Втім, писав не лише я. Один із мешканців відділення За час прогулянки встигав паличкою по утоптаній землі розмалювати цифрами і таємничими формулами усю середину дворика. У приміщенні він безперервно метлявся по коридору і погукував страшним голосом. Був і «поет» у сусідній палаті. Він щодня приносив «стихі», а ще — полюбляв розмовляти зі мною, як із колегою, на літературні теми. Був у відділенні свій, як би тепер сказали, екстрасенс, він лікував од усіх хвороб поглядом і помахами рук з довгими брудними нігтями. Була групка, що постійно мітингувала в глухому кінці коридора, біля вбиральні, обговорюючи порядки в лікарні. Ще був любитель доповідей, на теми «наукові». Він поважно заходив до нас у палату, ставив на столика догори дном пластмасову смітницю і з-за такої імпровізованої трибуни міг промовляти до нас годинами. Поки дядьки з Лук'янівської в'язниці не виштовхували його за двері. Називав він себе Регулювальником космічних трас. За його словами, Юпітер і Земля неминуче б зіштовхнулися, якби він час від часу не виправляв їхні орбіти. Регулював планетами він вечорами, біля заґратованого коридорного вікна, напружено вдивляючись у зоряне небо і вимахуючи руками. Це він чув голоси з Космосу, легко контактував з жителями інших планет і переконував нас, що й на Сонці живуть люди, але зіткані вони з вогню. Одне слово, відділення психіатрички дечим нагадувало сучасне суспільство, з суттєвою, правда, одмінністю: майже ніхто не промовляв і не розмовляв про політику. Зрідка, правда, хворі розповідали політичні анекдоти, але, що вражало найбільше, пошепки і — озираючись навколо. Навіть тут, у божевільні, де навряд чи хто фіксував їхні розмови…
На додаток до цих картинок — дещо із тогочасних записів Ірини Жиленко: «Коли учора ввечері я підійшла до божевільні — було страшно і незатишно. Вітер такий холодний, грати на вікнах, темрява — і чиєсь волання. Було вже пізно, і Володю не хотіли викликати. Я ходила навколо корпусу і страшенно ридала. А з вікон долинав дикий регіт, гамір, тупання ніг, крики. Я уявила, як Володя затуляє вуха, намагаючись не чути, зосередитися на сторінках книги. Якась божевільна жінка у довгому халаті, худа, з надзвичайно блідим обличчям декілька разів обійшла навколо мене, потім підняла вказівний палець угору, біля свого лиця, тонкий, довгий палець, і дивилася тільки на нього, аж у неї скошувалися очі. Мене затіпало всю. А потім вийшов симпатичний молодий лікар і пожалів мене. Він підвів мене до корпусу, і, поки розшукував Володю, я крізь відчинені двері бачила здоровенного хлопчину в самих трусах. Він сидів на ліжку, тупо посміхався і невидющими очима дивився кудись поперед себе. У мене— мороз поза шкірою. А потім вийшов Володя, на диво зібраний… Я заспокоювала його як могла. Але про себе вирішила, що довго йому тут залишатися не можна, його витримки стане на три-чотири дні, не більше…Учора весь день була з Володею. Забрала його під розписку, і ми пішли гуляти. Адже там — чарівна місцина: гайки, такі гарні восени, яри, цвинтарі. Небо яскраво-синє, і навіть тепленько. Сіли на осоннячку, над яром. Володя читав нове оповідання «Корнет»… Хтозна, скільки нам ще доведеться бути разом. Бо ж розлучать, обов'язково розлучать. Цього дня рік тому ми так само блукали — осіннім Голосієвом. Той рік був щасливий у всьому і для нього, і для мене. Хто знав, що таким важким буде нинішній рік. Але — чому важким? Такі дні, як учорашній, — теж щастя. Він просив мене читати вірші, захоплювався ними, як і торік цього ж дня у Голосієвім…Володя був веселий весь день, але під кінець сказав, що налаштував себе ще на тиждень, на тиждень ще стане йому сил. На день більше — і він уже не витримає… Я віддала його під розписку сестрі- О боже мій! Як же мені було прикро і болісно Знову аж виступили сльози…»
