— Не знаю, як там у нього з роботою…
— То передайте, щоб чекав, а я піду… Скажете, Степка Чугай приїхала.— Дівчина одягається.
— То що вирішили, буде молоко? — питає Єрофей Пименович.
— Якщо корму не дасте, то ви, дядьку, хоч ті дійки повідривайте,— нічого не надоїте.
— А як же у вашому колгоспі з кормами?
— Та поки що є, а далі побачимо… Хай Коляда думає, на те він і голова.
Степка у дворі зупиняється і бачить майже на кожному балконі Васькових розмальованих півників…
*
…Так ось цей таємничий світ: довжелезний паркан, сіра будка і великі залізні ворота.
Біля дверей сидить високий, злющий чоловік у синьому френчі.
— Тобі куди? — перепиняє він Степку.
— Сюди…
— Масовки не будуть набирати.
— Як хочуть,— знизує дівчина плечима,— мені треба до якогось начальника.
— Що, сценарій написала? — допитується синій френч.
— Нічого я не писала, ви мене до начальника пропустіть.
Синій френч кудись дзвонить, і нарешті Степці виписують перепустку.
Вона зайшла у двері, що крутилися та пропускали тільки по одному чоловіку, і опинилась біля роздягальні. Віддала пальто і пішла на другий поверх, а там коридором, коридором… Людей було багато, одні стояли і про щось голосно розмовляли, інші лаялись, мало не хапали один одного за барки. Дзвонили телефони, снували якісь нафарбовані дівчатка в штанах з сигаретами в зубах. Потім Степка бачила солдатів з автоматами, дядьків у широких полотняних сорочках…
Довгий коридор привів її у величезний зал. Яскраво світили прожектори, якісь люди заглядали в апарат, що стояв на рейках. Осторонь сиділи загримировані артисти. Вона бачила, як одному приклеїли вуса, а високій худій дівчині приплели косу. Була стрижена, цибата, з великим ротом, сиділа, курила сигарету і раптом змінювалась на Степчиних очах. Причепили їй косу, витерли фарбу на губах — і дівчина стала іншою… Та яка ж соромлива, а ходить, мов пава…
— Зйомка! — загриміло в залі.
Степці дуже захотілось побачити, що ж відбуватиметься в хаті, власне, не в хаті, а між трьох стін, які звели в залі,— і вона ступила до них.
— Мотор! — почула дівчина, а потім: — Відставить! Що за сторонні люди на майданчику? Буде тут коли-небудь порядок чи ні?
До Степки підійшов високий, блідий хлопець:
— Дєвочка, не заважай, тут створюється…
Степка не дослухала, що тут створюється, і пішла шукати потрібного їй начальника…
Начальник обірвав розмову з трьома чоловіками, які сиділи біля столу, уважно вислухав Степку, всміхнувся і замислився. Ті троє, що сиділи поруч, тихо перемовлялись. Степка чула, але не могла зрозуміти, про що вони говорять.
— Лінії прекрасні…
— Матеріал — будь здоров.
Степка оглянулась, та не побачила ні ліній, ні матеріалу.
Начальник мовчав. Напевне, обдумував, яку роль вибрати для гості.
— На жаль,— нарешті промовив він,— ми нічим не можемо вам допомогти… Щоб стати актрисою, треба дуже багато вчитись, а у вас тільки вісім класів. А доярки теж потрібні, у нас будь-яка праця почесна…
— Я знаю, нам учора на нараді говорили…
— Дівчино добра,— почула Степка і оглянулась: у самому кутку, біля великого годинника, сидів гарний чорнявий чоловік. З милою усмішкою, повільно, він підносив цигарку до рота і випускав кільця диму.
— Що? — запитала Степка.
Чоловік підвівся, — був високий, з крупними рисами обличчя і сподобався Степці. Зараз він переконає цього начальника, і її приймуть.
— Дівчино добра, — повторив, — навіщо вам іти в оці артистки? Ви навіть не підозрюєте, що ви — найбільша артистка світу тому, що ви… не артистка, а доярка… Зрештою,— звернувся він до всіх,— кожна людина є артист, бо за своє життя зіграє стільки ролей, що ніякому артистові і не снилось… Але якщо ви хочете стати артисткою, то ви нею станете! Зичу вам успіху, їдьте додому, кланяйтесь своєму татові, мамі, усім добрим людям і робіть своє діло.
