Всі затамували подих. Россіні побіг до їдальні і за хвилину повернувся з посмішкою на устах:
— Хвала всевишньому — це служниця зачепила скатертину і перекинула всю сервіровку, а я думав, що хтось наважився в моєму домі зіграти увертюру до «Тангейзера»!
Джоаккіно Россіні протягом свого життя не з меншою пристрастю, ніж музику, виготовляв різні страви і своїх друзів приймав на кухні.
Коли один із його гостей почав розхвалювати оперу «Севільський цирульник», композитор, що саме готував паштет, несподівано вигукнув:
— Та що там «Севільський цирульник»! Спробуєш ось цього паштету, тоді міркуватимеш, який з мене композитор.
Під час одного концерту, Россіні шепнув у вухо своєму сусідові:
— Вперше в житті чую такі жахливі співи. Співак нікудишній.
— Можливо, вам краще піти додому, — запропонував сусіда.
— Ні за що, — відказав Россіні,— у мене є відомості, що в третій дії героїня має вбити його. Я зачекаю.
До Россіні прийшов молодий композитор і запросив оцінити його новий твір. Россіні уважно переглянув партитуру і сказав:
— Що ж, у вашому творі є і чудесне, і нове. Але тільки… те, що чудесне, — не нове, а те, що нове, — не чудесне.
Розповідають, що Россіні любив поспати і часто писав музику в ліжкові. Одного разу він мусив терміново закінчити арію для головної героїні в новій опері. Блаженно розлігшись, мурмочучи щось собі під ніс, він засівав нотний аркуш дрібними нотними значками. Арія майже готова… Та раптом нотний аркуш вилетів з рук і впав на підлогу.
Вставати з ліжка не хотілось. Не довго думаючи, Россіні взяв зі столика, що стояв поруч, чистий листок паперу і… написав зовсім нову арію, що нічим не поступалася попередній.
Россіні був у вітальні барона Л. Сорді. Сюди ж запросили і Альфреда де Мюсее, щоб він прочитав новий свій вірш «Не забувай». Тоді Россіні, який мав феноменальну пам'ять, вирішив пожартувати з поета і нібито ненавмисне запитав:
— Чий це вірш? Ніяк не пригадаю автора!
— Ваш покірний слуга, — відповів Мюсее.
— Та облиште, — лукаво сказав Россіні,— я ж цю поезію ще в дитинстві знав напам'ять, — і без найменшої запинки, слово в слово, повторив тільки що почуте.
Россіні обідав в однієї дами, яка була настільки скупою, що він піднявся з-за столу зовсім голодний. Господарка люб'язно посміхаючись сказала:
— Дуже хотілося б, щоб ви коли-небудь ще раз пообідали в мене.
— З задоволенням, — відповів Россіні,— хоч зараз.
Слухаючи в неаполітанському театрі опору маловідомого композитора, Россіні несподівано дістав з кишені аркуш нотного паперу і швидко почав щось записувати.
— Що ви пишете, маестро? — поцікавився сусіда.
— Ось цю арію. Мила мелодія! Для цієї опори вона занадто гарна. А я саме зараз пишу оперу, і мені здається, що можу надати цим милим дамам, — Россіні лукаво підморгнув, — дрібненьким нотам на папері — більш вишукане товариство.
— Сіньйоре Россіні,— сказав якось композиторові директор Неаполітанської консерваторії,— ви занапастили усіх моїх учнів.
— Як же це трапилось? — здивувався Россіні.
— Вони всі наслідують вас.
— Цей пресумний випадок не робить честі вашому педагогічному досвідові, маестро, серйозно відповів Россіні.— Учні повинні наслідувати свого вчителя, чого б це їм не коштувало!
Приятель Россіні розповів знаменитому композиторові, що один його знайомий колекціонує знаряддя тортур.
— Цікаво, чи є в цій колекції фортепіано? запитав Россіні.
— Ні.
— Отже, в дитинстві він не вчився на ньому грати!
Після смерті Джакомо Мейєрбера його небіж звернувся з проханням до Россіні, щоб той вислухав створений ним жалібний марш, присвячений пам'яті покійного дядька.
— Ну, як? — запитав автор маршу.
— Що вам сказати? — задумався Россіні.— Гадаю, було б набагато краще, коли б ваш дядько створив жалібний марш на вашу честь.
Антрепренер Россіні приніс композиторові газету з рецензією і зауважив:
— Тут мовиться, що ви не ладнаєте з теорією.
— Звичайні світські плітки, — засміявся Россіні.— Єдина дама, з якою я ніколи не дозволю собі посваритися це теорія.