- Зате ти кругленький зробився, - усміхнулась розгублено Ольга. - Але про це потім. Зараз ваш вихід.
***
- Вібачєй, не маю як файно тебе пригостити. Бануш, бринзі, вареники, домашня шинка, - заклопотано примовляв Степан, дістаючи із шафки графин з горіховою настоянкою.
- Я так і не вийшла заміж, - мовила Ольга, випивши чарку настоянки.
- Чому?
- Не могла. Я дуже кохала тебе, Степане. Я однолюбка. Із таких вірних, як грифи, що можуть, втративши пару, шістдесят років прожити в самотності...
Блакить Олиних очей затремтіла хвильками сліз.
- Пробач мені, Олю...
Ольга налила собі другу чарку і випила.
- Я знала, що ти тут будеш. Прочитала твоє ім’я в списках учасників. Так хвилювалась... Скільки в мене було слів... Скільки я всього передумала за той час, що ми не бачились...
Степан із жалем дивився на цю тендітну жінку. Йому хотілося чимось допомогти, як тоді, при першій зустрічі, коли вона вилізала з автобуса.
- Я довго думала про твій вчинок. Чому твоя мужня душа, коли треба було проявити силу волі, сховалася? Де поділася любов, про яку ти співав дифірамби?
Степан, статечний чоловік шістдесяти трьох років, сидів, як винний школяр, що не сміє підвести очей на вчительку.
- А твоя музика, Степане... Вона без сонця. А раніше в твоїй музиці було сонце...
- Бо тоді в мому житті була твоя любов...
Ольга пильно подивилася йому в очі.
- А я сам відмовивси... Побоявси... І все своє життя граю музику без сонця.
Ольга підвелася з місця, підійшла до Степана, обійняла його сиву голову і усміхнулась:
- А я досі люблю тебе, Степане! Навіть такого - сивого і без сонця.
Степан уперше за сорок років заплакав.
Надворі розлилася злива. Накрила мокрою завісою смерекові намиста Карпат.
Ольга визирнула у вікно:
- Ну ось. Тепер нема куди поспішати.
Учасники фестивалю порозбігалися по своїх схованках. Хто до магазину забіг, хто до школи, хто до клубу. Найбільше не пощастило тим, кого злива застала у наметах.