Про той танок дітей на святі дорослих можна було зняти зворушливий фільм. Які чіткі кадри! Ось ми з Іриною піднімаємось по сходах «Палацу щастя», слідом — гурт родичів і «представників громадськості». Втім, громадськість представляв, здається, лише Борис Рогоза, майбутній головний редактор «Літературної України» перебудовчої епохи. Він був відряджений на наше весілля колективом редакції «Молодь України», де на той час працювала Ірина. Але нам байдуже і до родичів, і до представників громадськості. Поіронізувавши з конвейєра наречених, маршу Мендельсона і стандартних слів реєструвачів нашого щастя, ми з Іриною зневажаємо весільний кортеж і пірнаємо у золотий осінній Київ. Узявшись за руки, ми пішкуємо київськими вулицями. Ірина — у білому весільному наряді, в накинутому на плечі пальтечку, я — у темній, пошитій до весілля парі. Уперше і востаннє у своєму житті я шив собі костюма на замовлення, в ательє. Люди, небо, дерева, будинки — усе усміхається до нас, радіючи нашому щастю. Дорогою, в іграшковому відділі універмагу, я купую Ірині сірого плюшевого ведмедика. Коли нарешті приходимо додому, родичі сповнені гніву до порушників усталеного ритуалу: давно було час сідати до столу. За весільним столом гості, підпивши, традиційно гукають: «Гірко!» — г> але, протестуючи супроти міщанських звичаїв, принципово цілую лише руку своєї юної дружини. Цілуючи руку, дивлюся на годинника: у нас — квитки на поїзд до Ленінграда. Перша ніч у Ленінграді, у Ірининих родичів, пам'ятна. Щойно погасили світло, як тіла наші охопив вогонь, далекий від любовного. Клацаємо вимикачем — по високих стінах і стелі давньої аристократичної квартири біжать полчища блощиць (ми їх звали ніжно — клопики), біжать і падають на наше ліжко. Ані до того, ані потім, ніде й ніколи такої навали я не бачив. Ми поспіхом одягаємося, сідаємо посеред кімнати на стільці і всю ніч читаємо вірші. Удосвіта беремо свою валізу і тихо, навшпиньках, щоб не розбудити господарів, виходимо на сповиту осіннім туманом ленінградську вулицю. Влаштуватися до готелю нам допомагає місцева письменницька організація.
І розпочався наш, справді-таки — медовий, тиждень. У Ленінградському Ермітажі. Усе, про що досі знали лише з книг, репродукцій, стає реальністю: картини Леонардо да Вінчі і Рафаеля, давньоримський скульптурний портрет, давньоруська ікона… В окремому залі вперше виставлені Матісс, Ван Гог, Пікассо… «Всю эту мазню нужно немедленно сжечь!» — виносить присуд генерал за моєю спиною. Я, звичайно, голосно і гаряче протестую. Ірині ледве вдається пригасити конфлікт. Ходимо до Ермітажу, як на молитву, щодня, з першими відвідувачами заходимо, з останніми — виходимо. Мистецтво — Бог. Ми — воістину віруючі.
А Київ уже піджидав нас. Наче павук, що зіткав павутину і — чатує на жертву. Не гарантую хронологічної точності, пишу так, як досі пульсує в пам'яті. Сидимо з Іриною в кабінеті завідуючого відділом ЦК КПУ Юрія Кондуфора. Ми — в самому куточку дивана, поруч — класики: Вадим Собко, Василь Козаченко, Леонід Новиченко, ще хтось. Здається, це була зустріч партійного керівництва з колективом та редколегією газети «Літературна Україна». На відміну від деяких політичних наставників наших, що грали в лібералізм, Юрій Кондуфор відвертий і цинічний: «Ми й не приховуємо, що партійність літератури — це рамки, і ми не допустимо спроб ці рамки розширити, ми робитимемо усе, аби молоді літератори з усіма своїми сумнівами, новаціями не вийшли за межі рамок партійності…» Ще не навчені життям, ми з Іриною у своєму куточку тихо, але ущипливо коментуємо своєрідний екскурс Кондуфора в теорію соціалістичного реалізму. Раптом один з класиків, що сидить неподалік од нас, рвучко підхоплюється: «Ось тут, біля мене, молодики, ще нічого не зробили в літературі, глузують із ленінської партійності, із святих для нас понять! Але хай знають, що ми — не дозволимо, не допустимо ревізіонізму в літературі!..» І — т. д. Значно пізніше, працюючи в архіві, я надибав на сторінках української «Літературної газети» за сорок шостий рік статтю відомого нині критика, який вчув у залі, за своєю спиною, ідейно нечіткий коментар свого колеги (хтось із тодішніх спілчанських вождів читав доповідь) і виніс це — на газетну сторінку! Що це, як не елементарний донос? Опісля я вже не дивувався нічому. А тоді, будучи молодшим і менш освіченим, таки дивувався «класикові».
