Ірина була впевнена, що мені після першої ж медичної комісії скажуть: «Ідіть, товаришу, і служіть Батьківщині своїм гострим пером!..» Як в Олишівці. Вона була ще наївніша од мене: вірила в об'єктивність і незалежність нашої медицини. Уже в Таращі, на пересильному пункті, де ми проходили ще одну комісію, лікарка віддала мені документи на руки, аби заніс до наступного кабінету. Можливо, спеціально віддала, совість обізвалася. У коридорі я розгорнув картонну течку. Справу мою відкривав лист якогось полковника чи підполковника, уже не пам'ятаю, з облвійськкомату. Зміст того короткого, але виразного листа був такий: за будь-яку ціну відправити В. Г. Дрозда до армії, і — в найдальший гарнізон… Про це своє «відкриття» я повідомив Ірину ще дорогою в Сретенськ. Але не потрібно було нічого і «відкривати», усе й так було зрозуміло — з поведінки лікарів. Через декілька років після демобілізації, коли я почав здоров'ям платити за «шрапнель на машинному маслі» із солдатського казана, мене нарешті дослідили. І — взяли на спецоблік. Ще довго після тих обстежень у телефонній трубці кожні три місяці лунало співчутливо-тривожне лікарське: «Як ви почуваєтеся, Володимире Григоровичу?
Зайдіть до нас, покажіться…» Отаку б турботу про радянську людину, та — вчасно!.. «Невже ж там, у військкоматі, їм повилазили очі?» — усе ще наївно запитувала Ірина у серпні шістдесят третього. Очі, звісно, не повилазили. Але бачили очі єдине — супроводжуючого папірця.
Багато що забулося б, якби не Іринині нотатки. Шістнадцятого вересня вона записала серед іншого: «Військком заявив Володі одверто: який би діагноз вам не написали, ми вас візьмемо (до армії). Розмовляв дуже ввічливо і співчутливо, плакався на своє життя і натякав увесь час, що він — на службі і змушений виконувати розпорядження…» Мова йде про майора, який трохи раніше керував обшуком моїх речей у лікарняній палаті. Ірина Жиленко, одразу по слідах подій, описує це так: «Учора, коли я принесла (в лікарню) Володі яблука, я передала йому сумку із своїми книгами і зошитами, щоб Володя висипав, а все інше повернув мені. Коли усі ці фашисти в білих халатах побачили, що він несе сумку — налетіли на нього, як шуліки. І давай перевіряти. Коротше, на очах усієї палати зробили обшук. З Володею щось сталося, він упав на ліжко і не ворухнувся протягом усієї процедури. Зате палата збунтувалася: «Какое вы имеете право обыскивать?!» — «А это — не ваше дело». — «Как — не мое дело? А я не могу смотреть, как вы оскорбляете человека…» Коли якась ідіотка в білому халаті почала порпатись ось у цьому моєму щоденнику і віршах, вибухнув і Володя: «Що вам треба у щоденниках дружини?!» «Фашисти у білих халатах» — це, мабуть, таки занадто. Обшуком керував уже згаданий майор, накинувши, правда, на плечі білий халат. Щонайменше двоє лікарів із медичної комісії не підписали отого вирішального — «годен». Через те мене й Поклали до лікарні. А трохи згодом — до шостого відділення психіатричної лікарні. Треба було висновки тих двох спеціалістів чимось перекрити. Все ж правова держава… Як казав той же майор: «Ми мусимо все правильно оформити, ми — на службі…» Це коли я просив написати мені «годен», відправити у військову частину, а не направляти до психіатричної лікарні… Я був уже на грані нервового зриву. Тільки неймовірним зусиллям волі ще тримався. Все одно мені б ніхто не повірив у жодні мої хвороби.
А що ж рідна Спілка письменників, очолювана тоді, до речі, не самими «догматиками», а й людьми, що претендують сьогодні бути моральними орієнтирами? Як вона клопоталася долею «молодого таланту»? Спілка елементарно пожертвувала мною. Жоден із керівників Спілки не покликав мене, не запитав, що ж, власне, зі мною відбувається. Можливо, я був для них надто дрібною сошкою. Назрівали інші, серйозніші, події. Виключали з партії Віктора Некрасова, тягали по кабінетах Рильського, Стельмаха, Сосюру за протест, пов'язаний із вечором Лесі Українки. Пошепки говорили в місті про страйк робітників заводу «Більшовик». У Спілці складали списки на продовольчі пайки. Чи до мене їм було? Втім, і — до мене. На засіданні Президії СПУ один з тодішніх «літературних батьків» (у нотатках Ірини це ім'я є, але — що вже тепер називати його, хай це все залишається на його совісті, хоч — ой і багато ж на тій совісті!) сказав, що Дрозд — симулянт, але лікарі вивели його на чисту воду… Уже із Сретенська написав я листа керівникові Спілки з проханням допомогти моїй дружині, що залишилася без житла, без роботи, її викликав сам Олесь Гончар, але розмовляв так зверхньо, глумливо, що вона присяглася не переступати більше порога «літературного храму»: «Треба було вашому чоловікові думати, про що — писать…» Якщо хто й допоміг Ірині, то — Юрій Єльченко. Різне сьогодні ставлення до цієї людини, але якщо ми хоч щось колись добре робили для людей, хай нам відгукнеться! Наступної весни їй дали кімнатку в будинку ЦК ЛКСМУ. Хоч була Ірина серед тих, хто підвівся на заклик Івана Дзюби на відомому вечорі в кінотеатрі «Україна», протестуючи супроти арештів інтелігенції.
