18 грудня Раднарком ухвалив вважати Центральну Раду такою, що перебуває в стані війни з радянською Росією. Спроба Українського військово-революційного штабу в Петрограді виступити посередником для мирного врегулювання конфлікту не мала успіху. «Згода з Радою можлива лише за умови категоричної заяви Ради про її готовність негайно відмовитися від якої б то не було підтримки каледінського заколоту й контрреволюційної змови кадетської буржуазії», — повідомив Раднарком. За розпорядженням петроградського уряду, у російській армії було призупинено українізацію військових частин.
Розуміючи неминучість конфлікту з більшовиками, військовий секретар УНР С. Петлюра намагався передислокувати до України українізовані військові частини й з’єднання з різних куточків Росії. Проте зосередити ці війська для оборони України не вдалося: російська влада блокувала всі спроби вивести українські частини на батьківщину. Радянські комісари на Північному й Західному фронтах віддавали накази не допускати переїзду українізованих частин до України. На підконтрольних більшовикам землях почалося роззброєння українізованих військових формувань. У військах було розгорнуто репресії проти командного складу та членів українських військових рад.
Більшовики усвідомлювали, що боротьба з урядом УНР не обіцяє їм легкої перемоги. «Якщо виникне війна, то Росія не в змозі буде вести її і з Доном, і з Сибіром, і з Україною, і з іншими, — заявив на всеукраїнській нараді більшовицьких парторганізацій один із чільних київських більшовиків В. Затонський. — Поки що серед українців розколу немає й він не передбачається, а тому доведеться вести війну з українським народом, а більшовиків лише незначна жменька». «Ультиматум неминучий — іншого виходу немає й бути не може... — заявляв натомість Л. П’ятаков. — Крок народних комісарів правильний і логічно неминучий. Війна безумовно важка, але відтягувати її не можна».
21 грудня В. Ленін призначив члена Раднаркому В. Антонова-Овсієнка керувати «операціями проти каледінських військ та їхніх спільників» (як згодом пояснив у спогадах В. Антонов-Овсієнко, під «спільниками» мали на увазі Центральну Раду). За планом радянського командувача, призначені для наступу на Дон військові сили мали зосередитись у Харкові, Куп’янську й Воронежі, водночас озброюючи Червону гвардію на Донбасі. «З Тер-Арутіньянцем було домовлено, що наступ на Київ відбудеться після попереднього зосередження достатніх сил на основному напрямку Гомель — Бахмач — Гребінка, відрізаючи Київ зі сходу, — згадував пізніше В. Антонов-Овсієнко. — Одночасно із заходу революційні війська наступатимуть на Київ від Шепетівки, Житомира, Жмеринки».
Поява на кордонах України радянських загонів не залишилася таємницею для українського уряду. Із середини грудня 1917 р. київська преса регулярно повідомляла про зосередження більшовицьких військ у Гомелі й Брянську. «Більшовики збирають сили для походу на Україну... — писав український часопис. — Українці готовлять достойну одсіч тим, хто наступатиме проти Народної Республіки». На цей час військовому командуванню УНР підпорядковувалося близько 90 000 вояків, розміщених у різних регіонах України. Але чимало з них уже були розчаровані через нездатність уряду УНР забезпечити негайне проведення в країні соціально-економічних реформ або й байдужі до національного відродження. Кількість надійних бійців, здатних битися з більшовиками за національну справу, не перевищувала 20 000 осіб.
У боротьбі з більшовиками С. Петлюра розраховував на допомогу вояків-українців, які перебували поза межами України. 18 грудня він наказав воякам-українцям Північного фронту вжити заходів для знешкодження більшовицької загрози, доручивши їм «використовувати всі способи, які викликаються Вашим географічним становищем по відношенню до Петрограду, звідки насувається на Україну велика загроза». Але «географічне становище» розкиданих поза межами батьківщини вояків-українців не допомогло їм покінчити з більшовицьким урядом. Стан багатьох українізованих частин на Північному й Західному фронтах, цілковито дезорієнтованих «революційною» пропагандою, не дозволяв розраховувати на їхню активну участь в антибільшовицькій боротьбі.
