Аби очистити від більшовицьких загонів Лівобережну Україну й Причорномор’я, німецьке командування вирішило продовжити військові операції аж до цілковитого зайняття українських земель. З цією метою німецьку групу А. Лінзінгена було підсилено кількома корпусами та низкою окремих військових з’єднань. Окрім того, частина німецьких військ із Румунського фронту приєдналася до цісарських частин, що просувалися на Одесу. Своєю чергою, австро-угорське командування планувало завершити свої операції в Україні окупацією Донбасу.
Оборону червоних підривали антибільшовицькі повстання. 6 березня член конотопського військово-революційного комітету доповідав: «Протягом останніх трьох днів починаючи від Ніжина, Конотопа і через Ворожбу — Суми всі штаби революційних загонів утекли. У Ніжині, Бахмачі, Конотопі радянську владу було скинуто. Учора в Конотопі, у Бахмачі радянську владу відновлено. Частина змовників заарештована. Змовники були українські есдеки спільно з українською буржуазією». Заворушення спалахнули також у містах Причорномор’я. 12 березня в Одесі відбувся антивоєнний мітинг, у якому взяли участь кілька тисяч мобілізованих. Більшість миколаївських робітників відмовилася захищати радянську владу.
Небажання населення допомагати більшовикам полегшило наступальні операції австро-німецьким військам. 13 березня німці здобули Одесу, 17 березня — Миколаїв, 20 березня — Херсон. Неспроможні зупинити свого супротивника, червоні квапилися вивезти з України наявні запаси продовольства й майна. «Негайна евакуація хліба й металів на схід», — так сформулював В. Ленін головні завдання радянської влади в Україні. Із заводів та фабрик знімали й вивозили до Росії промислове обладнання. Сотні паротягів і тисячі вагонів відправляли на північ. Активно здійснювали й «евакуацію» українського продовольства. За неповними даними, упродовж січня — квітня 1918 р. до Росії було вивезено понад 17,3 млн пудів хліба й 5 млн пудів інших харчів.
У першій половині березня 1918 р. Запорізький загін армії УНР не брав участі в бойових діях, залишаючись у Києві. «Частини загону приводили себе до ладу та з міських складів поповнювали своє постачання — зброї, одежі та харчів, — свідчив один із запорізьких старшин. — Раз на тижні командами відвідували лазню, а ввечері — театр. Щоразу наше громадянство зустрічало наші команди, які додержували зразкового ладу й вигляду в марші, гучними оваціями: раділо, що рідне військо має... До запорізьких установ зголошувались чисельні охотники, а через те дуже незабаром наші частини так збільшились, що склад сотень доходив до свого нормального стану». 12 березня загін за рахунок добровольців було розгорнуто в Запорізьку дивізію, яку очолив генерал О. Натіїв. Українські соціалісти-самостійники активно вели політичну агітацію серед запорожців, намагаючись спровокувати вояків на виступ проти Центральної Ради. Аби запобігти можливим ексцесам, військовий міністр УНР О. Жуковський наказав відправити дивізію на лівобережний фронт. Для охорони урядових установ у Києві залишився тільки полк Січових стрільців.
Запорізька дивізія прибула на фронт під Яготином саме тоді, коли німецькі війська розпочали операцію проти більшовиків на Полтавщині. Обійшовши червоних із півдня, Запорізький кінний полк ім. К. Гордієнка 17 березня здобув Лубни й невдовзі відрізав противникові шлях відступу на Полтаву. Основні сили Запорізької дивізії розгорнули наступ уздовж залізниці, зайнявши Гребінку. Тактика бойових дій, за свідченням їх учасника, не відзначалася надмірною складністю: «Розвідку перед станцією спотикає огонь із рушниць і кулеметів. Сила цього огню майже завжди свідчила про число оборонців. Вигружались сотня-дві, розвертались і йшли в наступ. Звичайно, огонь спинявся і з станції вирушав поїзд на схід. Залізниця вільна».
20 березня червоні перейшли в наступ, намагаючись повернути Лубни й Гребінку. Зазнавши значних втрат, запорожці відбили ворожі атаки й успішно контратакували. Гордієнківський кінний полк захопив Хорол, загрожуючи лівому крилу супротивника. 22 березня 2-й Запорізький полк за допомогою німецьких частин зайняв Ромодан, де захопив значну кількість військового майна. 22 березня 2-й Запорізький полк зайняв станцію Яреськи, а 1-й Запорізький полк — Миргород.
