На південному березі Дністра Дієва армія УНР змогла відпочити та вирішити деякі проблеми організаційного й матеріального характеру. У перших числах вересня вона поповнилася ще одним тактичним з’єднанням: із запасних частин була сформована 1-ша Кулеметна дивізія. На лінії Дністра українські війська не займали безперервних позицій, а лише спостерігали за фронтом кінними дозорами, організувавши міцні вузли оборони в окремих пунктах, особливо там, де були переправи. Завзяті бої точилися в районі Галича, де українська кіннота завдала противникові відчутних поразок. 28 серпня Окрема кінна дивізія атакувала ворога під Болшівцями та Бурштином, втративши при цьому 10 % свого особового складу та 12 % коней. Зокрема, дістав поранення командир кінного полку Чорних запорожців полковник П. Дяченко. 30 серпня кінний полк 3-ї Залізної стрілецької дивізії здійснив рейд у ворожих тилах і під Монастириською розгромив підрозділи забезпечення радянського 368-го стрілецького полку. 7—10 вересня своїми активними діями в районі Рогатина й Бурштина Окрема кінна дивізія сприяла успішному наступу польських військ.
Наприкінці серпня — початку вересня 1920 р. ситуація на польсько-радянському фронті докорінно змінилася. Червона армія зазнала поразки під стінами Варшави. Поляки енергійно переслідували розбитого противника. 12 вересня розпочала наступ 3-тя, а 14 вересня — і 6-та польські армії, які до кінця місяця вийшли на лінію Старокостянтинів — Славута — річка Горинь. У зв’язку із загальним наступом польських військ до активних дій перейшла й Дієва армія УНР, яка щойно поповнилася 6-ю стрілецькою дивізією (після битви біля Замостя була нарешті переведена до її складу). 14 вересня вона почала форсування Дністра. Для цього українські війська були поділені на три групи: права — полковника О. Удовиченка (3-тя, 4-та, 5-та дивізії) — переправлялася в районі Городенки й наступала на Чортків; середня — генерала О. Загродського (1-ша, 2-га, 6-та дивізії) — переправлялася біля Нижніва й завдавала удару в напрямку на Бучач — Чортків; ліва — полковника І. Омеляновича-Павленка (Окрема кінна дивізія) — з-під Юзеполя мала рухатися на Підгайці й далі на Бучач, забезпечуючи зв’язок із сусіднім польським з’єднанням.
Український наступ розвивався надзвичайно успішно. Упродовж лише чотирьох днів Дієва армія УНР пройшла з безперестанними боями майже 110 км і 18 вересня вийшла на лінію Збруча. 21 вересня після урочистого молебну українські дивізії перейшли на східний берег річки, повернувшись таким чином на державну територію УНР. Продовжуючи наступ, українські війська до 18 жовтня вийшли на лінію місто Яруга над Дністром — річка Мурафа — місто Бар — місто Волковинці — село Літинка. У районі Бара великого успіху досягла 1-ша бригада Окремої кінної дивізії, яка впродовж лише одного дня — 14 жовтня — чотири рази в кінному строю атакувала противника. Зазнавши мінімальних втрат (4 вбиті та 9 поранених бійців), українські кіннотники розгромили три полки радянської піхоти (365-й, 418-й та 419-й), захопили в полон понад 750 червоноармійців і здобули великі трофеї. Особливо відзначився в боях Кінно-запорізький полк, у якому під усіма старшинами були вбиті та поранені коні.
