На початку нового року мене без жодного попередження звільнили з роботи в редакції «Літературної України». Формальна причина була: не можна, мовляв, дружині і чоловікові працювати в одній установі. Справжньої причини не казав ніхто. Я повисав у повітрі — без роботи, без житла і — без прописки в Києві. Раніше ми з Іриною про мою прописку і думати не думали, хіба могли ми зі своїх духовно-творчих вершин опускатися до якихось там побутових формальностей? Тепер виявилося, що без київської прописки годі й надіятися знайти роботу. А без довідки з місця роботи у Києві не пропишуть, хоч я й одружений на киянці. Коло замкнулося. Його неждано розірвав Борис Буркатов, тодішній відповідальний секретар редакції «Літературної України». Таємно від редактора він видав мені довідку — ранішим числом. І мене — прописали. Але невдовзі виявилося, що прописка — лише зачіпка. У редакціях київських газет і журналів є вільні місця, але мене — не беруть. Я старанно заповнюю там і сям анкети, мене просять зайти «завтра», а завтра — ввічлива відмова. Уже через багато років, будучи головним редактором «Києва», я зрозумів цю систему. Редактор, перш ніж сказати мені «так», мусив подзвонити по тільки йому відомому телефону або й зустрітися з куратором. Куратор мусив сказати «так», а редактор — уже повторив би за ним — мені. Але у випадкові зі мною куратор, певно, «так» не казав…
Один час я ходив на Кіностудію ім. Довженка, наче на роботу, трохи не щодня. Були місця в сценарійній майстерні. Василь Земляк і Олександр Сизоненко, які працюють у головній редакції кіностудії, прекрасні письменники і прекрасні люди, приязно усміхаються мені назустріч, нахвалюють моє «Колесо» і заявки на кіносценарії — просять зайти завтра. Оте «завтра» розтягується на місяці. На столі у прогресивного адміністратора і чудової людини Василя Цвіркунова лежать заповнені мною папери. Він теж приязно усміхається і обіцяє вирішити справу з моїм працевлаштуванням — завтра. Нарешті я потрапляю на прийом до тодішнього міністра кіно Святослава Іванова. Імпозантний, ще порівняно молодий міністр розмовляє зі мною дуже приязно, обіцяє найближчими днями взяти мене на роботу і — нічого не робить.
Минуло літ п'ятнадцять. Святослав Павлович купив у Халеп'ї, на моїй вулиці, хату. Уже він був не міністром, уже не їздив у чорній «Волзі», а добирався до Халеп'я автобусом, з рюкзаком за плечима. Система і його — пожувала і виплюнула… Ми часом зустрічалися, навіть чаркували. Святослав Павлович виявився доброю і розумною людиною, любив згадувати про свої зустрічі з «вищенькими» у коридорах влади. Зайшла мова і про мій давній візит до його міністерського кабінету: «Хіба ви, Володю, не розуміли, що я нічого не міг для вас зробити, як би того не хотів? Навіть будучи на такій високій посаді? Ви ж були те, що зветься — під ковпаком! Вашу долю вирішували інші, в інших кабінетах…»
Тоді, в шістдесят третьому, я цього ще не розумів. Не розумів, чому усі ці високоосвічені, добрі люди граються із мною, як той кіт з мишеням. А вони — служили Системі. Як пізніше, будучи два роки головним редактором, служитиму я. Мене ж Система «виховувала», як герой мого оповідання «Сад» «виховував» дерева, аби вони формували свою крону точно за його схемою. Розумом я не розумів, але — відчував. Згадуючи уроки з фізики у середній школі, я справді почувався піддослідним звіреням, посадженим під скляний ковпак. З-під склянки повільно висмоктують повітря і спостерігають холодними очима, як звіреня задихається. План досліду, звичайно, не передбачав моєї смерті від задушшя. Дякувати долі, були все ж роки шістдесяті, а не тридцяті. Система демонструвала свою силу, свої можливості. Демонструвала не лише для мене, а й для моїх колег, по літературі. Саме мені на той час випала роль жертви, піддослідного. У сімдесяті, ще жорстокіші часи, на роль жертви прирекли уже інших…
А ми, ті, хто був у залі, а не на сцені, де демонструвалися досліди, мовчки спостерігали і сопли у дві
дірки…
Коли перехоронювали у Києві тіло Василя Стуса і зійшлося так багато люду, я дивився на процесію і думав: «Як багато сьогодні у Василя друзів і шанувальників таланту! А де ж ми усі були, коли планомірно, зо дня у день, з року в рік — убивали Поета, Людину?!» А в перших же рядах, за труною, ішли люди з нагородами, з преміями, впливові! в ті, застійні, роки.
Вічний, допоки й житиму, біль душі моєї.
