Колись ярмарки в Косопіллі славились на всю округу, а тоді, в сорок шостому, сумно було дивитись на чорні юрми людей, змучених війною і горем. Продавали картоплю на десятки і жито склянками, за шматочок сала правили як за батька. За старими рундуками пахло самогоном. Тут торгували ще й милом, гасом, голками і чунями. Прийшла сюди й Христина: мила купити та голку. Ну, між іншим, подивитись і на чоловіків — їх усіх чогось тягнула сюди нечиста сила…
За рундуками — стоголосий гомін, пахне тютюном, потом, милом, часником і самогоном. Спритні молодиці прикривають фартухами сулії в кошиках, з-під шинелей, фуфайок і піджаків виглядають пакунки та вузлики.
— Налітай, баби, на мило! Кому мила марки «Теже»?! Кому парфумерії?!
— Та яке ж це «Теже», коли воно псом смердить?
— А ти не нюхай. Кому «Теже»?..
— Щоб я так додому потрапила, як вона з махоркою! Чистий первак…
— Беріть і не роздумуйте, та цим штанам зносу не буде…
— Розкажу, що було, що є і що буде, тягни карту!
— Пийте на здоров'ячко! Дай боже, щоб наші вороги рачки лазили…
— Граждани, браття і сьостри, подайте, хто скільки може. Вернувся я із фронту, постріляний і порубаний у боях…
— Іди додому, чортова твоя душа! А ти чужих чоловіків не переманюй, шльондра румунська!
— Тягни, тягни його — все одно до мене прибіжить…
— Не купив, то не лапай!
— Xa-xa-xa!
— Ги-ги-ги… Ну й спритний, мать твою… бог любив!
Весело. Христина проштовхується крізь натовп. Наче й війни не було — стільки цих чоловіків та парубків. Он той медалями видзвонює, кучері з-під кашкета вибились… А цей чорним вусом поводить і очима стріляє… Біля паркана сидять двоє, обнявшись:
— Ну то й що — випили, але ж співають як!
— Граждани, браття і сьостри, на Сандомирському плацдармі вдарено мене стальною кулею у груди…
Христина відчула, як хтось шарпає її за спідницю, оглянулась.
— Сестра родная, дай троячку на пропитаніє,— на Христину дивились посоловілі очі героя Сандомирського плацдарму.
— Ану, Сандомир, давай за мною! — схопила його за руку і вивела з натовпу.— Тебе ж задушать тут, де ж це ти встиг набратись? Іди додому, бо вмреш.
— Горкая доля моя,— маленький чоловічок в порваній шинелі притулився до Христини і заплакав,— один я на світі білому, браття і сьостри…
Чоловічок схлипнув, як дитина, і п'яні сльози текли по його блідому обличчі.
— А сам же звідки, звідки ти? — допитувалася Христина.
— Я сам з Кобиляків,— похитувався чоловічок.— Приїхав з фронту — мами не застав, хата — розвалилась, і я з печалі пішов у світ… Граждани, браття і сьостри! — Ступив ще кілька кроків, але Христина схопила його за комір.
— Ти чого себе ганьбиш перед людьми? Банька ти, а не солдат. Показуй документа! — Христина знову взяла чоловічка за руку і пішла з базару. Він дріботів слідом, як школярик.
— Христино! — гукали сосонські молодиці.— Скільки дала за бичка?! Як не хоче йти, то в пелену візьми!
Біля містка, уже за Косопіллям, Христина потягла чоловічка на берег Русавки, в очерети.
— Роздягайся і в воду! — наказала.— І документа показуй.
Солдатик віддав їй потертого бумажника, а сам стягнув з себе старе обмундирування і поліз у воду.
— Та який же ти в чорта герой,— засміялася Христина.— Ти ж писар демобілізований… Горобець. Леонтій Гнатович Горобець… Ось бумага є, що тобі фронт гроші видав. Де гроші? Пропив?
— З горя пропив,— тремтів од холоду Горобець. Після купання в осінній Русавці хміль вийшов.
Христина кинула йому чоботи, штани і гімнастьорку:
— Мать, у тебе і воші є, нещасний?
— Є,— смирно погодився чоловічок.
— Так ти ж пропадеш к чорту, бідна моя голово.
