— Проклятий!
— Геть!
— Душогубець!
Кричали всі, навіть ті, чиї хати і не погоріли. Жінки махали порепаними руками, очі їх палахкотіли від гніву, злості і зневаги.
Полікарп упав навколішки, тримаючи у випростаних руках відерце з джерельною водою, благав:
— Простіть. Я не хотів… Теклю, випийте моєї води… Ганю, Марино, Варко, випийте моєї води.— Він повзав на колінах перед жінками, з відерця хлюпало. Потім упав на стерню і тяжко застогнав…
Зараз Полікарп возить воду бичкам. Бички п'ють…
…День короткий, і хлопці на обід не ходять. Дістають, хто що взяв з дому, та полуднують. Платон виходить з кузні: не хоче, аби його пригощали.
У майстерні, біля трактора, сидить Ничипір Іванович і прислухається, як працює мотор.
— Перший готовий,— говорить він хлопцеві,— чуєш, як новий. Ану, сідай.
Платон виїжджає через браму на подвір'я, і трактор, підкоряючись його волі, робить широке коло. З ферми вибігають доярки, махають руками, наче Гайворон вирушає в далеку дорогу.
13
Другого дня після повернення з лікарні Семен Федорович з'явився вранці на господарстві в новому костюмі, в синьому пальті, яке надягав тільки тоді, коли їздив у район. Від нього пахнуло одеколоном «Дніпро» і бромом. Увесь його вигляд так і говорив: ну, який я? На фермі пожартував з доярками, що бувало дуже рідко, з бригадирами ж говорив офіційно і підкреслено ввічливо.
Прийшовши до контори, він потупцював у сінях, що розділяли сільраду і правління артілі, а потім все ж таки прочинив двері, які вели до кабінету Макара Підігрітого. Ну, звичайно, «президента» ще не було. З сусідньої кімнатки виглянув секретар Олег Динька:
— Вони сказали, що сьогодні запізняться, бо колять кабана,— повідомив Олег.
— Як з'явиться, хай зайде,— наказав Коляда.
У кабінеті Семен Федорович помітив, що замість старенького стільчика, на якому він сидів,— стояло нове крісло. Певно, Горобець розщедрився. Крісло було широке і м'яке, з високою спинкою, на ній якийсь бовдур написав синім чорнилом інвентарний номер — «13». Семен Федорович опустився в крісло. Ще ніколи не доводилось сидіти так зручно! А які пружини! Вони реагували на кожний порух тіла. Коляда відкинув голову, затуливши потилицею інвентарний номер, і блаженно всміхнувся. У цьому кріслі він зараз відчував себе не просто Семеном Федоровичем, головою колгоспу, а могутнім володарем. Він підвівся і ще раз глянув на крісло збоку, погладив дерматинову оббивку і раптом уявив, що на цьому кріслі сидітиме рожевощокий Макар Підігрітий. Ні, не буде.
Семен Федорович дістав із залізного ящика, що заміняв йому сейф, велику папку. У ній лежали десятки газетних вирізок, кілька грамот — все, що стверджувало його колишню славу. На папці був наклеєний папірець з переліком документів: «Грамот — 7, статей і заміток про С. Ф. Коляду — 24, починів та ініціатив С. Ф. Коляди — 36, фотографій — 9».
У двері постукали, Семен Федорович швидко сів у крісло:
— Увійдіть.
Увійшов Горобець.
— Вас не можна впізнати, Семене Федоровичу! Жених!
— А чого ж, ми ще не той… Які новини, Леонтію?
— Крутимось.
— Начальство не приїжджало?
— Дзвонило. Лаяло за надої і за погану підготовку до весни…
— Нічого, буде у вас новий голова, то зразу вискочите в передові,— постукує Коляда пальцями по червоній папці.
— Таке скажете…
— А ти ніби нічого й не знаєш?
— Мало чого не наговорять у нас,— ухиляється од відповіді Горобець.
— Що ж, я не проти, хай знімають… Ще не такі, як я, злітали, а ми — люди маленькі,— каже Коляда, а сам думає, що нема такої сили, яка б виштовхнула його з цього крісла.
— Та звісно,— погоджується Горобець,— як вирішать…
— І ти за Підігрітим руку тягнеш?
— Моє діло сторона, Семене Федоровичу, що там думають в районі — не знаю, а до вас я завжди з повагою…
— Іди…
— Крісло для вас купив…
— На біса мені твоє крісло! Я можу й на лаві сидіти,— похитується на пружинах Семен Федорович.
До кабінетика вбігає Олег Динька.
