— Платоне! Принесіть мені морозива!
Гайворон побіг на майдан, накупив морозива і, захекавшись, не чекаючи, коли звільниться ліфт, одним духом подолав чотири поверхи.
— Навіщо стільки? Мені цього морозива вистачить на тиждень.
— Їжте на здоров'я.
— Давай говорити одне одному «ти», згода? — запропонувала Наталка.
— Згода.
Вони розмовляли, потім пили чай, і гість ще довго сидів би поруч дівчини, але на балкон заглянула Ольга Аркадіївна:
— Наталко, лікар прийшов.
— Ти… ти ще прийдеш?
— Прийду, Наталко…
З вулиці він ще раз побачив її на балконі. Дівчина зірвала гілку дикого винограду і кинула йому:
— Піймаєш?
— Піймаю!
Платон знову зупинився біля кінотеатру, але польської кіноактриси вже не було. Замість неї якийсь розбишака цілився в Платона з кольта.
Хлопець довго не міг заснути, він не переставав ні на хвилину думати про Наталку. Дівчина весь час стояла перед його очима, згадував кожне її слово, вираз її обличчя. Як добре він зробив, що пішов до неї. Завтра теж піде, просто так, щоб не сумувала… І почнуться заняття — він теж приходитиме. Якщо посидить менше двома годинами над лекціями, то це не так уже й страшно. Можна раніше вставати.
Годі мріяти, пора спати. Платон вимикає світло, але Наталка не зникає. Цокає будильник. Якщо зараз третя ночі, то він побачить її рівно через п'ятнадцять годин, або через дев'ятсот хвилин… Або через… через… п'ятсот чотири тисячі секунд… Один, два, три, чотири, п'ять, шість, вісімнадцять… тридцять… сорок два…
У великому місті, в кімнатці великого будинку на четвертому поверсі лежить дівчина. Вона не хвора, ні. Вона сильна і красива, цієї ночі вона спускалась на лижах з височенних гір, вона стрибала з парашутом у хмари… А ви бачили, як вона перша сягнула фінішу на своєму велосипеді?! Їй підніс хтось букетик айстр і поцілував. Це був Платон… Ні, він не поцілував, а… Ні, поцілував… Він — хороший… Чи прийде завтра? Коли б прийшов. Якщо він прийде о шостій, то це через… котра зараз година? Наташа засвічує нічничок. Друга ночі… Він прийде через шістнадцять годин.
— Наташо, чому ти не спиш? — вбігає перелякана мати.— Тобі погано?
— Мені хороше, мамо…
— Спи, дитино, твоєму серцю потрібен спокій, спи…
Хто вбереже від неспокою дівоче серце? Десь, зовсім поруч, є інше життя. Наталка бачить його з балкона або з веранди на дачі, яку щоліта наймає для неї батько. Шкільні подруги вже працюють, закінчують інститути, повиходили заміж. У Таміли вже двійко дітей, і в Ліди такий славний хлопчик. У Наталки теж міг би бути хлопчик… Розказувала Ліда, як вона намучилась з ним. У грудях пропало молоко, а дитя їсти хоче… Чому щезає молоко?
Наталку провідують шкільні товариші, але все рідше і рідше… У кожного свої турботи. Віктор перестав писати. У нього вже родина… Це той Віктор, з яким вони дружили з восьмого класу. Він поклявся їй у вічному коханні і… забув. То була дитяча клятва. Вони мріяли стати геологами. І Віктор став ним. Знайшов десь в Башкирії нафту, і про нього писали газети… А Наташа залишилась із своєю мрією…
— Донечко, чому ти не спиш? — жалісно питає мати.— Завтра ти не будеш схожа сама на себе.
Наташа натягує ковдру і мовчить. Вона зараз постарається заснути, щоб бути схожою на саму себе… Завтра, ні, вже сьогодні прийде він… Як він тоді, в лісі, поцілував її… А вона, дурна, відштовхнула… Хай цілував би…
*
Як це чудово, що є на світі Наташа! Платон на ходу вскочив у тролейбус. Чому він так повільно повзе?! І на зупинках стоїть по дві години…
— Молодий чоловіче,— нафарбована дама презирливо відквасила губу,— чому ви не можете встояти на одному місці?
Нарешті зупинка. Платон вилетів з тролейбуса, як корок з пляшки. На перехресті свиснув міліціонер. Хай собі свистить, а через п'ять хвилин він буде в дівчини… Сьогодні він скаже, що любить її… Прийде і скаже. Навіть страшно подумати — він міг не зустріти Наталку. Без неї не варто було б і жити.