Разом з українським військом на визволені землі поверталася й цивільна влада. Ще 25 червня 1920 р. Рада Народних Міністрів УНР ухвалила закон «Про встановлення цивільних прифронтових комісаріатів Уряду УНР при штабах армій, дивізій та рівних з ними військових груп». Згідно з цим документом, основними завданнями комісаріатів були відновлення на звільнених теренах влади УНР «по всіх галузях державного життя»; реєстрація й охорона залишеного ворогом державного майна; інформаційно-пропагандистська робота серед населення прифронтової зони; надання допомоги в забезпеченні війська продуктами харчування, фуражем та підводами. З моменту початку роботи на місцях тимчасових органів цивільного управління комісаріати ставали посередниками між ними й військовою владою. Усі комісаріати офіційно перебували в структурі Міністерства внутрішніх справ, тому у своїй роботі керувалися його інструкціями, але безпосередню діяльність здійснювали за згодою відповідних військових начальників, при яких функціонували. До складу дивізійних комісаріатів входив також представник від Міністерства народного господарства, а до складу армійського — ще й від Міністерства фінансів та Міністерства земельних справ. У зв’язку з негативним розвитком подій на фронті, втратою власної державної території й надмірною опікою польських союзників цей закон тривалий час залишався нереалізованим. Лише після переходу армії УНР на східний берег Збруча з’явилася можливість для його втілення.
Уже 20 вересня з’явився наказ Головної команди війська УНР № 37, у якому С. Петлюра давав указівки прифронтовим комісаріатам щодо організації їхньої роботи. Так, було конкретизовано й дещо розширено поле діяльності цих установ. Водночас головний отаман спеціально наголошував, що «ні в завдання війська, ні в завдання прифронтового комісаріату не входять цілковите поновлення влади в прифронтовій смузі. Не їх завдання зараз, до осягнення остаточної мети — звільнення цілої Батьківщини від ворога, осідати в перших же хатах і стало урядувати й порядкувати. Це мусить і може бути зроблено в запіллю армії лише відповідною сталою владою республіки, яка саме для цього пристосована». Прифронтові комісаріати він називав «похідною цивільною владою», яка, просуваючись уперед разом із військом, утворює в щойно звільнених від противника районах органи місцевої адміністрації й передає до їхніх рук усі важелі управління.
Законом від 23 вересня було створено також Цивільне управління при Головній команді війська УНР, під юрисдикцією якого перебував армійський тиловий район. Начальник цієї установи був фактично заступником міністра внутрішніх справ. У його розпорядженні перебували референти від чотирьох міністерств: народного господарства, фінансів, земельних справ та юстиції, а також представники для зв’язку та інформації ще від двох міністерств: шляхів та пошти і телеграфів. Начальникові Цивільного управління в зоні його відповідальності в адміністративному плані підпорядковувалися прифронтові комісари та всі державні (окрім Державного контролю й Міністерства шляхів) та громадські установи й особи, через яких він здійснював свою владу. Начальник Цивільного управління мав право відкривати на місцях будь-які органи влади, відновлювати діяльність місцевого самоврядування, видавати різні розпорядження та постанови щодо всіх «галузей державного життя», вирішувати кадрові питання в межах службової компетенції. Свою роботу Цивільне управління при Головній команді війська УНР розпочало 9 жовтня в Кам’янці-Подільському.
Однак, попри досягнуті успіхи, подальше просування українських військ було зупинене у зв’язку з укладанням польсько-радянського перемир’я. Сепаратні мирні переговори між Варшавою й Москвою почалися ще в середині серпня 1920 р. за пропозицією польської сторони. Відбувалися вони в зайнятому радянськими військами Мінську. Керівники УНР знали про це, але українську делегацію не було допущено до офіційних перемовин. Червона армія стояла в той час біля стін Варшави, тому радянські представники намагалися диктувати полякам свої умови. Більшовики зажадали від Речі Посполитої встановити кордон по Західному Бугу, скоротити армію до 50 000 вояків (зокрема 10 000 кадрових), віддати всі запаси зброї, припинити її виробництво й узагалі ліквідувати військову промисловість, провести амністію всіх осіб, засуджених за військові та політичні злочини, тощо. Висунуті вимоги польська делегація категорично відкинула й невдовзі виїхала з Мінська. Хоча переговори було зірвано, поляки таким чином змогли виграти час для поповнення та перегрупування своїх сил.