— Макар Олексійович прийшли,— повідомляє.
«Прийшли»! «Бачиш, йому вже важко переступити поріг правління. Я з тобою зараз поговорю». Семен Федорович бере папку і йде до кабінету Підігрітого. Вигляд у нього грізний — зараз вскочить до Макара лев. Думки — блискавками в голові Коляди, і він раптово змінює тактику. У бухгалтерії, через яку проходить, це вже не лев, а хижий вовк. У сінях вовк стає ягням, а в кабінет Підігрітого Коляда заходить мов лисиця:
— Вітаю, хе-хе, «президента»! А я вже заходив. Як ти поживаєш?
— Спасибі. А ти? Що сказали лікарі?
— Та здоровий, тільки нерви… Бром п'ю.
— Я оце зранку теж грамів двісті брому потягнув. Кабанця замочили.
Від Підігрітого тхне самогоном, свіжою печінкою й цибулею.
— Значить, кажеш, нема новин? — здалеку починає Коляда.
— Щось уже наговорили тобі? — насторожується Підігрітий.
— Дещо сказали… Та мені це байдуже, можу хоч і сьогодні печатку здати.
— Це ж ти про що? — дивується Макар.
— Про те саме… Знаю, що їздив ти в райком. Тільки, я тобі скажу, Макаре, не з тієї ноги танцювати почав, — показує лисиця зуби.
— Я нічого не писав. А секретар райкому мене сам викликав на розмову. У нього запитай, що він думає.
— А навіщо проти мене людей підбиваєш? Гадаєш, я не знаю? Але мене голіруч не візьмеш,— показує папку Коляда.— Через оце переступиш? Тут уся моя біографія і моя служба. Я не тримаюся за крісло голови, але для мене честь моя дорога! — В цю хвилину Семенові Федоровичу зробилось дуже шкода своєї честі, і він пригрозив: — За неї я можу на все піти!
— Ви на мене не кричіть,— переходить на офіційний тон Підігрітий,— я таких уже бачив!
— Ні, ти ще не бачив,— запевняє Коляда.— Я тебе виведу на чисту воду.
— Дивіться, щоб вас не вивели!
— Я з п'яним взагалі не хочу розмовляти.— Семен Федорович демонстративно забирає папку і виходить.
— Неправда, я не п'яний! — кричить навздогін Підігрітий. — Я просто поснідав!
Коляда негайно викликав свого газика, взяв папку і поїхав до Косопілля.
Як побачив це Підігрітий, то велів запрягти виїзних коней і теж — на Косопілля.
Біля вітряка в газика луснув скат. Коляда, згадуючи всіх чортів, які тільки могли існувати на світі, мусив якийсь час просидіти в машині. А тут ще, як на зло, в критих санях промчав Підігрітий, навіть не подивився в його бік.
Але й Макар торжествував рано. Недалеко від районного центру коні, злякавшись машини, що раптово виїхала з лісу, рвонули на обочину… Сани занесло, а потім ужарило об придорожню тумбу. Підігрітого викинуло з саней. Він опинився у рові.
— Стій! — крикнув Коляда шоферові і кинувся до суперника.— Ти живий?
Підігрітий тяжко дихав. На лобі красувалась величезна гуля.
— Помру,— простогнав.— Скажи Олені, щоб поховали…
— Це вони об стовпчик, лічно, вдарились,— показав Сава Чемерис на телеграфного стовпа, біля якого лежав Підігрітий.
Коляда зібрав усе своє благородство та гуманізм, виліпив зі снігу щось схоже на другу голову Макара і приклав до гулі. Підігрітий розплющив очі.
Коляда з Савою Чемерисом допомогли йому стати на ноги.
— Це ви об стовпчик,— показав Сава,— якби вдарились були в жилку, що біля вуха, то взавтра, лічно, й ховали б. А так, слава богу…
— Це ж ви мене перекинули, щоб вам…
— Ви, товаришу голова, не матюкайтесь, бо я не винен, що коні злякались і полозок зламався… Я сам ось, лічно, кожуха порвав… Якби їхали потихеньку, то хоч би й перекинулись, то нічого не було б, а це ж ви мене підганяли, щоб ми швидше за товариша Коляду приїхали…
— Та замовкніть!
— Як же я буду мовчати, коли моя правда? Я вам кажу, що дорога слизька і Архімандрит на передні ноги не кований, а ви мені: жени, щоб Коляда раніше за нас не приперся в райком… То я, дурний, гнав, а тепер ось кожуха латай…
— Нічого я вам, дядьку Саво, про Семена Федоровича не говорив.