Уже наприкінці грудня 1917 р. деякі розпропаговані з’єднання російської армії вирушили з Південно-Західного фронту вглиб України, виконуючи наказ радянського уряду. Але 1-й Український корпус генерала П. Скоропадського успішно затримав просування цих військ на Поділлі. Не виявивши надмірного бажання проливати кров за «пролетарську революцію», 2-й Гвардійський корпус розпочав переговори з українською владою про умови відправки додому. Лише вимога скласти зброю стримувала гвардійців від того, аби забути про ворожнечу до Центральної Ради й виїхати до Росії.
Зазнала невдачі й спроба більшовиків захопити залізничне сполучення на Чернігівщині, аби мати змогу перекидати свої військові сили проти Центральної Ради та А. Каледіна. У середині грудня радянський загін Р. Берзіна виїхав із Гомеля до вузлової залізничної станції Бахмач, але вояки несподівано відмовилися битися з українськими військами. «Не підемо проти України, а бажаємо бити клятих каледінців», — такою була відповідь рядових бійців на всі накази й вмовляння своїх командирів. У 19-му стрілецькому полку заворушення набули такого розмаху, що деякі вояки вже були готові заарештувати свого командира. Р. Берзіну довелося повернути своїх бійців назад до Гомеля, де з їхніх лав було усунуто всіх українців. Однак решта бійців не відзначалася надмірною ідейністю, оскільки, за словами Р. Берзіна, «усюди на перший план вояки висували свої матеріальні вимоги, не цікавлячись подальшою долею революції».
Та незважаючи на досягнуті успіхи, П. Скоропадський застерігав українське командування від недооцінювання більшовицької загрози. Генерал указував на стрімке зниження рівня боєздатності українізованих частин: «Для завдання удару більшовикам, для оволодіння Жмеринкою, Проскуровом, Рівне та ін. вузлами, що перебувають у руках більшовиків, потрібні невеличкі частини, переконані в тому, що вони роблять велику справу, частини патріотично, національно налаштовані. За поточних обставин підняти дух частин я особисто не в силах». 31 грудня П. Скоропадський звернувся до С. Петлюри: «Наполегливо прохаю допомогти військами, агітаторами, оскільки наші частини, хоча й повільно, але поступово розкладаються».
Деякі представники військового керівництва УНР сподівалися залучити до боротьби проти більшовиків розташовані на Правобережжі національні формування російської армії. Зокрема, у районі Житомира дислокувалися частини Чехословацького корпусу, які зобов’язалися підтримувати лад у районі свого постою. У населених пунктах Волині й Поділля формувалися збройні відділи 3-го Польського корпусу. На відміну від російських частин, ці військові формування зберегли відносну боєздатність. Але чехи й словаки, прагнучи залишити свій корпус для боротьби за незалежність власної батьківщини, зовсім не бажали брати участь у збройній міжусобиці на теренах колишньої царської імперії. Польські вояки мріяли про відродження Речі Посполитої в кордонах XVII — XVIII ст. і не надто співчували відродженню української держави. Участь цих формувань в обороні України від нашестя розпропагованого російського війська виглядала малоймовірною.
Перші ешелони російських червоногвардійців і матросів прибули до Харкова вже 21 грудня 1917 р. У місті на цей час панувала атмосфера цілковитої політичної невизначеності. Слобожанщина за III Універсалом Центральної Ради належали до УНР, але найвищим органом влади в Харкові фактично залишався військово-революційний комітет на чолі з відомим більшовиком Артемом (Ф. Сергєєвим). Уже в ніч на 22 грудня прибулі «революційні» матроси зайняли вокзал і взяли під свій контроль управління залізниці, пошту, центральний телеграф, телефонну станцію тощо. Це спричинило обурення багатьох демократичних організацій і представників політичних партій, які зажадали негайно вивести радянські загони з міста. Цю вимогу підтримали й деякі місцеві більшовики. Та поки громадські діячі радилися, як бути, уночі 23 грудня «революційні» загони захопили розташовані в Харкові панцерники. Оскільки вояки-українці харківської залоги оголосили нейтралітет, представники уряду УНР були змушені рятуватися від розправи втечею.