— Я не знав, що ти приїдеш, Наташо. Так лаяв себе, що написав тобі з лікарні…
— Чому ж? Мені навіть приємно побувати ще в цій лікарні. Це для мене рідна стихія… У тебе, напевне, температура.
— Наташо, дай мені свою руку. Мені так хороше з тобою.
— І мені.
— Я так скучив за тобою.
— Наче ми не бачились вічність…
— Чому ти пишеш мені такі короткі листи?
— Щоб не написати дурниць,— усміхається Наталка.
— Наташо, я люблю тебе,— шепчуть спалені жаром губи Платона.
— На ці теми в лікарні не розмовляють.
— Ти жодного разу не сказала мені, не написала, чи любиш…
— Я не вмію про це писати. З'їж, будь ласка, апельсин. Ми ось з мамою напекли тобі різної всячини.— Дівчина виймає з валізи печиво, помаранчі, складає в тумбочку.
— Навіщо стільки, Наташко?
— А ми зараз почастуємо твоїх сусідів,— підходить до кожного з чотирьох ліжок і пригощає хворих.
У палаті пахне апельсинами.
Коли Наталка знову сіла біля Платона, він попросив її:
— Наталочко, не вставай більше.
— Я буду з тобою.
— Хворий Гайворон, до вас прийшли,— знову повідомила старенька сестра.
— Це батько,— сказала Наталка, але не відсунулась від хлопця.
Платон не повірив своїм очам: до нього підходила в довгому халаті, накинутому на плечі, Степка… У руках — хустка з яблуками.
Степка змірила Наталку очима і сказала тільки для Платона:
— Здрастуй…
— Це твоя сестра, Платоне? — запитала Наташа.— Ви — Галя?
— Я — Степка…
— Звідки ти, Степко? — неприхований подив у голосі Платона.
— Я — з дому, до тітки їду… А це тобі… Галя передала.— Виклала яблука.
Платон знав, що нема в Степки ніякої тітки. Степка приїхала до нього. По тому, як говорила дівчина, як дивилась на Платона,— зрозуміла це і Наталка.
— Я піду подивлюсь, може, батько приїхав,— промовила Наталка і вийшла.
— Як там Васько? — ледве поворухнув губами Платон.
— Він у дядька Михея живе. Ти не турбуйся. Потім я його заберу до нас. Ти одужуй, Платоне.
— Навіщо ти приїхала, Степко?
— Ти більше нічого не спитаєш у мене?.. Нічого…
— Ой Степко, Степко…
— Я зараз піду. Я думала, що приїду раніше за неї. Бувай здоровий.
Дівчина повільно виходить з палати. Може, покличе? Ні, мовчить. Мовчить.
У коридорі стояла Наталка.
Ніхто не побачить Степчиного смутку. А тим більше оця, що забрала у неї любов.
Порівнявшись з Наталкою, скинула халата, подивилась на неї, зневажливо примруживши свої розкосі очі, і пішла мовчки, хизуючись своєю вродою.
Цей погляд сказав Наталці багато.
— Вона надзвичайно гарна, Платоне.— Наталка, ніби нічого не сталось, увійшла до палати.— Удома все гаразд?
— Умгу… Чому ти вийшла?
— Я думала, що батько приїхав.
— А Степка до тітки їде…
— Я чула.
— Вона колись мріяла стати актрисою і навіть їздила на студію. А зараз — доярка. У цю дівчину страшенно закохався мій друг, Юхим…
— Навіщо ти все це мені розповідаєш?
— Так, просто…
— Якби я була хлопцем, гордилася б, що до мене приїжджають такі дівчата, а ти виправдовуєшся.
— Наташо, у мене нічого з нею нема.
— Тоді ти маєш зіпсований смак.
— Наташо, не треба про це.
У палату ввійшов Нарбутов, привітався — і до Платона:
— Солдат, а не знав, у який вагон сідати. В останній треба. Там їде провідник, а в провідника є кожух. Або ж уже бігав би по площадці.
— Удруге знатиму, Михайле Костянтиновичу.
— З лікарями я говорив, Платоне. Тебе побачив, а тепер нам з Наталкою пора. Служба.
— Я тебе наздожену, батьку.
— Спробуй.— Нарбутов вийшов.
— Знову я сам… Наташо, будеш мені писати? Не думай про неї,— шептав Платон,— скажи мені хоч одне слово… Для мене скажи…
Наташа легенько потиснула Платонові руки, усміхнулась:
— Хіба можна стільки питати? Взяла свою валізу і пішла.
