Навряд чи могли знайти компроміс ті, хто мислив і діяв відповідно до хай навіть консервативного, але державного права, і ті, що жили у світі звичаєвого права. Тому проблема була значно ширша й складніша, ніж просто невдала земельна реформа: гетьманська влада спробувала за допомоги окупаційних військ встановити хоча б елементарний порядок: відновити дієву владу та самоврядування на місцях, змусити селян вносити податкові платежі, роззброїти населення, яке «про всяк випадок» приховало цілі арсенали рушниць, кулеметів та гармат (!).
Між іншим, каральні поміщицько-офіцерські загони з’явилися ще за часів УЦР. Запроваджувати надзвичайний військовий стан у місцевостях, які бойкотували здавання зброї, також почали ще за УЦР, як і поширювати чинність німецьких військово-польових судів на українських громадян. П. Захарченко зазначає, що гетьман намагався одразу ж після приходу до влади упорядкувати ситуацію з відшкодуванням збитків, завданих революційною «стихією». З 15 травня 1918 р. були запроваджені «Тимчасові правила», які базувалися на добровільності повернення відібраної власності, але нові «власники» майна віддавати його добровільно не збиралися, а засоби примусу не були передбачені. Окрім того, дослідники, які ґрунтовно порівняли проекти аграрних реформ усіх державних утворень на українських землях у 1917—1921 рр., вважають, що «за умови стабільної політичної ситуації плани земельної реформи уряду П. Скоропадського були економічно ефективними й психологічно прийнятними для селянства. Проте революційні обставини, коли навесні 1918 р. селяни фактично здійснили переділ землі, не сприяли прийняттю ними більш поміркованих варіантів розв’язання земельного питання»[6].
Між тим, у хаосі стихійних виступів і повстань літа 1918 р., очолюваних представниками різних політичних сил, проглядається спільна «ідеологія». А. Граціозі вважає, що вона базувалася на вигнанні окупаційних військ, захопленні й розподілі всієї землі; завершенні реквізицій і розвитку вільної торгівлі (але тільки на місцевому рівні, бо до «спекулянтів» з інших районів, особливо інших національностей, ставилися вороже); прагнення до сильної місцевої автономії («радянську владу» селяни розуміли як владу місцеву); утвердження місцевих культурних та релігійних традицій; вороже ставлення до сильної присутності держави. Таким чином, «містечкова» й антидержавна «програма» у зв’язку з присутністю іноземних військ і відповідно боротьбою з «чужоземним ярмом» набула національного й подекуди державницького відтінку.
Різноманітні програми та відозви повстансько-партизанських штабів та ревкомів часто єднала спільна вимога — повернення УЦР та «здобутків революції, викладених у 3 і 4 Універсалах». Але ж за два-три місяці до цього селянство індиферентно ставилося до УЦР. Можливо, вагомою причиною «ностальгії» за УЦР стало те, що вона була слабкою, безпорадною, не здатною на репресивні дії владою? П. Захарченко дійшов доволі категоричного висновку, який не дає підстав ідеалізувати повстанців: «Повстанський рух влітку 1918 року був позбавлений найменших рис творчого, конструктивного начала й розвивався за відомими зразками селянських воєн середньовіччя»; «лютий антисемітизм, катування жертв, особливо службовців гетьманської адміністрації та державної варти, стали характерною рисою ідеології збуреної людності».
Серед головних причин невдач селянських повстань дослідники називають неорганізованість, роз’єднаність повстанських операцій, відсутність єдиного керівного центру, точно визначених соціально-політичних гасел. Зрештою навіть більшовики, маючи підтримку з боку РСФРР, яка засилала диверсійні загони в прикордонні Чернігівщину та Харківщину, не змогли підняти всеукраїнського повстання. Головна причина невдач крилася в тому, що на другому році революції рівень місництва, відчуження, автономізації селянства від іншого, міського світу досяг такої величини, що навіть найталановитіші агітатори та пропагандисти нездатні були змусити селян діяти поза межами повіту або навіть волості. Більшість повстань були неорганізованими, стихійними. Вони часто звертають на себе увагу відсутністю будь-якого плану. Прикладом може бути відоме Звенигородське повстання. 7 червня 1918 р. повстанці увірвалися до Звенигородки й три дні (!) вели бої на вулицях міста. Але зрозумівши, що «до звенигородців не пристав ніхто», вирішили, що обороняти «ні для чого зараз не потрібне місто не було рації». Керівник повстання Л. Шевченко вирішив розпустити повстанців. Як писав Ю. Тютюнник, «вони зникли так несподівано й так тихо, що населення міста довідалося про се тільки ранком, коли в Звенигородку прийшли німці».