17. «І знову буде зима…»
Рядок з тодішнього вірша Ірини Жиленко. А далі: «знову буду сама, буде падати сніг на мої письмена…»
Була зима і був сніг, але ми ще були — разом.
Змінювалися пори року, а зима — залишалася, Ідеологічна.
Я часто думаю: навіщо усе це пишу? Аби засвідчити, що і я — страждав? Смішно. Нині виявляється, що усі — страждали… Навіть ті, хто усе життя просидів у президіях, отримав усі можливі і неможливі нагороди, премії. Люди відмовляються від свого минулого, від написаного, аби хоч на мізинчик свій пов'язати марлеву пов'язочку страждальця. Від премій, нагород і всього іншого, матеріального, щоправда, не відмовився ще ні» хто. «Один із небагатьох літераторів, хто ніколи не прославляв Леніна, партію», — читаю в популярній газеті про одного з поетів. А між тим, ніхто так талановито в останні десятиріччя не оспівав «Леніна і партію», як цей поет. І — жодного слова каяття. Як і від авторів тих багатьох, щедро премійованих романів, які виховували уже наше покоління наївними романтиками соціалістичної доби. А тепер, як той Пілат, умили руки, косячи убік — ще й міжнародних премій. Не відмовляюся від жодного слова, написаного мною за три десятиліття. Це все — я. Ніхто, врешті-решт, не водив за мене моєю рукою. Я вірив у можливість побудови соціальне справедливого суспільства. Хоч бачив усе, про що писав у найгостріших своїх книгах. Де не вірив, переконував себе, що — вірю.
Тоді — навіщо ж пишу? Пишу, аби ніколи не повторилося те, що відбувалось із нами. Пишу для майбутнього. Але боюся, що людина, яка виросте за інших умов, так ніколи й не зрозуміє, що ж, власне, з нами відбувалось. Як йому буде зрозуміти, чому, наприклад, у вісімдесят другому році, формуючи колектив редакції, я не зміг узяти на роботу журналіста П.? Виявляється, колись, ще замолоду, він заплив надто далеко в море, протилежний бік якого, як відомо, належить ще не нам… І висить той випадок (а був він чи не був — ніхто гаразд не знає) на людині десятиріччями, в'яже їй руки й ноги, душу в'яже. Або — чому я не зміг узяти до колективу блискучого публіциста К.? Я уже був узяв його, наказ видав. Раптом — виклик у міськком, до секретаря з ідеології. Тремтить бідна жінка за своїм широким керівним столом, уся біла: «Що ви наробили?! Навіщо ви мене так підвели? Подзвонили від самого Щербицького! Зі мною ще ніколи так не розмовляли!..» Той, хто дзвонив тоді од «самого Щербицького», сьогодні, звичайно, перебудувався… А що, від того комусь нині легше? Я узяв був на роботу відомого прозаїка. Він уже місяць у нас пропрацював. І раптом наказ згори: не можна, розрахуйте. Я обходив тоді усі доступні мені кабінети. І ніхто, наголошую, — ніхто! — не міг мені пояснити причину такого ставлення до людини. Ну, той хоч у море далеко заплив, а цей — куди? Але — є думка… І ця «думка», повторюю, тяжіла над людиною десятиріччями, ламаючи усе її життя. Ось що найстрашнішого було в Системі. Та що там уже — про сучасників, коли самого Пушкіна Олександра Сергійовича запідозрено було в нелояльності до існуючого ладу! Унікальний випадок як для тої навіть епохи, але — факт: з першого номера «Києва» (уже був сигнальний примірник) та ж секретар міськкому зняла вірш Пушкіна, в перекладі Дмитра Павличка, бо в ньому було слово — Сіон… Біографія геніального російського поета, слава Богу, не викликала вже підозри, лише — його творчість…
Ні, не зрозуміти нащадкові, чому це я, маючи вже чималий журналістський досвід, будучи членом СПУ, усю зиму і майже усю весну броджу по Києву у пошуках роботи. Я досі пам'ятаю солодкі пахощі хліба в крамниці на Хрещатику. Я мав у кишені три копійки, але не вистачало ще копійки, аби купити булочку. Десь із півроку ми з Іриною жили лише на її мізерну платню, половину з неї платячи за свій куток за ширмою. Пізніше ми дещо підробили на документальній кіностудії, написавши сценарій про «маяка» з Буковини Любу Молдаван. Видала було мені студія, уже незадовго до мого від'їзду на китайський кордон, аванс за сценарій документальної стрічки про харківських тракторобудівників. А коли я вже служив у війську, забрала — через суд. Ірині довелося продати єдине, що ми мали тоді у нашому спільному господарстві,— друкарську машинку.