У палаті пахло апельсинами та яблуками.
16
«Дорогий брате Платоне!
Твого листа дядько Михей передав мені в руки. Тепер я живу по другому разу в Ничипора Івановича. А як ти ще не приїдеш, то перейду до Полікарпа Чугая. Живеться мені добре, чого й тобі бажаю. Дядько Мирон перешив мені Максимові чоботи. Переди юхтові, а халяви з чистого хрому.
Дядько Ничипір дуже кашляє, але щодня ходить на ремонт, бо скоро весна буде. Юхим теж ходить на роботу, а вечорами сидить вдома і дуже сумно грає на гармошці. Тітка Марія каже йому: «Не тільки світа, що у вікні». А він не вірить.
Оцінки в мене є всякі, але нічого. Швидше поправляйся і приїжджай додому, бо треба жити.
Іван Іванович учить мене малювати. Галя, коли приходить, то забирає мене додому, а потім я знову йду до людей.
Василь Андрійович Гайворон».
Платон дочитав листа і пішов до головного лікаря: — Виписуйте мене, будь ласка, Борисе Вікторовичу, три тижні відлежав.
— Принесуть аналізи, подивлюсь, а тоді вирішимо.
Довго тягнеться час.
Нарешті до палати входить головний лікар:
— Платоне, можете їхати додому.
— Спасибі вам за все.
Поїзд на Вінницю відходив через десять хвилин. На Косопілля — ввечері. Стоячи в черзі, Платон ще вагався, куди йому брати квитка. Та біля віконця сказав:
— До Вінниці.
Зрештою, він не буде там довго. Дві-три години — і назад. Треба обов'язково поговорити з Наталкою. Зажадає від неї відповідей на всі питання, що мучать його. Він одержав кілька Наталчиних листів. Дівчина писала про старого генерала, про якісь вірші модного поета, про вінницький базар, але жодного слова про свої почуття. Десь між рядками Гайворон уловлював натяки на Степку, хоча ім'я не згадувалось.
З вокзалу Платон доїхав маленьким чепурним трамвайчиком до готелю «Україна», а там показали йому і вулицю Котовського. Невеличкий двоповерховий будинок, огороджений низеньким парканом, стояв навпроти скверу. Світилось лише в одному вікні. Платон постукав. Двері відчинила Наташа. Голова її була пов'язана пухнастим рушником.
— Слово честі, я сказала матері, що ти сьогодні приїдеш… Заходь, бо я застуджусь.
Платон пригорнув її до себе і поцілував.
— О, який ти холоднющий! Іди вмивайся та будемо пити чай, а коли мій гарнізон повернеться з кінотеатру — повечеряємо.
— Я ненадовго, Наташо…
— Знаю. Ти пробач, але я мушу причесатися.
Платон пив чай, а Наталка, в коротенькому халатику, розчісувалась перед люстром.
— Платоне, відвернись,— Наталка помітила на собі його погляд.— Сиди, не підходь!
Але Платон тримав її уже в своїх обіймах.
— Наталко, я люблю тебе…
Платон відчував, як тремтіла Наташа. Він цілував її в губи, в мокрі коси. У неї не було ні сили, ні бажання пручатися. Платон підхопив дівчину на руки. Запаморочилась голова. Ще мить — і вона задихнеться від його поцілунків.
— Платоне! — хоче крикнути Наташа, але не може. Тисячі голок пронизують її тіло, вона відчуває на своїх грудях Платонову руку… Куди він її несе? Він поклав її на тахту… Ні, ні… Не треба… Її ще ніхто ніколи так не цілував… А його руки! Ці вперті руки… Вона буде вся в синцях… Хай будуть… хай… Незнайомі, незвідані ще почуття переповнюють дівчину… Раптом вона відчула, що його нема поруч… Клацнув вимикач. Стало темно… Ні…
— Ні! — кричить Наталка і відштовхує від себе хлопця.— Увімкни світло! Чуєш?
Світло вдарило в очі. Наталка не може розплющити їх. Нарешті неймовірними зусиллями піднімає повіки. Гайворон стоїть, одвернувшись до вікна. Халатик збився чортзна-куди… Невже Платон бачив її всю?
Наталка підхоплюється з тахти і йде в другу кімнату, натягує на себе плаття з високим комірцем, розчісується, їй не хотілося б зараз бачити гостя, але він там…