16. Весна — під золотими осінніми каштанами…
Починалася, як я писав уже на попередніх сторінках, золота київська осінь. Осінь шістдесят другого року. Осінь, яка поєднала мене з Іриною Жиленко. Осінь весни нашої. Такої недовгої весни — не з нашої вини. Власне, познайомилися ми на початку літа. У ЦК комсомолу, у кабінеті тодішнього першого секретаря Юрія Єльченка. Комсомол ще «бавився» з молодими літераторами. Кігті він показав нам дещо пізніше… Ми ще були довірливі і не навчилися бачити вовка під овечою шкурою. Коли мене покликали на нараду до першого секретаря ЦК ЛКСМУ, я щиро хвилювався. Певно, давався взнаки мій провінціалізм, а може, й «галіфе» нагадувало про себе. Але ось та ж нарада — очима столичної поетеси Ірини Жиленко. Відтепер я частіше користуватимуся її нотатками. Отже, розповідь моя набуває документальної точності. Бо щоденник, який багато років вела Ірина, це таки документ. Уривок із її запису від 28 червня шістдесят другого року: «Викликали в ЦК комсомолу до Єльченка. З чого б це? Прийшла, аж там усі наші — Драч, Коротич, Дзюба, Дрозд, Коломієць, Гуцало і т. д. Єльченко налагоджував контакт з молодими літераторами. Розмова затяглася на три години, але конкретного нічого не було сказано. Ванюша (Іван Драч. — В. Д.) виглядає краще. Не такий худий але якийсь жовтуватий. Чи то, може, — від зеленої сорочки навипуск. Довго розмовляли. Можливо, я сліпа, але якоїсь особливої пихи чи гордощів я в ньому не помітила. Віталій Коротич — «президент молодіжного поетичного клубу при «Дніпрі». Вони весь час про щось радяться з Коломійцем. (Тепер і Володя — член Спілки)». Ну а далі — мій моральний портрет. Так би мовити, образ молодого Дрозда — очима сучасниці. Подаю без жодного скорочення: «Дрозд, як на мою думку, трохи бабничок. Загравав до набридливості. — Про вашу сукню, Ірино, можна поеми писати… — Візьміть наді мною шефство як над початківцем… І т. д. і т. п.».
Що за тими «і т. д. і т. п.» — їй-бо, не пам'ятаю. Пам'ятаю лише, що Іринина сукня була справді гарна — біла, в червоних маках. І що я справді — «загравав», І справді— до «набридливості». І залишив по собі в Ірини не найсвітліше враження. Що й засвідчує вище процитований документ. Тим більше відвідувачі Музею живого письменника мають високо поцінувати мої здібності «залицяльника». Бо, зустрівшись знову через місяців три, — за ці місяці ми не перемовилися і словом, навіть по телефону, не обмінялися жодним листом, — ми третього дня подали заяви до ЗАГСу. А у вісімдесят сьомому досить пам'ятно для себе і для друзів відсвяткували срібне весілля. Досі історія мого «залицяння» навіть мені видається дещо фантастичною, ніби я справді її придумав. Але вона — не написана на папері, як багато моїх історій, вона — прожита. У моїй усній інтерпретації вона звичайно виглядає так: «Познайомилися з Іриною на літературному вечорі у Спілці. Я пішов її проводжати. На сходах біля Сінного ринку того ж таки вечора я упевнено сказав, що ми — одружимося. Ірина — розсміялася. Другого вечора, коли я повторив свої слова, вона уже не сміялася. А на третій день знайомства ми. подали заяви…». Прийшов, побачив, переміг… Тим більш дивно, що Ірина була оточена чималим гуртом літературних хлопців, переважно — неодружених. На підтвердження — запис Ірини Жиленко від 13 вересня шістдесят другого року: «У «Молодь України» забіг Ваня Драч. Схуд трохи. Звільнився з «Літ. України», їде в Москву, на курси сценаристів. Це добре. Я йому трішечки заздрю. Тільки як же він буде з університетом? Адже він — на шостому курсі. Трохи пожартували. Ми з ним не можемо розмовляти серйозно — все шпильки підпускаємо одне одному та освідчуємося у вічній «приязні» та «любові». Славний він, Іванко, що б там не казали. Я завжди любитиму його і як поета, і як людину». Або з того ж таки, шістдесят другого року, кількома місяцями раніше: «Позавчора увечері проблукала з Валерієм Шевчуком. Він розуміє мене, хоч менш схожих характерів, аніж у мене і Шевчука, не знайти у цілому світі. Ми сиділи у Ботанічному саду і розмовляли, розмовляли, розмовляли…»
