І цієї миті лунає знайомий стукіт у двері, знайоме покашлювання: «Дроздь, а, Дроздь!» — «Слухаю, товаришу старшина!» — «Ходи окурки собирать…».
Обриваю мрії про славу всесвітню, схвильовані і розчулені думки про вдячне людство. Іду слідом за старшиною у двір, беру консервну банку. Курсанти училища, майбутні космонавти, потайки курять на перервах в аудиторіях, а недопалки кидають через відчинені вікна униз. Я бреду вздовж довжелезної стіни навчального корпусу, збираю заслинені «акурки». Старшина хилитає слідом, показує пальцем, коли я в підмороженій траві не побачу. З-за соснового лісу по той бік Стрижня, який я колись опишу в «Ирії», піднімається сонце. І небо вгорі, над гарнізонним містечком, оточеним високою стіною, якесь паперове, ніби теж підморожене. І служити мені ще — як мідному казанку — два нескінченні роки, сімсот тридцять днів, сімнадцять тисяч двісті вісімдесят годин… Консервна банка наповнюється, я викидаю смердючі недопалки до смітниці і бреду далі, попід стінами корпусу, уже ні про що не думаючи, навіть — про світову свою славу… «Дроздь, а Дроздь, осьдечки ще один акурок!» Бреду, як Білий кінь Шептало, — в голоблях…
Ось де джерела мого «любомудрства» і мого печального сміху…
19. Катастрофа…
Сміймося ж, хай і печально. Бо тільки сміх очищає і омолоджує душі. Лише сміх над собою і над епохою засвідчує, що ми наперекір усьому ще живі.
Слово «катастрофа» в заголовку розділу я не випадково не взяв у лапки. Хоч ідеться, звичайно, і про мій однойменний роман, який писав, коли був — «рядовим Дроздьом». Але ідеться, як і в романі, про більше — ідеться про духовну катастрофу суспільства. І не узагальнюватимемо надто широко, не списуватимемо власні гріхи і власні хвороби на тих, хто зверху. Ідеться про катастрофу у душах наших, кожного зокрема і всіх, звичайно, разом. І вищеньких, і нижченьких. Бо усі чи — майже всі, за винятком одинаків, і так звані догматики, і так звані прогресивні, але перспективні, усі прийдемо до спільного корита, як прийшов до нього мій Білий кінь Шептало. Важкий дух духовного, морального розкладу, що висить над описаною мною провінційною Терехівкою, задушеною чиновництвом, смак гнилої води — ми тим духом дихали, ми ту воду пили — десятиріччями, ми усім тим просякнуті наскрізь. Ми ходили у чорних костюмах для мертвих — вертаюся до улюбленого анекдоту Василя Симоненка. Навіть вириваючись за кордони нашої «великої зони», ми все те брали з собою. Ніколи не ідеалізував те, що за «великою зоною». У них — свої проблеми. Але саме там, на тлі все ж нормальнішого людського буття, наші чорні костюми для мертвих і наші скаламучені, хворі душі бачилися особливо зловісно і страшно.
Величезний білий готель у центрі Ліми, столиці Перу. Бреду широким майданом і помічаю ще здаля: куцувата, повненька людинка у чорному костюмі, чорній краватці і чорному фетровому капелюсі чеберяє вздовж готельної стіни. Наблизилася до рогу будинку, ступила за ріг, притулилася до стіни спиною, озирнулась, випроставши шию. І — подріботіла далі, не відступаючи від стіни. Знову добігла до рогу, знову — потайки з-за рогу озирнулася. А небо, а стіни — аж дихають жаротою, спека — за тридцять градусів. Південна Америка. Ми мешкаємо у цьому готелі, ми — делегація Товариства дружби. Наздоганяю людину у чорному костюмі (аж дивитися на нього страшно в цьому гарячому пеклі) уже по той бік готелю, окликую. Злякано озирається. Так і є — Олександр Сергійович, мій сусіда по номеру, начальник цеху Московського коньячно-горілчаного заводу. Уперше, як і я, в капіталістичній країні. «Що це ви робите?» — дивуюся. Олександр Сергійович дивиться на мене мертвіючими од неусвідомленого гаразд страху очима: «За мной следят… Я — проверяю… Следят как за бывшим партизаном…»
Цієї темної на тлі білосніжного, розпеченого сонцем готелю у Лімі, цієї трагічної постаті уже ніколи не забудеш. Це — ніж у твоє серце. Як би ти не намагався самого себе переконати, що рана давно зарубцювалася. Як ніколи не забудеш натовпи своїх співвітчизників у темних парах і темних плащах — тодішня наша обов'язкова для виїжджаючих за кордон уніформа — попід вікнами магазинів з уціненими товарами в Чехословаччині. Або — киянина, почесного будівельника, у римському універмазі для бідних. Він проминає контролерів універмагу з високо піднятими обома руками і вибачливою усмішкою злидаря: мовляв, нічого не крав… А на грудях чорного стандартного костюма сяє Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці. Це все — ми. Хто «проходит, как хозяин, необьятной Родины своей». По одній шостій земної суші. Як навчали нас у школі. І ось це— ми: в тих же чорних парах на Золотих пісках Болгарії бредемо по залитому сонцем пляжеві. Шукаємо пляж нудистів. Тих, хто купається голяка. Добредаємо, але там уже — повно «наших». У темних костюмах, лежать вони за піщаними дюнами, на золотому, розпеченому сонцем піску, навколо долинки, де роздягаються нудисти… І зирять з-під темних фетрових капелюхів, крізь прогребені в піску прорізи. «Та невже ж я мало голих жінок надивився по лікарнях, що прибрів ще й сюди? — дивується із себе київський лікар. — Господи, а що це з нами діється? Ми — як дикі звірі, що вихопилися з клітки!»
