Віктор Зарецький малював мене ще — з пишною шевелюрою. А через тиждень Ірина стояла під каштаном, на вулиці Леніна, і, зирячи на мене крізь широке вікно перукарні,— плакала. Перукарка стригла мене машинкою, як вівцю, — наголо. Так треба було з'явитися назавтра до військкомату. Ще кількома днями раніше Ірина записувала: «Така осінь гарна! Ми з Володею нарядилися і гуляли. Він писав, сидячи на пеньку, на Лисій горі, а я блукала якимись галявинами, кладовищами, рвала запізнілі квіти і червоно-жовте листя. Зробила такий гарний осінній букет. Потім із похмурого цвинтаря вийшла на нашу галявинку, де стривожений Володя щоразу одривався від роману і дивився в зарості — я довгенько таки бродила. Я підкралася до нього, злякала, і він сміявся. У нього жовта оправа окулярів, і тепер, восени, вона якось гарно світиться і так пасує до його темно-карих очей. Він просить мене, щоб я сфотографувалася в осінньому пальтечку на повний зріст, щоб узяти фото з собою до війська».
Справді, останнє наше осіннє «інтермеццо».
Провести мене напередодні прийшли Іван Драч, Борис Антоненко-Давидович, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, здається, Алла Горська, усіх уже не пам'ятаю, а в Ірининих записниках про цей вечір немає ані слова. Пам'ятаю лише, як Борис Дмитрович співав нам стрілецьких пісень, а ми — підспівували. Деякі з тих пісень, переписані Іриною, я потім наспівував у Сретенську. Вони мене зігрівали і підбадьорювали. Нещодавно Євген Гуцало згадував, що того вечора, прощаючись із ним, я сказав: «Ну, Гуцало, я іду служити, а ти ідеш — прислужувати…»
Щось було в тих словах.
А наступного дня, 16 листопада шістдесят третього року, Ірина записала: «Який жахливий довгий і порожній день. Здається, він ніколи не скінчиться. Куди себе дівати? Абсолютно незрозуміло, навіщо я ходжу містом, прибираю в кімнаті, щось купую, навіщо я оце пишу. Страшенна безглуздість. В усьому світі е тільки одна реальність — стрижена Володьчина голова у вікні автобуса, його якась вибачлива, винувата усмішка і востаннє піднятий угору кулак, тримайся, мовляв. Це — єдина реальність, але цього уже теж немає. То лише спогад. У мене над столом заклик — «До роботи!» Його написав, від'їжджаючи, Володя…У моєму житті сталося щось велике і непоправне… Коли я завтра прокинуся, нічого не зміниться. Буде так само порожньо і самотньо. Можливо, ще місяць, рік, три роки… Чи я витримаю це?…Не можу збагнути, що я — САМА!!!…Коли ми стояли, узявшись за руки, біля автобуса, а навколо нас волала, плакала та горлала під гармошку юрма проводжаючих і тих, хто від'їздив (це було о сьомій ранку), Бог послав нам таку прекрасну малиново-морквяну зірницю! Ніби медовий пряник дитині. Бач, яке, мовляв, життя! Прекрасне! І Володя теж плакав. Хоч одразу ж сміявся, намагаючись приховати сльози. А я навіщось залишилася у цьому ідіотському, брехливому місті. І попереду — довга, холодна зима».
18. «Рядовий Дроздь…»
Відвідувач Музею живого письменника має залишити його в доброму настрої, усміхненим.
Бо я справді був, є і буду— ЖИВИМ письменником.
Я ніколи не зможу «забронзовіти».
Бо, як тільки помічаю на собі хоч маленькі сліди «бронзи», я починаю згадувати чернігівські солдатські ранки.
Прокидаюся в казармі ще затемна, поспішаю в лабораторію. Творю, пишу, горю у вогні натхнення — для вічності, для народу. Який жде не діждеться моїх нових писань… По сьомій годині ранку, якщо літо, восени і взимку — трохи пізніше, обережний стукіт у двері:
— Дроздь, а, Дроздь!
— Слухаю, товаришу старшина!
— Іди акурки собирать…
Відтоді живу, пишу, творю, знаючи, що кожної хвилини у двері можуть постукати і сказати: «Дроздь, а, Дроздь, іди акурки собирать…» У тому чи іншому варіанті.