«Дорогою до Спілки зустріла Василя Симоненка, — записує Ірина першого жовтня. — Він одростив вуса, і я ледве впізнала. Ми пішли до Вінграновського, проте вдома його не застали. Тоді зайшли до ресторану «Москва». Довго і цікаво розмовляли. Потім ходили Хрещатиком і Василь читав мені вірші…Потім пішли до Світличного Дискусія була в розпалі, коли прийшов Роман Корогодський. Він був у Володі в лікарні і сказав, що той у страшенно нервовому стані і що мені треба завтра вранці приїхати до нього. Ми з Василем домовилися піти до Володі разом…Другого дня у Володі зібралося чимале товариство — Роман, Гуцало, Сверстюк, Володя Швидкий, Симоненко. Спільними зусиллями вирвали Володю з рук лікарів і майже силоміць забрали його. Коли Володя переодягся у свого светра і штани, накинув плаща і ми вийшли в місто, у нього було таке блаженство на обличчі, що не передати…»
Нічого з того не пам'ятаю. Хто приходив до мене в лікарню і як мене звідти забирали. Мабуть, я справді був у такому стані, коли мало що запам'ятовується. Знаю лише, що лікарня видала мені довідку, де серед іншого були приблизно такі слова: «В.Г. Дрозд засвідчив високі інтелектуальні здібності…»
Це чи не єдине за багато років офіційне визнання мене як особистості…
Ну ось і завершується моя передармійська епопея. Переказана поспіхом, весело. Насправді усе було значно трагічніше. Потрапити між вальців державної Системи, агресивної і підступної, не вмерти остаточно душею — ой, як багато сил на це треба! А ще ж зважте, що йдеться — про людей молодих, не загартованих життям і йдеться не про політиків, а про людей з чутливою психікою художників. Не без жалю розлучаюся я із самим собою, тодішнім, двадцятичотирирічним, ще — з дитинними, чесними, довірливими до світу очима. Таким намалював мене Віктор Зарецький за якийсь тиждень до «отправки в часть». Повернуся я з війська дещо іншим. Я навчуся виживати в Системі, навчуся її обманювати, але в чомусь обманюватиму і самого себе. Втрати в цій боротьбі за виживання для художника неминучі. Валерій Челідзе уже в наші дні пише в газеті «Комсомольская правда»: «Толковые люди при любом режиме стараются заниматься творчеством, в том числе творчеством для своего народа, даже идя на уступки власти… Новым политическим выдвиженцам не важно, как много эти интеллигенты делали для своего народа в трудные времена». Усе це — правда, і усе це я пережив, і усе це відчув, та й відчуваю, сповна на собі. Але правда й те, що найменші (і справді — неминучі, за тоталітарного режиму) «уступки власти» ранять душі і якщо не вбивають остаточно, то — пригнічують талант. Для мене, враховуючи мій характер, стан мого здоров'я, психіки, обставини мого життя, іншого шляху просто не існувало. Інакше б я не зробив і сотої долі того, що все ж зробив. Недавно розмовляв з американським професором, викладачем української літератури. Він став розповідати, як його студенти вивчають і знають у далекій Америці мою писанину, говорив якісь втішливі для мене як для письменника слова. Я усе це слухав з дивною відстороненістю. В Америці? «Вовкулака»? «Катастрофа»? «Спектакль»? «Білий кінь Шептало»? А яке це має відношення до мене? Уже в машині, дорогою до Халеп'я (падав дощ з градом, градини гучно барабанили по склу, сердито гримів грім), я раптом подумав, пригадавши розмову з професором: «А все ж якщо написане мною і нині комусь потрібне, вони мене остаточно не вбили, хоч як старалися, — ані батогом, ані пряником! Все ж хлопчина той, із малюнка Віктора Зарецького, переміг, хай — і покалічений душею». Можливо, саме це відчуття кінцевої перемоги попри всі втрати і тримає мене ще на світі і дає сили далі працювати. Я страшенно мучився цими сумнівами у сімдесяті роки, пишучи у «Землі під копитами» про ріку часу, яку далеко не кожному судилося перейти. Можливо, хоч щось у мені — її перебрело?