- А якби не були тогди жадні, то би та хата була добудована. Ви ж мали девітдесєть тисяч рублів на книжці, мама казали. І де вони?! А хата недобудована. Не схотіли заплатити Рижуку за матеріали та за роботу. Дорого Вам усьо було. І машину дорого. Та Ви могли ще три хаті покласти за ці гроші! І Богданка би си не мучіла зі свекрухов. Перший музикант на селі. Такі гроші заробляв!
- Ой! Який ти розумний! - вигукнув Степан. - Як такий розумний - іди і зароби сам. Чого прийшов?!
- Не вмієти Ви, тату, з людьми... І з грішми не вмієти. І дітей своїх не шєнуєти...
Петро підвівся і вийшов у сіни. Скрипнули двері. І Степан лишився один за столом. Задумався. Під монотонне бубоніння телевізора.
***
Степан щопонеділка базарував. Вертаючись, він проходив повз хату Тараса Штелючкового. Тарас був дідо моцний. Він пережив двох своїх жінок. А це взяв третю. Параску. Файна баба. На чотири роки старша від Тараса. Їй сімдесят чотири. Але як вона труситься над чоловіком! Завжди говорить: «Не бери важкого, мій любчику». І цілує його ніжно-ніжно. Часто бачить Степан Тараса і Параску, що сидять на лавці коло хати, візьмуться за руки і милуються одне одним.
А невістка Степанова Марічка якось підгледіла, що дідо з бабою роблять, коли не виходять по кілька днів з хати. Хвилювалась: чи не повмирали? Та й зайшла до них до хати глянути... А як побачила, то засоромлена втекла. Добре, що Тарас з Параскою не бачили її.
- Моцний дідо! - казала тоді, сміючись, Марічка Степанові.
- Така любов і серед молодих нечасто буває, - задумливо мовила Степанова сусідка Оксана, коли вони, ідучи з базару, разом проходили повз Штелючкову хату.
- Усьо разом. Не відходят одне від одного. Навіть футбол разом дивлєси, - сказала Оксана і пильно подивилася на Степана. Але Степан не помічав навіть, що сусідка-вдова давно на нього небайдуже позирає.
«Який я старий, - думав Степан, дивлячись на закоханих Тараса і Параску. - Який же я старий!..»
***
- Боже помагай! - гукнув Степан Василеві й Ганні, що громадили сіно на межі з його городом. Вони тяжко працювали, поспішали, бо небо дедалі більше супилося темно-синіми грозовими хмарами.
Поряд на рядні сиділи близнюки Іван та Андрій. Двадцятирічні сини Василя та Ганни. Сиділи на гітарі грали. Співали щось естрадне. Степан не міг ніяк зрозуміти, чому такі здорові хлопці, без фізичних вад, отак ледарюють.
- Поки я жива, - весь час повторювала Ганна, - мої діти не працюватимуть!
Сама тяжко наробилася в дитинстві та в юнацькі роки і твердо вирішила, що своїм дітям забезпечить безхмарне життя.
Попсово звучала гітара, хмари пливли за вітром до Ганниного городу, бігали, мов осами покусані, Василь та Ганна.
- От я би си шкірив, якби дощ ушпарив! - сказав Андрій Іванові.
- Йо! Кльово би було!
Степан поглянув на це, сплюнув і пішов до хати.
Взяв до рук скрипку, повів смичком. Вичавився пришелепуватий звук...
- Як моє життя, - застогнав Степан, відкинув скрипку і ліг на ліжко догори пузом.
***
Степан уже п’ять років не грав. Після того, як Михайло повісився, не міг.
Десять років тому Михайла зі Степанового гурту призначили директором космацької музичної школи. Добрий був хлоп. Чудовий цимбаліст. І як людина - чуйний, завжди готовий вислухати, допомогти. Та й директором був бездоганним. Але якось посварився з сином. П’яний був. А на ранок знайшли його повішеним на дверях у клубі.
Священик відмовився відспівувати. А незабаром після його смерті почали відбуватись страшні речі: у клубі щось гупало, переверталися самі собою столи, стільці. Усі боялися заходити до клубу. Найсміливіші тільки заходили і наводили лад. Однак наступного дня було те саме. Погроми закінчилися через сорок днів після Михайлової смерті...
***
Навесні перед Великоднем Василь, колишній колега з гурту запропонував Степанові виступити разом на етнофестивалі. Степан довго відмовлявся. Але потім таки згодився.
Того року був перший фестиваль такого рівня. «Великдень у Космачі». Людей з’їхалося! Степан і не пам’ятає, коли в їхньому селі було так людно. З усієї України, із сусідніх країн, з далекої канадської діаспори...
Співали, танцювали, варили козацький куліш, пригощали гуцульським банушем, стріляли з пістолів, показували вистави...
- Наступний гурт «Трембіта». Хто тут гурт «Трембіта»? - спитала за сценою струнка білява жінка незрозумілого віку.
Василь почув, що їх гукають, смикнув Степана.
- Ольга?! - підійшов Степан до організаторки. Вона дивилась у блокнот. Відтак підняла очі і застигла.
- Ну, здрастуй, Степане...
- Радий тебе бачити. Ти ніц не змінилас! Кілко років минуло!