«На роботі до Володі прискіпуються, зрозуміло, що мають велике бажання позбутися, — записує Ірина Жиленко у тому ж таки вересні шістдесят третього. — …Володю поклали до божевільні. І навіть не в нервове відділення, а до психічних, тобто, до найсправжнісіньких божевільних. У мене немає сумнівів, що вони вирішили підірвати йому здоров'я». Для Системи я не складав жодної загрози. Що були для неї ті кілька моїх чесних оповідань, які, окрім хіба що «Колеса» і «Солодкого цвіту акацій», і надруковані то будуть лише через два десятки років! Просто я втрапив до машини тоталітарної Системи, а машина працює за власними законами. Саме закони машини — і найцікавіше в цій історії, а не моя доля.
Сонячного, аж спечного, вересневого дня ми з Іриною входимо у ворота «божевільні». Нас супроводжує діловод з військкомату, відставник. У нього — папери на мене. Паперів він, звісно, не показує, але почувається ніяково, усю дорогу виправдовується. Мовляв, він лише виконує наказ. Хто видав «наказ», який той «наказ» — невідомо. «Ми усі — герої романів Кафки», — казав мені трохи пізніше Віталій Коротич. Справді, ситуація майже кафкіанська. Чи надовго мене ховають за стіни «павлівки», діловод теж не знав. Я з усіх сил вдаю із себе безтурботного, аби не травмувати зайвий раз дружину. У дворі, вистеленому асфальтом, двоє хворих завзято грають у футбол консервною банкою. Скрегіт банки об асфальт — як ножем по живому тілу. Але я усе ще усміхаюся. Лише коли за мною хряскають залізні двері, в яких зсередини немає ручки (у кожного лікаря психіатрички — персональний ключ), я перестаю усміхатися. Та й нема перед ким бадьоритися. Між мною й Іриною, між мною і світлом — залізні двері без ручки, кам'яна стіна, заґратовані, давно не миті вікна. Мене оточують хворі — в лікарняних піжамах, синіх халатах. У одного — перев'язане брудною марлею око. Скоро я дізнаюся, що його звуть — Пірат. Він твердить, що його поранено стрілою, коли брав на абордаж турецьку галеру. Наконечник стріли залишився десь там, у голові, він показує пальцем на чолопочок. У відділенні є Цар, є Нерон, є Гітлер з вусиками і зачесаним набік чубчиком. Пізніше я помічу, що Цар і Нерон люблять розмовляти один з одним, бродячи довгим темним коридором. Замислені обличчя, хода повільна, розважлива. Їй-бо, як секретарі Спілки у холі «літературного храму». Але кожен говорить щось своє, не слухаючи іншого. Діалог глухих, хоч на глухоту вони не страждають. Наймоторошніше враження — вечори в лікарні. Ледь блимають під стелею лампочки. Юрма хворих суне коридором до їдальні. Всідаємося за довжелезного стола. Брязкіт алюмінієвих ложок об алюмінієві миски…
Я намагаюся якомога рідше виходити в коридор. У моїй палаті — двоє сільських дядьків із Лук'янівської в'язниці. Засуджені за крадіжку в колгоспі. Лікарня для них — як перепочинок від тюремного режиму. Хоч тут — та ж в'язниця. Але — трохи краще харчують і можна весь день лежати у ліжку. Мені дозволили взяти з собою книги, зошити і олівець. Отже, без заборони «писати і малювати». І я — потроху пишу. У палаті це майже неможливо, постійна балаканина. Але раз на день нас виводять у дворик, обгороджений високим глухим парканом. Я вмощуюся десь у куточку, далі від гурту і — то мої найкращі хвилини в лікарні. Я пишу повість «Човен». Повість — про весну на Десні, про повінь, про буяння природи. Луки, весна, човен, верби на острівках, небо, лелеки — я рятуюся в тому світі. Хворі час від часу підходять до мене, зазирають через плече у зошита і — переморгуються, крутячи пальцем біля скроні: ось, мовляв, з глузду з'їхав, на писанні… У нашому відділенні ніхто не має себе за хворого, певен, що він тут — помилково, а всі інші — хворі Я теж не маю себе за хворого, і це найбільше мене непокоїть: а якщо і я тут — не випадково?..