Одне слово, я з'явився в Києві, більш аніж вчасно. А ось та ж історія, так би мовити, задокументована: «25.IX.62 року. Стільки змін за ці кілька днів, що навіть розповісти важко. По-перше, в мене закохався Володя Дрозд. І так сильно закохався, що мені аж страшно. У п'ятницю ми сиділи поруч з ним на обговоренні у Спілці. (Обговорювали Олійника Борю, Олеся Лупія, Станіслава Шумицького, Марію Куравську і т. д.). Дрозд косував, косував оком на мене, а потім пішов проводжати. А в суботу, наступного дня, прийшов на роботу і запросив мене в театр. Слухали «Мазепу» в оперному… А потім він проводжав мене додому і дивився на мене такими захопленими очима… Він говорив багато ніжних слів… А в неділю ми увесь день проблукали осіннім Голосієвом… Дахи якихось метеорологічних споруд так срібно блищали під рівним сонцем, притишеним хмаринками… і страшно хороше пахло осінню. Якісь кущі з червоними і чорними ягідками. Він просив читати вірші. Я читала… Потім ми ішли якимось селом, городами. За огорожами відцвітала жоржина, сохла білизна, бігали діти і пси. Проїхала машина із солдатами. Вони підморгували нам і запитували про дорогу на Київ. Хіба ми знали? Де Київ? Куди ми ідемо — все одно! Нам було страшенно затишно вдвох. І Володя сказав: «Якщо це не любов, то я не уявляю собі, що таке любов! Мені ще ніколи в житті не було так щасливо і славно на душі…» Врешті ми добрели до Виставки. Дощ починався. Ми бігли алеєю, а дощ усе припускав. Забігли до якоїсь пустельної оранжереї. Сиділи. Слухали, як по скляному даху, наче на цимбалах, виграє дощ. І Володя знову просив мене читати вірші. І я читала. А коли скінчився дощ, ми вибігли на вулицю і аж захлинулися свіжістю. Ми потрапили у якийсь квітник. Це було просто казково. Червоний килим, фіолетовий, жовтогарячий… Це важко описати, це тільки в музиці можна…» І запис від 28.IX.62-го року, справді — через три дні: «Хочемо одружитися з Володею…»
Мабуть, це була таки любов. Влітку вісімдесят четвертого я лежатиму у лікарні, у Голосієві. Бродитиму годинами, борючись зі страшним, не зрозумілим для лікарів болем, біля тих же «метеорологічних споруд», що виявляться університетською обсерваторією. До мене приїздитиме Ірина з другою нашою дитиною, малим ще Павликом. То час, коли в черговий раз стоятиму одною ногою на тім світі. І, одвернувшись у бік лісу, я потайки плакатиму, думаючи про малого сина. А, змахнувши сльозу, повертатимуся обличчям до Ірини і жартуватиму: «Як помру і прийдуть колеги попрощатися, напишеш і повісиш коло труни один з моїх безсмертних афоризмів: «Чимало жінок любили Дрозда, але Дрозд любив лише Ірину Жиленко». І це — правда.
Ми були тоді як двоє наївних, довірливих дітей — у жорстокому світі дорослих. Втім, хоч відтоді життя мене немало товкло, я і досі у чомусь, суттєвому, залишився таким же дитям. Як і Ірина. Звичайно, необхідність дбати про літературну сім'ю виробила певну практичність, та й селянські корені мої у цьому допомагають. Але і нині, потрапляючи в середовище вовків, а їх таки розвелося чимало (самотній вовк — давно уже анахронізм), я малію і розгублююся, відчуваючи, що не підходжу цьому середовищу — по ранжиру зубів. Через те, мабуть, одлякує мене багатолюддя, найліпше почуваюся в Халеп'ї, наодинці з полями, лісами, зозулями, зайцями, лосями, їжаками і — самим Богом. Я уже давно зрозумів, що не так важливо — чує Бог чи ні, і не дошукуюся відповіді на свої пекучі запитання, як писав про те у «Витачівській дорозі». Головне, аби я чув голос Бога у своїй душі. З роками я все більше впевнююся, що Бог сотворив свій прекрасний і жорстокий світ, аби я — описав його. Це — відчуття художника, характер художника. Незалежно від того, скільки таланту Бог мені одміряв і чи одміряв взагалі.
Про усе те треба знати, аби сповна відчути трагічність танцю двох закоханих дітей, двох художників, на святі дорослих… І як треба було дорослим «святкувати» довкола нас, дітей своїх, аби в записах Ірини Жиленко, від природи — надзвичайно життєрадісної людини, яка замолоду сповідувала своєрідну «філософію оптимізму», з'явилися отакі рядки: «Ці три місяці — як півжиття. Страшенно змінилася. Змінилася у повну свою протилежність, з «оптиміста» — у найвідчаєнішого «песиміста»…Гидко цей світ влаштовано. Ідіотизм — робити мистецтво хлопчиком на побігеньках у політики, коли мистецтво — це найістинніше, тільки заради нього і варто жити…» Згадані три місяці — кінець шістдесят другого року. Весна під золотими каштанами закінчилася для нас дуже швидко. Зима того року була люта і надто рання — для нас. Для нас — це не лише для мене з Іриною, для усього нашого літературного покоління.