Другого дня я подала заяву. На ім'я головного редактора «Літературної України» Д.Г. Цмокаленка: «Прошу звільнити мене від обов'язків літпрацівника редакції газети «Літературна Україна», оскільки я обурена Вашою ганебною поведінкою на зборах 2 серпня 1963 року, коли Ви брутально і безпідставно ображали мене. Працюючи в редакції, я ніколи не мала зауважень, попереджень або доган за незадовільну роботу. Відзначалася преміями. Трудову дисципліну не порушувала! Усі завдання редакції виконувала. Звільняти мене Ви не мали ніякого права, але я піду сама, оскільки працювати з Вами в редакції надалі вважала б за приниження власної гідності. Ірина Жиленко. 3.VIII.63 р.».
Того дня я одягла білу, в квітках, спідничку, вишиту волошками блузку, купила повітряну кульку і пішла до Спілки. Нас викликано до спілчанських начальників. Але не хочеться писати про ту ганебну лайку, коли Козаченко і Дмитренко за кожним словом додавали «групівщина» або «щось гірше»… Віктора Зарецького чотири години мордували в ЦК. Причому відверто називали Драча «контрреволюційним поетом», а щодо Дзюби — цинічно заявляли, що його, мовляв, «тільки хвороба рятує», а то ми б йому дали… Хлопці написали протест у ЦК КПРС. Не знаю, що з того вийде…»
Нічого з того, звичайно, не вийшло… Хоч протест підписали, як свідчить далі Ірина, Стельмах, Сосюра, Штогаренко, Майборода.
Я більше пам'ятаю похід того ж таки року, із смолоскипами, до пам'ятника Іванові Франку. Збиралися ми біля Інституту харчової промисловості, на вулиці Володимирській. Там, в актовому залі, відбулася, так би мовити, офіційна частина. Потім ми вишикувалися в колону, запалили смолоскипи справжні, загодя приготовлені у клубі творчої молоді, і рушили вниз, до пам’ятника поетові. Попереду крокували Алла Горська і Віктор Зарецький, ми з Іриною і з Володимиром Нероденком — десь за ними. В українських вишитих сорочках. Уже стемніло. Ми вийшли на Хрещатик. Рух машин зупинився. На узбіччі стояло багато люду. Дехто приєднався до нас, колона видовжилася. Дехто вигукував з хідників: «Націоналісти демонструють!..» Щодо націоналістів— не знаю. Принаймні я себе за націоналіста ніколи не мав. Любов до свого народу— не є націоналізм. Націоналізм, у лайливому розумінні цього місткого слова, починається тоді, коли свій народ вважають найкращим у світовій історії, а всі інші народи — підстилкою для нього. Націоналізм починається з ненависті до інших народів. Я ж вважав і вважаю, що українці, як і всі інші народи, мають право на свою історичну долю. Тільки й усього. А щодо «демонструють», то це була правда. Це справді була — демонстрація. Демонстрація того, що український народ у глибинах своїх — ще живий. Трагічна історія українства засвідчує, що як не старайся, а народ остаточно убити неможливо. Душа народу життєздатніша, аніж це здається його поневолювачам. Пізніше я напишу про це в оповіданні «Ворон»: «Грицькова душа переселилася в тополю край городу. Але Марія з Борисом будувалися і тополю спиляли, бо не стачило деревини. Грицькова душа переселилася у кущ порічок. Бориско закладав новий сад і того куща викопав. Грицькова душа переселилася в мороз, що бозна-відколи ріс біля тину. Марія принесла від сусідки цибулини жоржин і перекопала квітник. Грицькова душа переселилася в капустину, але пізньої осені качан зрубали. Грицькова душа переселилася в осот. Щоліта осот виполювали, рубаючи сапками витке коріння, і щоліта він проростав з чорної масної землі та знову зеленів на городі…»
Оцей похід по Хрещатику, на майдан Івана Франка, перший за декілька десятиліть, і засвідчив, що душа — жива, як не прагнуть її виполоти. І — рано чи пізно — Україна відродиться. Колону із смолоскипами фотографували. Фотографували, думаю, добрі фахівці своєї справи, була ж бо уже ніч. Десь у спецархівах ці фотографії, певно, зберігаються. Я не вельми полюбляю дивитися на свою, як я кажу, «коробку для душі», але одну з цих фотографій хотів би мати. Для мене це був останній спалах молодості. Усю силу, яка з'являлася потім, я вкладав у слова своїх книг і в розбудову власної душі. Без такої розбудови годі було прагнути щось путнє зробити в літературі. Саме тут, у Києві, я зрозумів, який я ще — неук. Аби мати сказать хоч щось людям, треба знати, що казали до тебе. І ще я зрозумів, уже у війську, що попереду — десятиліття боротьби за виживання себе як письменника в умовах жорстокої і підступної Системи. І все було покладено — на це.