Щодо дикості — не знаю. Дикості вистачає і там, на Заході. Головне — що ми справді вирвалися на якийсь десяток днів із клітки, із кошари, і скоро нам знову туди повертатися. У цьому — вся суть, вся причина. І перед тим як випустити з клітки, хазяї наші так нас налякали, що ми страх той несемо — як щит. Ми — хворі люди. Хворі на страх. Який, можливо, уже й справді —у генах наших.
Ось ми — у Флоренції. Група київської інтелігенції, приторочена за наші кревні карбованці до офіційної делегації на свято міст-побратимів. У групі — голова виконкому районної Ради, жінка. Вона прихворіла. Група їде на батьківщину Леонардо да Вінчі, ми з Валерією Врублевською — в інший бік, шукати сліди на італійській землі славної української співачки Софії Крушельницької. Перед від'їздом керівник групи добру годину наставляє, як малу дитину, прихворілу жінку, що залишається в готелі. «Не виходьте з номера, нікому не відчиняйте дверей, не з'являйтеся на балконі…» І це — людині, яка у Києві керує величезним районом! Ми з Валерією Врублевською повертаємося раніше, аніж група. Стукаємо в двері номера, в якому — жінка, що прихворіла, називаємо її по імені, називаємо себе. «Ні, я так вам не повірю, — лунає голос із-за дверей, — не одчиню. Вийдіть із готелю і станьте по той бік вулиці, щоб я вас своїми очима побачила…» Виходимо, стаємо на хіднику. У вікні на третьому поверсі ледь-ледь ворушиться занавіска… Тільки тоді нам одчиняють.
Якби я усе це вигадав, мене справді можна було б вважати небезталанним письменником. Найстрашніше, що все це — не вигадано чиєюсь хворою, хай і талановитою уявою, усе це — правда, усе це — наше з вами буття впродовж не років, а десятиліть!
Уперше я переїжджав кордон «великої зони» у шістдесят восьмому році. Навесні. У складі молодіжної групи. Перед тим я отримав своє від літературних критиків і від політичних вождів за роман «Катастрофа», за оповідання «Білий кінь Шептало». Випускали неохоче, але — випустили. Дали супроводжуючу — Жанну, на шостому місяці вагітності. Вона об'явилася у групі буквально в останній день, одразу подзвонила мені на квартиру. Вона й не приховувала своєї високої місії — оберігати молодого письменника від імперіалістів. Я мав право іти сам хіба що до туалету. Але то річ — узвичаєна, принаймні для нас, людей суспільства розвиненого соціалізму. Інструкції, переінструкції, особисті бесіди — усе це теж описано іншими. Складалося враження, що нас закидають у тил ворога. А ми ж їхали до соціалістичної Польщі! Керівник групи Лев Миколайович, секретар обкому комсомолу, здається, з Вінничини, наказав купити сувенір — гіпсові бюсти Володимира Ілліча. Ми купили дев'ять бюстів — три важезні валізи. У Варшаві нас застали Великодні свята. Лев Миколайович сказав: «Аби наші хлопці не зазирали в костьоли, не набиралися релігійного дурману, цього вечора ідемо дивитися стриптиз!..» Ми заплатили тільки за вхідні квитки, випивку взяли, звичайно, власну. На кожен із чотирьох зайнятих нами столиків Лев Миколайович наказав поставити по червоному прапорцеві з написом «СССР». Зазвучала музика, на притьмарену сцену вар'єте вийшла не вельми вже юна жінка, стала роздягатися. Потім спалахнуло світло, жінка стояла на сцені в самій сіточці. Ми зааплодували. Окрім нас, у залі нікого не було — наближався, як я вже казав, Великдень. Лев Миколайович нахилився до мене. Як і чернігівський старшина, він іноді радився зі мною щодо ідеологічних питань. Маючи мене за бійця ідеологічного фронту.