Ольга подивилась на Степана сумовитими очима:
- Чула... Я ще подумала: як гарно, як мені пощастило почути трембіту...
- То ховали Юрка...
- Який жах... Чому батько скинув його? Невже злидні - головна причина?
- Кажут, що батько Ганни ще був лютий на Юрка - той був прямий хлоп. Міг казати правду, не дивитиси, хто перед ним...
- Жахливо...
Степан узяв Олину руку. Дівчина почервоніла. А відтак обійняв її за плечі і пригорнув до себе.
Ту ніч вони провели на полонині. Лежали під зорями неподалік від стаї і слухали калатання дзвіночків на шиях в овець.
***
- Їж. Не встидайси, - припрошував Степан Ольгу, нарізаючи грубими шматками пухкий домашній хліб.
- І бринзі бери.
- Дуже смачна полонинська бринза, - усміхалася до Степана Оля.
- Ти знаєш, вчора сусіди так билися, - сказала, прожувавши шматок Оля. - Пані Ольга сказала, що сусід дуже часто б’є свою жінку. Вона терпить, бо нікуди йти. Каже, що, мабуть, по ділу, якщо б’є. У вас, гуцулів, так прийнято - бити своїх жінок?
Степан подивився з ніжністю на Олю:
- Ніколи не піднімав руку на жінку... І тебе ніколи не вдарю.
Оля встала з місця і сіла на коліна до Степана. Обхопила його шию руками і пригорнулася своєю білявою голівкою до його смоляної голови:
- Ой, гуцулку мій, дуже хочеться в це вірити! Дуже хочеться вірити!
Вони сиділи в обіймах одне одного. Глибоко дихали і дивилися прямо перед собою, ніби там бачили майбутнє. Спільне майбутнє, як їм тоді здавалося.
***
- Та Любочка постилась на добру дівочу долю, - скрипів тоненько худорлявий молодик Вася, тарабанячи пальцями по столу.
- І що? - спитала Ольга.
- Що-що, вийшла заміж у сімнадціть років. Родила двох бахурів. Все добри було. Але чоловік у неї рано вмер. Сама живе вже п’ять років.
- А скільки їй зараз? - поцікавилась Ольга.
- Тридціть було весною...
- То що ж їй не поміг піст?
- Чому ж не поміг - поміг. Вийшла ж заміж... Я їй кажу: Любуню, йди за мене, я тебе догляну, не будеш в мене трудитиси, все сам робитиму. А вуна не хоче. Так свого чоловіка любила.
- Цікаві у вас люди. Живуть в якомусь своєму маленькому світі, - задумливо промовила Ольга. Вася її не зрозумів. Не довго цим журячись, узяв графин з біленькою і налив собі в чарочку по самісінькі вінця. Кивнув до Ольги:
- Дай Боже!
- Пий здоров!
Ользі дедалі більше не подобалось, що Степан вийшов з Михайлом та ще з двома дівками з хати, залишивши її на самоті з Васею, і довго не повертався.
Михайло і Вася були музикантами зі Степанового гурту. Грали по весіллях, їздили виступати до Франківська, Львова, навіть у Москві засвітилися.
- Вибач, Васю, я ненадовго вийду, - і Вася лишився сам-на-сам з графином і чаркою.
Надворі було темно. Це не Київ. Де-не-де на сусідніх пагорбах пробивались крізь смерекову гущу поодинокі вогники-світлячки. Десь далеко чулася музика, а неподалік від Степанової хати лементували собаки. Ольга пішла по подвір’ю навколо хати. Почувши голоси, принишкла.
З іншого боку хати світив ліхтар. У колі його сяйва стояли Степан з Михайлом і двоє дівчат. Хлопці обіймали дівок за плечі і реготали, передаючи по колу стакан із сивенькою. Пили по-космацьки.
- Ну, Степане, ти справжнісінький Дон Жуан, - весело вигукнула Дарка. - Відколи тебе знаю, кілко в тебе тих дівок було! А тепер кажеш, що й цю столичну штучку заарканив. Молодчага!
- Ти ревнуєш? - лукаво усміхнулася Марічка.
- Чого мені ревнувати? - зухвало мовила Дарка.
- Ой! Не придурюйси! Всі знают, що ви із Степаном щось там крутили.
- А тобі заздрісно чи що?! - Дарка обійняла Степана за спину і пригорнулась головою до його плеча.
Ольга, яка стояла поодаль, німо спостерігаючи цю сцену, не втрималась і увійшла у світлове коло. Вона пильно і терпко глянула Степанові в очі і заліпила йому ляпаса. Степан, ніби на автоматі, дав ляпаса їй у відповідь.
Ольга деякий час стояла ошпарена несподіваним поворотом подій. Мов ошпарені стояли і всі довкола.
- Хто дав право тобі мене бити?! - закричала Ольга, за що отримала другого ляпаса від Степана.
- Та як ти смієш?! - вигукнула вона із ще більшою силою і замахнулася, аби вдарити у відповідь Степана. Але він схопив її руку і міцно стиснув.
- Відпусти, кажу!