О, знову ліфт зайнятий. Завжди його займають, коли приходить Платон. Перестрибуючи через сходинки, вибіг на четвертий поверх і постукав.
— Це я, Наташо!
— Чому ти такий, Платоне? — вона сама відчинила двері.
— Я… я… біг до тебе, Наталко, щоб сказати…
— Що?
— Я… я люблю тебе! — випалює юнак. Наташині очі стають ще більшими, губи тремтять.
— Я люблю тебе,— повторює Платон і тільки тепер помічає, що за дівчиною стоїть стривожена мати.
Платон чомусь навшпиньках іде до дверей, тихо відчиняє їх і на прощання шепоче:
— Я люблю тебе, подзвони і скажи мені одне слово, яке хочеш…
На вулиці він зупиняється і з надією дивиться на балкон — дівчини нема…
У гуртожитку на Платона чекав Єрофей Пименович.
— Тобі ось телеграма, вже з годину, як принесли. Гайворон нетерпляче розгорнув, прочитав: «Мати хвора хоче тебе дуже бачити так що приїжджай швидко Михей Ларіонович Кожухар і його жінка Ганна».
— Що там? — заглядає в папірець Єрофей Пименович.
— Мати хвора.
Платон забіг до кімнати, схопив плаща і поїхав на вокзал. А в цей час розривався телефон у гуртожитку. Дзвонила Наташа…
5
Стіл був великий, зчорнілий від часу, але міцний. Він не гнувся, коли на нього виставляли в свята безліч страв, пляшок і хліба. Він не хитався під важкими натрудженими руками. Йому було добре в цій великій світлій хаті.
Стіл стояв між двох вікон, і вранішнє сонце кидало на нього свої промені. Стіл завжди мили гарячою водою, шкребли ножем, і тоді він молодів. Стіл мав зо три скатерки, та найбільше любив одну — вишивану, з білого полотна. Він знав, якщо ця скатерка м'яко прикриє його, то в хаті свято, будуть люди і пісні…
Стіл не любив згадувати ті часи, коли до нього ніхто не сідав, коли на нього не клали хліба і хотіли спалити якоїсь зими.
Стіл знав усіх у цій хаті. Відтоді, як зробили його з дзвінких дубових дощок, під ним часто ходили маленькі люди, билися об нього голівками і плакали… Інколи йому доводилось стояти і в саду, в доброму товаристві своїх побратимів-столів: це коли були весілля. На нього падали спілі яблука, і дошки гули від задоволення.
Тепер його посунули од вікна на середину хати. На ньому стояла труна. Труну витесали зі свіжих соснових дощок, і вони плакали живицею, яка скочувалась жовтими сльозами на стіл.
Столові було тяжко. І шкода дощок, з яких зробили домовину. З них треба майструвати широкі столи, рівні підлоги, високі двері і веселі мисники, а не домовини та хрести.
У хаті пахло осінніми квітами, сосною і любистком. У відчинене вікно вривався сирий вітер та дощ.
У труні лежала Дарина Михайлівна Гайворон. Руки, складені на грудях, ліктями торкались дощок, немов хотіли розсунути їх.
Плакали жінки. Цей плач то стихав, то раптом знову стогонів з жіночих грудей. Тоді йому було тісно в хаті, і він котився по селу. А дощ не вщухав. Мільярдами олив'яних стріл сік землю, немов хотів пробити її наскрізь. Щезли хмари, щезло сонце, здавалось, що нічого нема більше на світі,— лиш оце принишкле село серед вітру і зливи.
Платон стояв, схиливши голову. До нього, стиснувши закляклими пальцями руку брата, тулився малий Васько. У кутку, на лаві, тихо плакала Галя. Ще три дні тому вона прийшла з технікуму і приміряла нову сукню, показувала мамі, а тепер… Лікар сказав: серце… У матері давно боліло серце.
Галя підвела голову. Поруч годинника, на стіні,— фотографії. То — з автоматом — батько. З Румунії прислав у війну… Усміхається. А ось мама з Пашею Ангеліною біля трактора. Мама в косинці, висока, красива. Кажуть, що Галя схожа на неї… Мамині грамоти. Є старі, пожовклі з портретом Сталіна, є і нові. Грамоти — в рамках. Татові, з війни,— лежать у скрині. Як тато повернувся без руки, то йому не дали жодної, хоч завжди порався біля коней…