Неможливо підрахувати чисельність учасників повстань. Твердження генерала Г. Ейхгорна про те, що «тероризують країну 10—12 % селян» (тобто 2,5—3 млн) скоріш за все свідчить про неспроможність відрізнити учасників повстань від «мирних» мешканців сіл, що, імовірно, змусило генерала зарахувати до повсталих усіх жителів бунтівних сіл, зокрема жінок і дітей, а карні загони з цієї ж причини вдавалися до практики спалення сіл. В. Савченко в книзі «Павло Скоропадський — останній гетьман України», не вказавши джерел, нарахував у повстанських загонах у травні — вересні 1918 р. 80 000 селян. За його ж підрахунками, за шість перших місяців перебування окупаційного війська в Україні було вбито 22 000 німецьких та австрійських військових і понад 30 000 гетьманських вартових. Зважаючи на тактику партизанської війни, яка стала поширеною в цей час (селяни озброювалися, нападали на німецькі та австро-угорські загони або поміщицькі маєтки, поверталися додому й ховали зброю до наступного разу), шукати інформацію щодо більш-менш точної кількості повстанців марно.
Головною причиною масових селянських повстань літа 1918 р. стала спроба гетьмана П. Скоропадського побудувати державу з опертям на основоположний принцип тогочасного й нинішнього світу — право приватної власності. Відновлення права приватної власності на землю як основи «культури й цивілізацїї» означало реставрацію поміщицької власності. Тобто гетьман порушував хиткий статус-кво, який уже склався на селі навесні 1918 р.: самочинно, незаконно, але «революційно» й відповідно до «волі народу» більше половини поміщицької землі уже було розподілено між селянами, які аж ніяк не збиралися її повертати попереднім власникам.
Спираючись на окупаційні війська та охоронні загони місцевої адміністрації, поміщики поверталися до своїх маєтків і обкладали селян непомірними податками та контрибуціями, розміри яких встановлювали на власний розсуд. Окрім того, «скривджені» попередньою владою, вони прагнули помститися селянам-бунтарям, ініціюючи розгортання практики жорстоких екзекуцій. Своєю чергою, селянство вдавалося до різних методів активної та пасивної протидії. Протягом травня — червня така каральна «практика» щодо селян наростала й спричиняла зворотну реакцію — посилення повстансько-партизанського руху, який був спрямований не лише проти поміщиків, а й проти гетьманської влади та німецько-австрійських окупантів.
Застосування іноземної збройної сили для підтримання поміщиків та спільні дії німецьких або австро-угорських підрозділів і загонів Державної варти з метою «пацифікації» та «наведення порядку» породжували серед селянства ненависть до гетьманату й призводили до ототожнення гетьманської та окупаційної влади. Окупаційні підрозділи вдавалися до накладання натуральних контрибуцій на бунтівні села та поширили на українських громадян юрисдикцію німецьких військово-польових судів, що дало можливість здійснення «законних» розстрілів та повішень, ув’язнень та екзекуцій. З «виховною» метою здійснювали показові покарання. Поширеними були артилерійські обстріли та спалення сіл. Щоправда, порівняно з тим, що робили червоні, білі та різноманітні повстанці в 1919— 1921 рр., німці та австрійці прагнули уникати безглуздої жорстокості й шукали компроміс — співпрацювали з українською владою, заохочували лояльність населення до себе, намагалися не зачіпати національних почуттів. Німецьке та австрійське командування швидко зрозуміло контрпродуктивність спалення будинків та цілих сіл як покарання за повстання. Натомість німці та австрійці намагалися впроваджувати контрибуції грошима, збіжжям чи худобою. Водночас мали місце зловживання та «ексцеси» виконавців — окупаційних підрозділів, які безпосередньо займалися «пацифікацією». Ситуацію ускладнював також мовний бар’єр. Між тим, участь у протистоянні селянству німецьких та австро-угорських військ надавала боротьбі національно-визвольного відтінку.
