У небі висипали зорі, і кожна зоря була ясно-жовта, в позолоті. А місяць-повня, що викотився на шпиль гори, був із чистого золота. Над терасою безшелесне ковзнула сова. І сова у місячному сяєві здавалася золотою.
Хвилина справді була, як любить казати Леонід Кравчук, доленосна. Я відчував ту доленосність усе гостріше, і все менше думалося про себе, а все більше, як і належить письменникові, — про долю народну. Але ж золото тепер — уже не лише моє. І я почав обережно: «Звичайно, наші шкурні інтереси на порозі ринку по-людськи зрозумілі. Але погодьмося, хлопці, що Україні сьогодні ще важче, аніж кожному з нас окремо. Я вважав би за свій патріотичний обов'язок, коли б ваша згода була, передати відкриту нами золоту жилу у повну власність нашої суверенної держави…» Турчанов розлив залишки вина у фужери: «Що ж, я — маю велосипеда, маю кролячу шапку, майже нову, маю щомісяця свої двісті двадцять дерев'яних. А більше мені й не треба. Одне слово, я— за пропозицію Григоровича!» — «Думаю, що ви, добродію Дрозд, не сумніваєтеся в моїх патріотичних почуваннях, — прогучав із сутінків низький голос Макарова. — Усе своє життя я поклав на дослідження української культури. Моя нова робота з історії українського барокко, ви знаєте, високо поцінована громадськістю. Ідею вашу я підтримую». Він рішуче піднявся і пішов у зелений будиночок — по нову пляшку вина. І навіть Макаров у темній блузі, з темною борідкою і темною гривою волосся, поки ішов по схилу гори, залитому місячним сяйвом, здавався вбраним у позолочені шати.