Восени 1888 року в Тифліському державному театрі йшла опера А. Рубінштейна «Демон». Виконуючи роль Сінодала, відомий російський артист М. Медведєв виїхав на сцену верхи і перший речитатив промовив, сидячи на коні. Наступного дня газета «Кавказ» писала: «Це було б справді ефектно, коли б коня Медведєва не вели за оброть два нукери…
Бо це якось не в'яжеться з відомою хвацькістю грузинських князів-вершників…»
Директор і піаніст Московської консерваторії В. Сафонов мав один дефект: ніколи не міг напам'ять зіграти великого твору.
На одному з концертів Сафонов запнувся і, як не мучився, не згадав продовження. Тоді він схопився з місця і вигукнув:
— Дайте ж мені ноти, сто чортів!
Публіка розвеселилась. Однак концерт тривав і закінчився з великим успіхом.
Знаменитий польський піаніст Моріц Мошковський зустрів свого учня:
— Знаєте, пане вчителю, я даю уроки по шістдесят франків за годину.
— Я також, — відповів Мошковський, — даю уроки по такій же ціні, тільки ніхто їх не бере.
Поппер і Мошковський, два друга-музиканти, прогулювалися вулицями Відня. За відсутністю таланту, Поппер мав багато порожнього гонору. Отож, вони гуляли, мирно гомонили. Поппер читав на стінах будинків написи і важко зітхав: «Тут помер Бетховен», «Тут народився Франц Шуберт», «Тут жив Брамс».
Так вони дійшли до будинку, де жим Поппер, котрий таки не витримався і болісно зітхнув.
— Ох, — сказав Мошковський, — чи можеш ти собі уявити, що за напис буде тут у майбутньому?
— У майбутньому? — перепитав Поппер. — Невже ти так гадаєш?
— Звичайно, — серйозно відповів Мошковський, — можеш навіть не сумніватись. Тут висітиме оголошення: «Будинок здається внайми».
Якось Мошковського запитали, кого з братів Шарвенка — Філіпа чи Ксаверія, він вважає кращим музикантом. Мошковський відказав:
— Чесно кажучи, важко на це питання відповісти. Коли б мене запитали, хто з них гірший, я відповів би, не задумуючись.
Одним з найбільш вдалих творів, що приніс славу молодому І.Ф. Стравинському, є створена ним в 1910 році на замовлення С.Дягівєва симфоніч-
на сюїта з балету «Жар-птиця». Однак мало хто знає, то цей твір спочатку було замовлено С. Дягілєвим А. К. Лядову, котрий вже тоді був широко відомий як автор чудових симфонічних і фортепіанних творів. Щоправда, цих творів не так вже багато: композитор відрізнявся винятковою вимогливістю і надмірною повільністю в роботі. І цього разу він не поспішав із замовленням. У відповідь на чергове нагадування Дягілєва Лядов добродушно «заспокоїв» його:
— Справи йдуть чудесно: я вже купив нотний папір!
Розлючений антрепренер розірвав з Лядовим угоду і передав замовлення Стравинському.
Під час гастролей в Лондоні угорський диригент Артур Нікіш, бажаючи надати трубі більшої віддаленості, посадив першого трубача на гальорку. Однак в потрібний момент замість дзвінкого сигналу пролунав уривчастий звук. Нікіш не розгубився і подав знак другому трубачеві, який зіграв те, що від нього вимагалось. В антракті диригент накинувся на першого трубача:
— Що ви накоїли! Чому не подали сигналу? Ви ж могли зірвати мені всю увертюру!
— Пробачте, — занепокоєно відповів той, — але тільки я підніс трубу до губів, як з'явився капельдинер і вирвав її мені з рук, додавши: «Як вам не соромно! Адже диригує знаменитий Нікіш!»
Бернард Шоу замолоду писав театральні і музичні рецензії для однієї лондонської газети. Відряджений редакцією на концерт хору спілки лікарів, він написан дужо коротку рецензію: «Учора співали лондонські лікарі. Слухати їхній спів, зничайно, можна, але краще все ж таки нагадати їм про ту обітницю мовчання, яку вони давали, одержуючи лікарські дипломи».
— Чи грає оркестр на замовлення публіки? — запитав Бернард Шоу у диригента ресторанного оркестру.
— Звичайно, сер.
— Чудово. У такому разі попросіть його зіграти… в доміно.
Бернарда Шоу було запрошено в сім’ю багатія. Не встиг Шоу увійти до передпокою, як донька господаря сіла за рояль і почала грати якусь салонну п’єску.