Ставище спить. Готель мусить бути в центрі. Так і є: довга хата з маленьким ганочком — «готель». Жодне вікно не світиться. Зараз він розбудить її.
Але спочатку треба було розбудити чергову. Олександр постукав. Хтось причовгав до дверей:
— Мєстов нема.
— Відчиніть, будь ласка, мені треба бачити артистку Тамару Крайниченко.
— Артисти сплять.
— Але я приїхав здалеку, я повинен бачити її.
Нарешті двері відчинились.
— У якій вона кімнаті?
— У дев'ятій, в отому кутку,— показала чергова. Олександр навшпиньках ішов у кінець довгого коридора. Ось дев'ята. Серце мало не вискочить. Треба взяти себе в руки. Постукав.
— Хто там? — почувся хрипкий чоловічий голос.
— Пробачте,— тихо сказав Олександр,— напевне, чергова переплутала… Ви не знаєте випадково, у якій кімнаті зупинилась Крайниченко? Тамара…
— А ви хто?
— Я її… знайомий. Моє прізвище Мостовий.
— Ой,— почув за дверима. Потім щось упало. Шепіт. Перекинувся стілець. Хвилина може тривати вічність.
Злюзований ключ ніяк не відмикає замка. Крутиться собі. Нарешті він за щось зачепився. Тамара відчиняє двері не більше як на ширину долоні і вмудряється пролізти через цю щілину. Вона мружиться від тьмяного блиску маленької лампочки і кутається в халат. Від неї пахне якимсь кремом і цигарковим димом. На ногах замість хатніх «шльопанців» — жовті чоловічі туфлі, з обідраними носками…
Тамара. (пошепки). Ти… Я ніколи не думала, що ти приїдеш. Це так… несподівано. Жахливо. Розумієш… Я… ми…
Мостовий. Я все розумію. Пробач, що потурбував.
Тамара. Ти нічого не думай, то… один… наш… мій…
Мостовий. Я тебе не питаю, хто він.
Тамара. Це жахливо, ти можеш подумати про мене таке, що… А я…
Мостовий. «Сумно й бридко на душі»… Ех, ти… