Музика без сонця
З неба сипались гроші. Кружляли за вітровими лініями, здіймались угору повітряними потоками і падали додолу. Жіноцтво заворожено сторопіло, проводжаючи поглядом кожний рубль. Бахури ж захоплено стрибали і ловили банкноти. Чухали потилиці діди. А баба Явдоха бігала лабіринтами з людей і вигукувала:
- А дулі вам! Ніц не дам! Моє! Моє!
А вітер усе прудкіше хапав гроші і відносив їх у гори.
Давно Космач не бачив такого буревію. Люди бідкались за своє майно. Але грошовий дощ змусив усіх на мить зупинитись.
- Явдоха гроші в панчосі ховала, - говорила баба Ганна до своєї сусідки Оксани.
- Та ви шо?!
- Йо. Бач, кілко зібрала?
- Йой, як багато! І як же це вітер дістався до панчохи?
- Видув панчоху з-під стріхи...
- Ненадійно класти гроші в панчоху, - втрутився в розмову сусідок Степан, підходячи до них і тримаючи рукою кашкет, щоб вітром не знесло.
- І куди ж класти? - поглянула на нього Оксана.
- На книжку, - усміхнувся вдоволено Степан. - Я всі свої гроші кладу на книжку. І оці буревії, - він підняв угору пальця, - не страшні.
Сусідки мовчки перезирнулися. А Степан гордовито закрокував дорогою. Зайнята людина. Музикант на все село.
***
З автобуса вилізали баби з клумаками: їздили до райцентру - хто щось купити, хто пенсію забрати, хто документи оформити. Останньою вилізла панночка років двадцяти. У білій суконьці, в білих босоніжках на каблучку. Вона спустилася сходами автобуса і стала на ґрунтове узбіччя дороги. Щойно хотіла дістати валізу, як її руки були випереджені волохатими руками незнайомця. Дівчина озирнулась і побачила усміхнене обличчя молодого гуцула в кашкеті.
- Слава Ісу’ Христу! - промовив Степан.
- І Вам добрий день... Дякую за поміч!
- Студентка?
- Ага! На практику приїхала. Ми збираємо фольклор.
- О-о-о! То тут Вам велике поле для діяльності, - вдоволено промовив Степан. - А відки будете?
- З Києва я, - зашарілась дівчина.
Степан хитро примружив очі:
- Дозвольте бути Вашим інструктором у наших краях. Я місцевий музикант.
Дівчина пожвавилась:
- То Ви знаєте багато всяких гуцульських пісень?
- Знали, на кого натрапити! Як Вас звати, панночко?
- Я Ольга. Ольга Кононець.
- Так офіційно! А я Степан. Степан Дзвінчук.
Ольга засміялась.
- Ви в кого маєте зупинитись? - серйозно спитав Степан.
- Мені дали адресу однієї бабусі. Зараз... - і Ольга відкрила маленьку дамську сумочку, що висіла в неї на плечі, й зачала в ній ритися.
- Ой-йой! - вигукнув Степан. - Така маленька сумочка, а кілко в ній усього, що Ви не можите знайти нічого!
Ольга почервоніла і дістала папірець:
- Ольга Іванівна Варцаб’юк. Так звати бабусю. Вона радо приймає студентів нашого інституту. Завжди запрошує.
- Знаю-знаю. Ходімо я Вас проведу.
- Гаразд, - усміхнулася Ольга і задріботіла каблучками поряд з важкими черевиками Степана.
***
Сонце швидко ховало жовтогарячі язики-промені за синіми зубами гір. Теплий полонинний вечір пахнув травою і блеянням недоєних овець. Степан і Ольга сиділи неподалік від офірного хреста. Гуцул обіймав скрипку і гладив смичком струни. А скрипка дякувала йому звивистим співанням. Ольга в задумі зміряла очима долину, вид на яку відкривався з полонини.
Степан скінчив. І сидів мовчки. І Ольга боялася ворухнутись, аби не відлякати той чарівний настрій, яким сповнилась її душа від Степанової мелодії.
Можливо, промайнуло п’ять хвилин, а можливо, тридцять п’ять, - вони не могли відповісти. Відчуття часу розчинилось у цій тиші.
Степан першим повернувся до дійсності:
- Ти знаєш, в нас днями така страшна біда трапилась...
- Так?! - захриплим, ніби від сну, голосом мовила Ольга.
- Один мій колега із Завоєл, Юрчик Семчук, довгий чєс був закоханий у Штефанюкову Ганнусю з Ковалівки. Але не повезло Юркові: вона одна дочка у багатих батьків була. І вони не хотіли би такого бідного зєтя, як Юрко. Ні корови, ні вівців, ні саду, ні городу. Одна стара хата. Батьки в него старі. Він одинак був у них. Та ще й пізня дитина. Ганнуся і Юрко таємно від батьків любилиси. Ми спостерігали за коханням цих місцевих Ромео і Джульєтти. І уяви, Петро, який теж кохав Ганнусю, пішов і розказав її батькам, що вона таємно стрічаєси з тим бідним хлопом. І прибрехав, що дівка груба вже від Юрка. Ой-йой! Як ті батьки си розгнівили! Сокотили, поки Юрко увечір приїде до Ганнусі на мотоциклі (він у мене брав, бо свого не було). Тато разом з Петром схопили його і відволочили до шахти - вони неподалік жили. Ганнуся бігла за ними, ридала. Батько каже: «Що, любиш мою Ганнусю?» Він каже: «Люблю». А батько йому: «Ти на шо меш жити, хлопче? В тебе ніц нема!» А той на свою біду каже: «Та на що Бог даст. Головне, що ми будемо разом». І це так влютило Ганнусиного неня, що він вигукнув: «Не діждеш, щоб я свою єдину доньку в злидні віддав!» І штовхнув його в шахту. А Ганнуся, як побачила, то й сама за ним пішла... Вчора трембіти чула?