- Не пущу!
- Яке ти маєш право?
- Ти ж втечеш. А я не хочу тебе відпускати.
- Відпусти, бо я не відповідаю за себе.
Степан пустив її руку, і Ольга швидко побігла до хати.
***
- Ти принизила мене перед друзями, - уже не вперше повторював Степан, сидячи на кріслаку в хаті тети Олі, спостерігаючи, як його Оленька нервово спаковує валізу.
- А ти казав, що ніколи не вдариш мене! Забув?
- А я не бив. Я просто хотів, аби ти зрозуміла, що для чоловіка дуже принизливо отримати при людях ляпаса від жінки.
- А ти забув, за що його отримав?! - Ольга нервово сіпнула рукою в повітрі.
- Сонечко, це ж у минулому...
- Так чому ж ти дозволяєш тому минулому обіймати тебе сьогоднішнього?!
- Ми випили, розслабились. Нема нічого страшного в дружніх обіймах.
- Який ти огидний, Степане! А я вірила, що ти справді мене кохаєш...
- Я кохаю тебе, Олю! - Степан підійшов до неї і обійняв.
- Так?! І чим же ти доведеш своє кохання? Які перспективи? Може... все залишиш і переїдеш жити до Києва?
- Олю, в мене тут робота. А в Києві я ніхто...
- Ось бачиш! А кажеш, що кохаєш... - І Оля заплакала. Якось так гірко і нещасно, що Степан згадав її нещодавні невдалі спроби гри на скрипці.
- Добре, я кину все і перебирусь до Києва.
Ольга з недовірою поглянула на нього.
- Обіцяю тобі, моя пташко.
***
- Нашо тобі їхати до Київа? І тут файних дівок доста. Он яка Дарка за тобов гине, - підморгнув Степанові дід Іван, зустрівши його на дорозі.
- Я ж кохаю мою Олечку. Нашо мені Дарка? Мені нецікаво з нею. А Оля - людина освічена.
- Ну, а шо меш робити в Київі?
- Та шось робитиму, - відповідав Степан, сам не вірячи своїм словам.
Спершу щоднини телефонував Степан Ользі. Ходив то на пошту, то до сусідів. Усе нагадував свою обіцянку приїхати до неї. Казав, що заграє ще два весілля (дуже важливі, нема як відмовитись) і приїде до неї. Відтак, почав дзвонити раз на два дні, потім раз на чотири дні. Кількість розмов згодом зменшилась до одного разу на два тижні...
Степан переконував себе, що він мужній і в нього все вийде. Але зараз непідходящі обставини. Треба похрестити сина сестри - не поїде ж він, відмовивши їй. А хрестини за місяць... А ще треба було допомогти Михайлові машину купити. Та й гроші мав зняти з книжки - щоб до Києва переїхати не з порожніми руками. То потроху знімав: зразу не давали великих сум.
Час спливав, а обставин не меншало. Щоразу виникали нові. Ольга терпляче вислуховувала телефонні бідкання Степана, намагалася розуміти і не втрачати надії. Однак минуло вісім місяців, і дзвінки з Космача затихли...
***
Сумовиту мелодію ткали трембіти в холодному березневому небі. Ховали Степанову жінку Дарку. Тридцять п’ять років прожили вони разом. Багато було осудливих поглядів у бік Степана під час поминального обіду. Баби перешіптувались, що він загнав її передчасно в могилу.
- Не любив він її.
- Йо! Не бачила, щоб він їй допомагав. Вона в одно сама дрова рубала, грядки полола...
- Дітей шкода...
- Та чого ж? Діти файні. Тільки від батька подалі си тримают.
- Тепер він один лишиси...
***
Чудова погожа днина багатьох виманила із хат на городи, у лісництво, на лісопильню. Однак Степан сидів біля телевізора, і навіть не дивився на сонячну блакить, що так привітно зазирала крізь шибки до кімнати.
Він весь час переклацував канали пультом. Кожні п’ять хвилин на екрані з’являлася нова програма. Раптом пульт відмовився слухатись (давно працював через раз). Але Степан не встав і не підійшов до телевізора. Через надмірну вагу за останні кілька років він став напрочуд неповоротким і лінивим. Так і лежав, дивлячись один канал, хоча зовсім того не хотів.
Заскрипіли двері у веранді. Затупотіла в сінях пара чоловічих ніг, і на порозі з’явився старший син Степана Петро.
- Слава Ісу’ Христу! Як Ви дужі, тату?
- Навіки слава. Все як в одно.
- Я до Вас по ділу.
- Йо? І яке в тебе до мене діло?
- Може, перший раз за стіл сядемо?
Степан встав з ліжка, дістав з полиці графин і чарку, насипав дві тарілки борщу. Вони випили по чарці горіхової настоянки. І мовчки їли борщ.
- Я хотів Вам сказати, тату, нам з Марічков погано жиєси в її батьків. Вони не дают їй спокою. Не так замітає, не так підлогу миє, не так тісто розкатує, не так дитину миє... Та й мене не жалуют. Ми надумали добудувати ту хату, що Ви недобудували. Поможите?
Степан насупився:
- В мени нема грошей.
- Зовсім?
- А ти дес їх видиш?
- Ну, може, дес ховаєте...
- Ая! В панчосі!
- То що, ніц не хочете мені дати?
Степан мовчав.