І все ж я щасливий, що той вогник, частинку якого і я колись ніс по Хрещатику, розгорівся тепер у велике і живе вогнище національного відродження…
Тепер я знаю трохи історію і можу засвідчити: жодна з відомих мені державних систем не воювала з письменниками так нещадно, як наша. Хоч хто ми були в політичному плані порівняно з тими ж Левком Лук'яненком чи Іваном Кандибою, яких на початку шістдесятих ковтнула Система? Так, дрібненькою рибкою. Ми не організовували партій, не складали програм політичних, та й погляди наші — різнилися. Але ми — мали голос. І того голосу, якщо він звучав хоч більш-менш чесно, Система боялася не менше, аніж політичних програм і декларацій.
У липні шістдесят третього Ірина Жиленко занотовує; «Я забираю рукопис своєї книжки від ідіота-редактора Ш. і кажу: не топчіться по моїй душі! Він у мене знайшов і націоналістичні гасла, і політичні помилки, і абстракціонізм — все…» Рукопис моєї другої книги у «Держлітвидаві», де один час видавали першодруки, вів прекрасний редактор і чуйна людина Володимир Соботович. На жаль, од нього мало що залежало. Рукопис мені повернули десь на початку шістдесят четвертого, не посоромившись вислати його «молодому захиснику Вітчизни» аж у Сретенськ. Разом з рецензією лауреата Сталінської премії Івана Рябокляча, де було більше політичних звинувачень, аніж художнього аналізу.
Виклик до військкомату мені прислали через якийсь тиждень після звільнення Ірини з роботи, на початку серпня шістдесят третього року. Раптом виявилося, що без мене, Валерія Шевчука і Євгена Гуцала доблесні Збройні Сили Союзу далі існувати не можуть. Євгену Гуцалу вдалося уникнути «кирзовиків», допомогла йому, як пізніше заявив Павло Загребельний, Спілка. За цю турботу Євгенові довелося заплатити свою ціну. Мене і Шевчука Спілка оберігати від «кирзовиків» не стала, навпаки, зробила все, аби віддати на виховання армійським старшинам. Валерій Шевчук відслужив за Полярним колом близько двох років (він уже мав вищу освіту), я — усі три, спершу — у Забайкаллі, потім — у Чернігові.
Мене обурив і обурює досі не сам факт призову на військову службу. Врешті-решт обов'язок перед державою існує для всіх, будь ти хоч тричі письменником і подавай будь-які надії. Обурює — як це робилося. В Олишівці я, романтичний молодик, з дитинства вихований на всіляких «Джульбарсах», сам просився у славну Радянську Армію, ще й — у прикордонні війська… Начальник райвійськкомату, переглянувши після медичної комісії мою справу, мовив так: «Тобі, хлопче, ніколи не служити в армії. Хіба що — на випадок війни, і то — в трудовій… У тебе лишилося сорок відсотків зору. Не кажучи вже про все інше. Забудь про це, а служи Батьківщині своїм гострим пером…» Я — І служив. Уже був на п'ятому курсі університету, щойно одружився. Врешті-решт я вже був на двадцять п'ятому році життя, час, коли прагнеш не подвигів на кордоні, а сталості в житті, родині, зосередження на улюбленій роботі. До всього я мав чимало родинних зобов'язань, про які тут не розповіси. Батько уже був майже нерухомий і потребував матеріальної допомоги. Захворіла сестра Марія, а чоловік її помер: двоє їхніх діток багато в чім залежали од мене. Молоду дружину я залишив без квартири, без роботи і з рядом інших проблем. Мене ж не просто брали до війська, від мене вимагали ще й радості з цього приводу, ентузіазму! Оцього вже я не міг зрозуміти ніяк. І я, наївний, сказав одному з комсомольських тодішніх функціонерів: «Звичайно, я піду, якщо кажуть, що — треба. І служитиму чесно. Але радіти з цього приводу і кричати, як солдат Швейк: «Слава імператору!» — цього від мене не дочекаєтеся…» Я справді служив чесно, мав за три роки близько двох десятків подяк. Останню грамоту прислали мені із ЧВВАУЛ уже до Києва: «Єфрейтору Дрозду за відмінне…» і т. д. До речі, прекрасний експонат для Музею живого письменника! Під скло, в позолочену рамку… Хто й коли присвоїв мені єфрейторське звання, не знаю. Можливо, помилився писар. Я починав і закінчив службу рядовим.