Юрій Кондуфор багато чого міг вибачити молодому літераторові, але — не сміх над своїми мудрими партійними настановами. Відтоді він дивився з президій зборів на мене не вельми зичливо. Втім, я і на зборах полюбляв відповідно прокоментувати… Дуже я був несерйозний — замолоду. Таким, мабуть, і залишився. Але вже тоді, милуючись молодим, енергійним, агресивним, без сумніву — перспективним Юрієм Кондуфором, я порівнював його з вовком (набачився їх у своєму повоєнному поліському Петрушині) — і починав в'язати сюжет майбутнього «Вовкулаки»…
Ще не вийшла моя перша книга, я лише верстку вичитав. Збірку відкривало оповідання «Колесо». Подане мною в останні дні, перед здачею рукопису в друкарню, воно щасливо обминуло пильне око видавничого начальства. Я запропонував верстку оповідання до «Літературної України» і одержав благословення заступника редактора Юрія Бурляя. Головний був у відпустці. «Колесо» було набране, уже стояло в полосі, я її вичитав. Назавтра я мріяв прокинутися, як це ведеться в молодих авторів, знаменитим. Втім, літературою тоді справді цікавилися широкі читацькі кола, вона викликала суспільний резонанс. Єдино можлива форма вільнішої суспільної думки. Однак назавтра «Колеса» на сторінках «Літературної України» не виявилося. Головний редактор, який напередодні повернувся, кивав у бік «великої хати» — ЦК КПУ. Принаймні у «великій хаті» воно справді стало добре відомим. І, щойно вийшла книга, в одній з партійних газет з'явилася рецензійка з політичними звинуваченнями. Нечіткість класових позицій і тому подібне.
Пізніше такого ж характеру, з політичними ярликами будуть рецензії на інші мої писання. Хотів був перелічити авторів тих рецензій, але — навіщо? Хай уже докопуються історики літератури, якщо колись їм буде цікаво. Чимало з тих авторів і сьогодні працюють у літературі чи біля літератури, перебудувалися, страх як полюбили рідну неньку Україну… Бог із юши. Я не злопам'ятний. А все ж одного критика згадаю, хоч він уже і на тому світі. Лазаря Санова. Ми з Іриною називали його своїм «сімейним» критиком. Він встигав перевіряти на відданість ідеям соцреалізму, на політичну зрілість і поезію Ірини, і мою прозу. Лазар Самійлович пішов із життя на початку вісімдесятих, із літературного процесу — дещо раніше. Уже на початку вісімдесятих він нікому не був потрібен. Ще крутилися колеса Системи, яку Санов ревно захищав усе своє життя, але уже щось мінялося в суспільстві, уже Система потребувала захисників гнучкіших. Система готувалася міняти шкіру. Пам'ятаю Лазаря Самійловича у холі видавництва «Радянський письменник». Він стояв біля колони якийсь розгублений і знічений. Мені його було щиро жаль. Мабуть, я занадто жалісливий. Нас Лазар Санов не жалів. І — не лише нас. А його — «пожували й виплюнули». В єдиному Лазарю Самійловичу поталанило — він не дожив до перебудови. Не побачив, як усе, що він захищав, зникає з лиця нашої землі, мов сніг напровесні. Втім, можливо, він теж би «перебудувався» і почав писати протилежне тому, що писав усе своє свідоме життя. Хіба мало ми надивилися за ці роки подібного? Скільки я воював і за «Ирій», і за «Вовкулаку» з Мирославою Лещенко, головним редактором у сімдесяті роки видавництва «Радянський письменник». Це їй належать геніальні слова, мовлені з трибуни партійних зборів: «У книжці Дрозда «Ирій» — лише тридцять п'ять процентів сучасності!..» Здається, жоден літературознавець у світі не підраховував сучасність твору у процентах. А ось приходжу на мітинг — Мирослава Пилипівна уже там, коло трибуни, кричить: «Ганьба!» — на адресу партократів… Іде колона до Верховної Ради, під жовто-блакитними прапорами, Мирослава Пилипівна — у перших рядах її. Я повертаюся і йду додому. Я заприсягся в одній колоні з Мирославою Лещенко не ходити. Дай Бог Мирославі Пилипівні здоров'я на ще багато «перебудов». Але я в такому «кіні», як казали колись у Петрушині, брати участі не хочу… Це — не злопам'ятність, це — залишки моральної чистоплотності…