Платон винувато дивився на дівчину. Вона зараз може прогнати його… Що вона говорить?
— Що ти говориш, Наташо?
— Я кажу, щоб більше цього не було… Зрозумів?
— Зрозумів.
— Я не сумнівалась у твоїх розумових здібностях.
— У мене через дві години поїзд, Наташо. Ти мусиш відповісти на мої запитання.
— Якщо зможу.
— Ти вийдеш за мене заміж?
— Оце, я розумію, запитання!
— Ти вийдеш за мене заміж? — вперто повторює Платон.— Я не можу без тебе…
— Але ми не можемо жити з тобою одним днем…
— Ти про що?
— У тебе й так погано склалося життя, і я не хочу, щоб воно стало для тебе мукою. Я не зможу принести тобі… яблук, навіть за п'ять кілометрів…
— Наташко, як ти можеш так говорити?
— Мене лікарі привчили до раціонального мислення. Сьогодні я ходжу, а завтра… Бачиш, я не егоїстка.
— Ти не любиш мене?
— Хіба ти сліпий?
— Тоді чому ж ти так говориш? Чому?
— Я не хочу, щоб моя любов стала для тебе горем.
— Наташко, все буде добре… Ти одужаєш. Я вірю в це.
— Платоне, не треба будувати повітряні замки.
— З чим же я поїду від тебе? Навіть надії нема.
— Надію я залишаю тобі… і собі.
Платон так і не дочекався Нарбутових. Наташа провела його до хвіртки.
— Я буду ждати,— сказав Гайворон.
— Жди.
— Ти будеш моєю, Наташко…
— Твоєю, або нічиєю.
— Коли?
— «Почекай до весни, до тепла»,— відповіла словами пісні.
Ольга Аркадіївна зразу помітила, що Наташа чимось збуджена.
— Що з тобою, Наташко? — запитала, подаючи вечерю.
— Був Платон. Уже поїхав. Передавав персональні привіти батькові і тобі.
— Він спеціально для цього приїжджав,— підтвердив Нарбутов.
— Наташо, ти не повинна надавати особливого значення цим візитам,— зауважила Ольга Аркадіївна.— У нього свої плани, а у нас…
— Він хоче, щоб я вийшла за нього заміж,— нічого не приховує Наташа.
Мати, звичайно, сплескує руками і стогне. Михайло Костянтинович п'є чай і вдає, що ця розмова його не зачіпає.
— Що ж ти йому сказала? — безсило опускається на стілець Ольга Аркадіївна.
— Я сказала, що подумаю.
— Невже це можливо? Чуєш, Михайле, вона ще буде думати. Це неймовірно, нереально…
— Я його люблю, мамо. І для вас це не секрет.
— Михайле, що вона говорить?
— Мамо, ми — люди військові, і у нас нема часу для зайвих виступів, так, товаришу полковник?
— Коли весілля? — питає полковник.
— Прочитаєте наказ по гарнізону.
— Якщо це серйозно,— говорить Ольга Аркадіївна,— то ми з батьком не можемо тобі заборонити, але ми повинні проконсультуватись у…
— До адвокатів можете не ходити,— перебила Наташа.
— Я кажу про лікарів.
— Я їх не буду слухати. Батьку, не моргай мамі, бо я все бачу.
— Він, звичайно, перебереться до нас?.. Він обов'язково повинен закінчити академію.
— Я поїду до нього, і ми вирішимо. З нас вистачить і однієї кімнати.
— Ти поїдеш до нього? Коли?
— Мамо, на це запитання я ще не відповіла і собі… Ти обов'язково знатимеш, коли я буду їхати. Прес-конференція закінчена. Спасибі за увагу.— Наташа пішла у свою кімнату.
— Що нам з нею робити? Ти, Михайле, не уявляєш, чим це може закінчитись. У неї може бути дитина…
— Все може бути,— погоджується Нарбутов.
— Ти мене дратуєш своїм олімпійським спокоєм. Це ж наша єдина дочка!
— Тому, Ольго, я і бажаю їй великого щастя.
— Ти її відпустиш у село?
— Вона поїде, але, звичайно, не залишиться там. Наташка розуміє своє становище, їй потрібен постійний лікарський нагляд, і вона це знає. Вони приїдуть сюди.
— У нього є ще сестра і брат…
— Це дуже добре, я страшенно люблю, коли в квартирі багато дітей.
*
Хата була замкнута. Де Васько міг бути, Платон не знав, а тому вирішив зайти до Снопа. Все було саме так, як писав Васько: Ничипір Іванович кашляв, читаючи газету, а Юхим у другій кімнатці грав щось сумне.