З огляду на відзначене вище В. Солдатенко робить такий висновок: «Політика гетьманського режиму щодо селянства дає всі підстави охарактеризувати її як „війну із селянством“, яка у відповідь перетворювалася на „війну селянства з гетьманщиною“; ...для впорядкування аграрних відносин в Україні логічно б було шукати певного компромісу між поміщиками та селянами, а не підтримувати одну із сторін». Не заперечуючи проти «війни» між гетьманською владою та селянством, зауважимо, що вона була лише одним, до того ж не найбільш жорстоким етапом «війни» усього селянства з державою як такою, що почалася в 1917 р. і завершилася на початку 1920-х рр. Сучасні дослідники, як і українська інтелігенція початку минулого століття, часто розглядають селянство як винятково «жертву» кількох століть пригнічення, насильницькі дії якої по відношенню до поміщиків, чиновників і навіть представників інтелігенції можна виправдати недолугістю влади (Тимчасового уряду, УЦР, гетьманату, Директорії), яка не змогла вчасно й ефективно (тобто так, як хотілося б самим селянам) розв’язати аграрне питання. Історики критикують УЦР за утопізм соціалізаційних проектів і скасування приватної власності, викривають популізм більшовиків, які щонайкраще скористалися соціальними «інстинктами» селянства, і водночас визнають неправильність аграрної політики гетьмана, який намагався відновити приватну власність і зайняв пропоміщицьку позицію, а не змирився з «революційним» зрівняльним перерозподілом землі. Зазвичай провину за наростання селянського екстремізму покладають переважно на владу — неефективну соціалістичну, підступну комуністичну або контрреволюційну гетьманську (а в 1919 р. білогвардійську). Чи справді селяни були лише «жертвою»? Можливо, вони теж мають розділити провину за той хаос, який поглинув Україну в 1917—1921 рр.?
За даними І. Куташева, у вересні — жовтні 1917 р. сталося 849 селянських виступів, 90 % з яких являли собою захоплення майна, землі, худоби, продовольства й реманенту. У листопаді — грудні селянська боротьба за землю вийшла на новий рівень — захоплення фільварків, економій і маєтків. Селяни перейшли до масових погромів маєтків. У відповідь поміщики почали вдаватися до збройного опору, а селяни створювали охоронні дружини. Чому ці події не тягнуть на «війну»? Чи не тому, що перевага була однозначно на боці селян, а жертвами стали глитаї-поміщики? Чи, можливо, тому, що УЦР, шукаючи селянської підтримки, сама провокувала безладдя, обіцяючи соціалізацію землі? Але ж місцевим представникам влади УНР від того було не легше. У листопаді 1917 — січні 1918 рр. губерніальні та повітові комісари Правобережжя, начальники місцевих відділків міліції «криком кричали» про свою нездатність припинити погроми й просили Генеральний Секретаріат надіслати хоча б один підрозділ дисциплінованого війська для ліквідації безладів. Сотні таких звернень зберігаються в архівах.
У доповідній записці від 5 січня 1918 р. начальник Могилівської повітової міліції констатував: «Злочинність зростає, чесні селяни, які відмовляються грабувати поміщицьке добро, тероризовані ініціаторами й або приєднуються до грабіжників, або самі залишаються пограбованими... Влада, що складається з елементів права й примусу, втратила останню якість (силу примусу), стала однобокою й непотрібною». До кінця лютого 1918 р. в Україні селяни «конфіскували» 60 % поміщицьких маєтків.
Важко уявити, яку саме «компромісну» позицію, що влаштувала 6 селян, міг зайняти гетьман. Адже справа була не лише в де-факто перерозподіленій «революційним» шляхом землі, а й у тому, що селянство ще з 1917 р. припинило платити податки, ігнорувало владу, бойкотувало місцеве самоврядування, узагалі не сприймало приватну власність. «Натуралізація» сільського господарства призвела до зменшення посівних площ, у чому були вкрай незацікавлені не лише підписанти «Хлібного миру» Німеччина та Австро-Угорщина, а й будь-яка державна влада, до обов’язків котрої входило прохарчування жителів міст. При цьому селянство було основним платником податків, від якого залежало функціонування державних та громадських установ. Якби все це почалося після гетьманського перевороту, можна було б думати про опір саме «консервативній» владі, але те саме було за Тимчасового уряду та УЦР, яку взимку — навесні 1918 р. селянство вже просто ігнорувало.