У дослідженнях з історії Української революції науковці акцентують увагу на партійно-політичній боротьбі, партійній приналежності місцевого чи загальноукраїнського революційного лідера, що дає підстави говорити про прихильність населення до тих чи інших політичних програм. Проте не лише «лідери» впливають на «масу», а й «маса» — на «лідерів». З огляду на загалом дополітичну свідомість селянства таку підтримку партійних програм варто вважати умовною й ситуаційною. «Лідери» часто були безпорадні перед «волею народу» й неспроможні вибудувати організаційну структуру поза межами одного повсталого повіту (хоча б об’єднати повстанців кількох повітів). Тому й вплив численних повстанських штабів та ревкомів був локальним.
У багатьох антиурядових виступах на Київщині, Катеринославщині, Поділлі ініціативна та керівна роль належала отаманам Вільного козацтва, але навіть вони не вийшли за межі локальних дій. Їхня діяльність відзначалася насамперед більшою злагодженістю загонів, які вже мали бойовий досвід.
У багатьох урядових документах та матеріалах періодичної преси учасники повстань фігурують під узагальнювальними назвами «більшовики», «бандити», «злочинці». Тому не завжди можна чітко виокремити вільних козаків із загальної маси повстанців. Однак навіть тих джерел, де цілком однозначно вказано на вільних козаків як учасників та ініціаторів повстань, цілком достатньо для висновку: уцілілі осередки ВК активно виступили на боці противників гетьманського режиму. Вільнокозачі отамани вже в перші дні після перевороту заявили про засудження гетьманського режиму й закликали селянство боротися з ним. Волосні, повітові та губернські з’їзди, проведені на початку травня 1918 р., засвідчили антигетьманську позицію сільського ВК.
Одними з перших негативне ставлення до нового режиму висловили делегати 5-го Національного з’їзду Київщини (28 квітня — 2 травня), на якому були присутні представники ВК. У цьому ракурсі характерним є виступ представника Звенигородського ВК на нараді 2 травня: «...українська по назві, а властиво русько-польсько-жидівська буржуазія злигалася з німецькою буржуазією, з німецькими генералами і думають, що вони вже побідили, вже затоптали землю, і волю, і самостійність України... Скорше всі ми поляжемо головами, та не пустимо з своїх рук землі і не дозволимо, щоби кацапська буржуазія над нами панувала».
Рішення негайно розпочати збройну боротьбу з гетьманською владою підтримали й делегати Звенигородського повітового селянського з’їзду, що відбувся 3 травня. Закликавши селянство збирати сили для майбутнього збройного виступу, з’їзд визнав за найкращий спосіб формування повстанських загонів дотримання ідейно-організаційних принципів Вільного козацтва. У селах повіту, де ще не було вільнокозачих товариств, ухвалили їх негайно організувати. Пропозиція перейменувати Вільне козацтво на Армію спасіння землі і волі була відкинута.
Позицію звенигородців підтримало й ВК інших губерній. Гаврилівський волосний схід (Кам’янецький повіт Подільської губернії) ще напередодні перевороту ухвалив організувати у волості Вільне козацтво для того, щоб протидіяти поверненню власності поміщикам, а 9 травня постановив: «Право власності на землю не хочемо, а щоб земля перейшла трудовому народу по соціалізації, хочемо, щоби Україною властвувала виборна Центральна Рада, котрій ми довіряємо правити й виробляти закон Для охорони України».
«Обраного буржуазією» гетьмана назвали «самозванцем» і делегати Верхньодніпровського повітового з’їзду Селянських спілок та Вільного козацтва. Протестуючи проти втручання іноземних військ у внутрішні справи України та розгону УЦР, вони закликали «боротися з ворогами трудового селянства». З таким же закликом виступив 8 травня на губернському з’їзді Катеринославщини й кошовий отаман Новомосковського повіту Ф. Сторубель: «До зброї, всі вмремо, але руйнувати волі не дамо». Згідно з агентурними донесеннями та слідчими матеріалами державних установ Подільської губернії, ВК взялося за організацію повстань у Могилів-Подільському, Гайсинському та Кам’янецькому повітах.
6
Аграрна політика в Україні періоду національно-демократичної революції (1917— 1921 рр.) / Н. А. Ковальова та ін. — Черкаси, 2007. — С. 103.