— Слава богу! — вигукнула Марія.— Повернувся. Який же ти? Юхиме, Платон прийшов!
Ничипір Іванович встав з лежанки і тричі поцілувався з гостем. Юхим мовчки потиснув руку.
— А Васько — в Полікарпа,— сказала Марія,— сходи, Юхиме, поклич. Діждатися не може тебе.
— Не хочу я туди йти, мамо.
— А що ж, я по селі буду бігати?
Юхим неохоче одягнувся і вийшов.
Не встигла Марія і стола накрити, як до хати ввійшли Михей Кожухар та Лісняк.
— От знаю, коли приходити! Люблю обідати. Усе б обідав та вечеряв… Здоров, болящий! — привітався Михей.
— Оце, Платоне, щовечора в мене клуб у хаті… Сідайте вже,— припрошувала Марія.
— Зараз ще Мазур прийде, і буде повний парламент,— похитувався на своїх довгих ногах Михей Кожухар.
І справді, не встиг він скінчити, як увійшли Мирон Мазур і дід Вигон.
— Вчора, Платоне, мене оцей боцюн,— тикнув Михея берданкою Вигон,— дурнем лишив… Якби ж я ото знав, що в нього не десятка чирвова, а сімка трефова, то не викрутився б він… Може, зіграємо який раз-другий, бо скоро мені на пост?
— Та дайте Платонові попоїсти з дороги. Ото грають в цього дурня, поки й самі дурнями не стануть,— сердиться Марія.
— Діло не в картах, кумо,— заперечує Мирон,— а в тому, що ми збираємось і ведемо розмови душевні.
— Толку з цих ваших балачок,— махнула рукою Марія.— Сидіть уже. Я скоро прийду, Ничипоре, молока ж гарячого випий.
За півгодини Платон знав усе, що сталося в Сосонці, поки його не було. Трактори відремонтували, залишилися ще сівалки. Плуги теж готові. З насінням погано. Ячменю, може, й вистачить, а кукурудзи нема…
— Зняли оце з горища качани, а вони потрухлявіли, чим хоч сій…
— Збирається Коляда в якімсь радгоспі купляти. Влетить колгоспові в копієчку. За торішнє насіння ще не розрахувались. От хазяюємо, тьху,— сплюнув Мирон.
— Кращу землю віддали під ту кукурудзу, а восени по п'ятнадцять центнерів качанів зберемо. Діла-а, Платоне, ой, — закашлявся Ничипір.
— Скільки ж її сієте? — спитав Платон.
— Торік було триста гектарів, а цього року ніби спустять план на триста вісімдесят. А чим ти її обробиш? Тут ледве з буряками вправляємось. Цілісіньке літо жінки не розгинаються,— зітхає Мирон.
— То з буряка хоч доход маємо,— роздумує Вигон.— І гроші, і гичка, і жом для худоби. І держава не в обиді, а ця ж кукурудза себе не окупить та праці людської. Ні, сій, бо таке вказаніє… Що ж ви робите, люди добрі? Кому ж видніше, що родить у Сосонці, а що тільки землю та працю переводить?
— Заклали торік цього силосу,— розповідає Ничипір,— годували свиней. Всі льохи мертвими поросят поприводили… Хворість така настала. На одному силосі й свиня не проживе.
— Треба розтолкувати все оце Коляді,— сказав Платон.— І агроном же є.
— Ми на правлінні позавчора до хрипоти сперечались,— довго мне цигарку Мирон. — Та хіба ж ти переконаєш Коляду? Він тіні своєї боїться, а не те що в районі слово сказати. Ничипір йому: «Ця кукурудза нам, як гирі на ногах», а Макар Підігрітий Ничипору під ніс плаката тиче: «Дорогу королеві полів!» — і директиву читає…
— А Коляда сказав, що я йду проти лінії партії, — знову закашлявся Ничипір Іванович.— І що витягне мене на бюро райкому. Я йому, дурневі, толкую, мовляв, партія ніколи не може дати таку лінію, аби народові і країні тяжче було, а він об стіл кулаком…
— А що агроном?
— Сидить та пальцем в носі колупає,— вилаявся Михей,— йому все одно, що ми будемо сіяти, чи горох, чи редьку. Краще б нас не відділяли були від Городищ, там і голова — хазяїн, і агроном діло знає, і порядок є. А з цим Колядою та Кутнем ми нахазяюємо…
— Ти, Платоне, пособи нам, ти в академії вчишся і землі наші знаєш,— з надією дивився Мирон,— у район поїдь, поговори, бо хто дядька послухає…
— Але ж ви можете викликати Коляду і Підігрітого на партійні збори та поговорити з ними як комуністи,— сказав Гайворон.