І справа не лише в тім, що усі ми, письменники і неписьменники, генії і негенії, відомі і невідомі,— лише гості на нашій землі, як я уже писав, і кожної хвилини нас — можуть покликати… Справа, думаю, в іншому. Треба було, як я, тільки-но виборсавшись із «галіфе» чиновницького і вбравшись у «галіфе» літературне, прямісінько з київських літературних салонів, із інтелігентних зібрань пірнути в атмосферу Таращанського збірного пункту, треба було усе це пережити, аби зрозуміти раз і назавжди, на все життя: посади, слава, звання — тільки бульбашки на поверхні моря. Зрозуміти і навчитися сміятися, справді, на все життя — із себе, із пихи «видатніючих» колег по перу, із бронзовіючих облич у президіях претендентів на звання «совість народу»…
За три роки моєї солдатської служби ми з Іриною написали одне одному загадом близько трьох тисяч листів. Писали щодня, а іноді — і по кілька разів на день. З усієї тої епістолярної творчості наведу лише декілька рядків із мого листа, написаного в Таращі: «Уяви собі пересильний пункт, ледь освітлена, брудно-рожева зала з рядами дощатих темних нар у два поверхи. Під нарами хлопці з нашої команди грають у доміно, з ними — і сержант, який приїхав по нас. На нарах — новобранці, що уперто, але якось безапетитно жують. Шоста година ранку. О сьомій нас поведуть до лазні. Над усім цим театром, стіни якого обліплені войовничо-патріотичними плакатами, — сумовите рипіння гармошки. І — глумливі голоси: «Дядьку, а ти — чу-чу зіграй! Ха-ха-ха! Знімай штани та будемо танцювати чу-чу!..» Я сиджу на нарах і роздумую…» Про що я міг роздумувати? Звичайно, про долю рідної української літератури…) «А хлопці гукають сумовитому гармоністові: «Ти, не треба, душу шкрябає!.. Зіграй «БризгИ шампанського!»… Ідучи в строю до лазні, я бачив прекрасний схід сонця…»
За рік моєї служби в Сретенську за дев'ять тисяч кілометрів од Києва ми з Іриною зустрічалися щодня. Очима — на сонці. О четвертій годині дня за київським часом, о десятій — за місцевим, забайкальським. Сонце ж на всі краї і землі — одне, на ньому не розминешся очима.
Нічого смішного, аніж «рядовий Дроздь», як називав мене в Чернігові старшина-білорус, Радянська Армія досі не знала: абсолютно не спортивний, підсліпуватий (під час газових атак, коли треба було бігти лише в протигазі, двоє солдат мусили тримати мене під лікті, бо я не бачив і за метр перед себе), гвинтівка в моїх руках здавалася геть чужорідним тілом. А вже солдатська «виправка», постава!.. Художник ротної стінгазети, яку ж я таки й редагував, карикатури малював лише з мене, більш достойних не знаходилося у всьому військовому містечку. Коли проходили курс молодого бійця, виробляли стройовий крок, мені у взводі — ціни не було. Капітан викликав із шеренги, ставив серед плацу і наказував: «Пройдіть, Володимире Григоровичу». Він був зі мною ввічливий, як і більшість офіцерів. Я ішов, високо піднімаючи ноги, випростуючи носок (пряма лінія!) і старанно грюкаючи чобітьми об асфальт. Тоді капітан звертався до солдат. «Бачили? Ось так ходити не треба!»
Заняття з фізкультури. У спортивному залі. Капітан співчуває мені і водночас — мусить виконувати свої службові обов'язки. А його обов'язки полягають у тому, щоб наш взвод і надалі залишався показово-відмінним. Таким він був до нас, таким буде і після нас. Армія — частина суспільства, яке давно роз'їдає показуха і формалізм. Як іржа. Поки не роз'їсть самі його підвалини. І усе — впаде. Але то буде пізніше. А поки що капітан зобов'язаний поставити мені залік. Якщо вже мене покликано до війська і направлено до його показово-відмінного взводу.
— Рядовий Дрозд!
— Слухаю!
— Підійдіть до перекладини!
Підходжу. Високо наді мною — сталева труба, до блиску витерта солдатськими тілами.
— Відділення! Піднять рядового Дрозда на перекладину!
І — до мене, уже — прохально:
— Володимире Григоровичу! Ви протримайтеся на перекладині хоч коротеньку мить, аби я — зафіксував.
— Слухаюся, товаришу капітан!
Хлопці беруть мене на руки, піднімають і садовлять на турніка. Всадовивши, міцно тримають за обидві ноги. Я з усіх сил чіпляюся пітними від напруги руками за слизьке залізо.
— Відділення, відпустити! — командує капітан. Хлопці відскакують убік. Тої ж миті, як тільки мене відпускають, пірнаю головою униз, назустріч дощатій підлозі. Я не здатен протриматися на перекладині і бажаної для капітана секунди.