— Пропаду…
— Підеш зі мною? — запитала після довгого мовчання.
— Піду.
…Тижнів зо два просидів у хаті Христини Леонтій Горобець, навіть на подвір'я не виходив. Обмила його жінка та обіпрала, костюма купила, чоботи свої віддала. Все йшло добре аж до неділі. Вранці Христина пішла на базар, замкнувши свого приймака в хаті. І не барилася, здається, а коли повернулась, Горобця не було. Кинулась сюди-туди — нема. Біля контори грала гармошка. Прибігла туди. Горобець хромовими чобітьми вибивав польку — п'яний в дим. Довела його Христина до хати, хоч пручався і кричав:
— Граждани, браття і сьостри, рятуйте, бо пропаде писар енської дивізії!
Писар, звичайно, не пропав, але сталось таке, що й зараз шановний Леонтій Гнатович Горобець червоніє, як пригадає: Христина відшмагала його паском. Так, так, поклала на лаву і всипала: кілька днів не міг сісти. Не будемо популяризувати цього методу боротьби з алкоголізмом, але відтоді Леонтій кинув пити і пішов на роботу в колгосп.
Данило Вигон, який тоді сумлінно виконував обов'язки голови колгоспу, покрутив у руках документи Горобця, сказав:
— Я в грамоті не дуже розбираюсь і що тут написано не знаю, але печатка є. Беру тебе на роботу, будеш при мені рахівником, а не справишся — вижену і пошлю до свиней.
Леонтій Гнатович, як бачимо, справився, бо й зараз сидить у бухгалтерському кріслі артілі «Рідне поле», а років минуло багатенько… І над ним, на стіні,— табличка: «Голов. бух. тов. Горобець».
*
У комірчині-кабінеті голови нема нікого. Семен Федорович Коляда в полі, мабуть, до тракторів поїхав. Мало їх та й старі вже, новіші залишились у колгоспі «Вперед», а Сосонці — на, небоже, що мені не гоже. Тільки сам бог та бригадир Ничипір Сніп знають, як ті трактори світу тримаються. Правда, ще й Леонтій Гнатович Горобець дещо знає: ні-ні та й підкине якусь копійку на запасні частини, порушуючи фінансову дисципліну. Порушує він її не тільки в інтересах артілі, а й з поваги до свого друга Ничипора Снопа.
Вечоріє. З вибалків і ярів на поля викочуються сиві тумани. Збиваючи куряву, йде череда. Пахне молоком і гичкою. Біля тракторного вагончика горить багаття — дід Данило Вигон пече картоплю трактористам. Коли він зразу після війни був головою,— ніхто б не дав Данилові Степановичу й півсотні років, а зараз сидить сивий дідусь у кожусі та великій баранячій шапці. Літа…
До вагончика підходить листоноша Михей Кожухар. Він високий і худий, як драбина, тому й ходить, підгинаючи ноги. Обличчя в Михея безбороде, все в зморшках.
— Здоров, Даниле,— вітається гість, віддає газети, а потім уже сідає біля багаття.
— По бензин прийшов? — замість відповіді питає Вигон.
— І як ти все знаєш? — вдавано дивується Михей, виймаючи з сумки гранчасту карафку.— Націди, Даниле, пляшечку.
— Що ти його — п'єш?
— Уваж,— ухиляється Михей.
— То я ж тобі позавчора цілу літру дав.
— Ну, одним словом, мені для діла треба.
— Все кабани смалиш?
— Та влий трохи, бо розход маю великий. По старій дружбі влий, а я тобі щось розкажу… Позавчора до Івана лісник приїхав… Да-а, приїхав, а хазяїна нема вдома… Ну, жінка, конешно, той, пляшку на стіл…
Данило Вигон знає, що не відчепиться від Михея, наливає з бідона бензину, не дуже прислухаючись до його мови. Хіба цього Михея переслухаєш? Такого ще не було, аби трапилось щось у селі — і він не знав. Та що там село! До нього з усього району сповзалися чутки. Перше ніж стати листоношею, Михей орав і сіяв, був пастухом, сторожем, а згодом — їздовим: возив голову колгоспу. Якось умудрився перекинути бричку на косопільському майдані перед райкомом,— Семен Федорович Коляда не стерпів такої ганьби і послав Михея на ферму возити молоко.