Степка так і не зрозуміла, що порадив їй цей добрий чоловік, але була дуже вдячна йому: він назвав її артисткою і так красиво говорив.
Усі, хто був у цій кімнаті, підвелися, усміхаючись, потисли їй руку, а чорнявий провів до дверей.
— Ви ніколи не думайте, що ви маленька,— порадив,— ви — велика людина і прекрасна людина.
— Спасибі,— промовила Степка.
Вона йшла алеєю, обсадженою деревами, повз великий задумливий сад. Який гарний цей сад! Мабуть, дуже добра людина посадила його… На душі у Степки було сумно: прийшла, залишила свою мрію тут і пішла…
Платон дуже зрадів, побачивши Степку, а про Васька вже й говорити нічого. Вони обидва кинулись допомагати їй роздягатись і засипали питаннями. Степка, не поспішаючи, розповіла про сільські новини та про Галю:
— Привіт передавала і сказала, щоб не турбувались, зараз вона телятницею на фермі. Дядько Ничипір привіз їй фуру гілля, так що поки є чим палити… І хліб є, одна курка ще й досі несеться.— Найскупішу інформацію отримав Васько.— Хлопці твої що, бігають…
Повечерявши, Степка зібралась до готелю, бо завтра вдосвіта — на поїзд. Платон пішов проводжати її. Тролейбусом приїхали до Хрещатика. Він весь був у святкових вогнях, гірлянди різнокольорових лампочок висіли над вулицею, на балконах будинків.
— Ой і славно ж,— дівчина зачаровано дивилась навкруги. Людей було багато, Степку підхоплював цей потік і відносив далеко від Платона. Тепер Гайворон тримав її під руку. Назустріч ішли дівчата і хлопці, обнявшись, наче, крім них, на вулиці нікого не було. Дівчина горнулась до Платона — так було тепліше. Хлопець тримав її руку в своїй, і йому було хороше.
— Ходімо до ресторану,— запропонував він.
— Я не хочу їсти.
— Посидимо, вип'ємо кави.
Вони пройшли через бар, де на височенних стільчиках сиділи кудлаті молодики з дівчатками і щось смоктали через соломинки. У самому кутку якась пара цілувалась. У ресторані Гайворон ледве впрохав офіціантку, щоб дозволила сісти за невеличкий столик, на якому стояла дощечка: «Зайнято». Замовив вина, коньяку, закуску і каву. Тихо грав оркестр, танцювали пари. Степці усе тут здавалось якимсь казковим. І ці гарно одягнені люди, і суворі офіціанти, і накрохмалені білі скатерки, і красиві миски, понавішувані на стінах. Які щасливі люди, що мають можливість приходити сюди, їсти, пити, танцювати, сміятись. Чудна Галя, що не переїхала до міста… Сидить там сама в чотирьох стінах… А в селі зараз темно, грязюка, бр-р-р…
— Тобі не холодно, Степко? — Платон помітив, як здригнулась дівчина.
— Ні, Платоне. Це я Галю згадала, як там вона, одна… Я тобі не сказала… А вона так плакала, коли проводжала мене…
— Будь ласка,— офіціантка поставила піднос і спритно налила чарки.
— За твоє здоров'я, Степко,— підняв чарку Платон.
— І за твоє,— дівчина покуштувала вино, а потім випила всю чарку.
Молодий хлопець у чорному костюмі, з бантиком на шиї, підійшов до їхнього столу і вклонився.
— Дозвольте вашу дєвочку запросити на танець, — звернувся до Платона.
Степка здивовано подивилась на хлопця, а потім на Гайворона.
— А я вас не знаю.
— М-ми познайомимось,— промимрив любитель танців.
— Чого це я маю з вами знайомитись, ідіть, звідки прийшли,— сказала дівчина і відвернулась.
Хлопець у чорному костюмі пішов до свого столу. Там його зустріли диким сміхом.
— Що, піймав?
— Один-нуль, став коньяк.
— А кадр, то шо нада.
Платон побачив, що Степка привертала увагу багатьох. Ще вони тільки ввійшли до залу, її красиву, струнку постать провели аж до столика десятки очей.
Вони випили ще, Степка розчервонілась, але не стала веселішою. У своїх думках вона була зараз далеко звідси: завтра вона приїде додому, і знову почнеться все спочатку. Ферма — хата… Мовчазний, мов закатований недолею, батько, з яким ніхто не розмовляв в селі. А Платон залишиться тут…