16 березня В. Антонов-Овсієнко поінформував Народний Секретаріат про скрутне для більшовиків військове становище на Лівобережжі. Про відчай народних секретарів свідчила готовність декого з них укласти мир із Центральною Радою. ЦВК Рад України запровадив на Харківщині, Полтавщині й Чернігівщині військовий стан. Усім трудящим у віці від 18 до 37 років «пропонували» взяти до рук зброю для боротьби проти українських та німецьких військ. Усі нездатні носити зброю мали бути залучені до оборонних робіт. Але ці зусилля не мали успіхів. В. Антонов-Овсієнко згадував: «Оголошена в Полтавській губернії мобілізація не давала позитивних результатів. Мобілізаційний „штаб“ виявився, звичайно, не в змозі замінити відсутність налагодженого місцевого військового апарату, виявився неспроможним і до організації сільських партизанських загонів».
26 березня Запорізька дивізія відновила наступ на Полтаву. Радянські загони готувалися дати вирішальний бій біля станції Абазівка. Але червоні були змушені залишити свої позиції, коли Гордієнківський кінний полк у ніч на 29 березня обхідним маневром зайняв Полтаву. Того ж дня до Полтави увійшли українські й німецькі війська. Військовий успіх союзники гучно відзначили на банкеті, який влаштувало запорізьке командування. Як згадував командир 1-го Запорізького інженерного полку О. Козьма, «бенкет наш удався на славу: багато німців замертво розвезли по домам».
Запорожці були змушені затриматися в Полтаві, оскільки червоні висадили в повітря обидва мости через Ворсклу. Лише 2 квітня запорожці продовжили бойові дії. Головні сили дивізії під командуванням підполковника П. Болбочана розгорнули наступ на Харків. У напрямку Костянтиноград — Лозова діяли запорізькі частини на чолі з полковником В. Петровим. Завданням цієї групи було перекрити харківському угрупуванню червоних шлях на Крим і Донбас.
Відступивши на лінію Мерчик — Огульці — Мерефа, радянські загони зосереджувалися для оборони Харкова. Але запорожцям удалося розбити ворожі позиції. Курінь 2-го Запорізького полку за допомогою панцерників здобув станцію Огульці, а основні сили 2-го Запорізького полку за підтримки автопанцерного дивізіону захопили Люботин. У ніч на 9 квітня запорожці зайняли Харків. У зведенні українського Генштабу було відзначено: «Більшовики бились тільки для виду, але ж при першому натиску на них почали втікати на Воронеж. У Харкові захоплено багато майна: панцерників, гармат, кулеметів та інше».
У Харкові Запорізька дивізія зупинилася для короткого відпочинку, німецькі ж частини рушили на Куп’янськ, Бєлгород і Ново-Борисоглібськ. «Користаючись із двохтижневого побуту, набуто кількадесят тисяч взуття і пошито нове обмундирування, прийнятого як уніформу на зразок бельгійської армії... — свідчив Н. Авраменко, старшина штабу Запорізької дивізії. — Нова уніформа добре пошита, надавала вигляд сучасної європейської частини. Була скромна, а одночасно елегантська, без лишніх оздоб». У Харкові до лав запорожців зголосилися численні добровольці. Але склад цих поповнень був різний. Спостерігаючи незабаром запорізькі частини в Мелітополі, російський офіцер записав до щоденника: «Українські офіцери більше половини ворожі українській ідеї, у такому вигляді й за своїм складом не більше третини неукраїнці — не було куди подітися... За скрутних обставин кинуть їхні лави...»
Українське командування планувало ще до підходу австро-німецьких військ зайняти Крим, який формально не належав до УНР. 10 квітня за наказом військового міністра О. Жуковського з частин Запорізької дивізії була сформована кримська група під командуванням підполковника П. Болбочана, яка й вирушила до Кримського півострова. Решта запорізьких частин, об’єднана в Донецьку групу на чолі з полковником В. Сікевичем, мала вирушити на Лозову — Слов’янськ і зайняти кам’яновугільний басейн.
18 квітня Кримська група здобула Мелітополь, який більшовики вперто обороняли. Запорізька піхота під захистом бронепоїздів та артилерії сміливою атакою здобула ворожі позиції. Охоплені панікою й сум’яттям, червоні частини відступили до Криму. Серед оборонців півострова в ці дні з’явився план затопити перешийок і таким чином перешкодити вторгненню в Крим із суходолу. Місцеве радянське командування сподівалося також на допомогу «революційного» Чорноморського флоту.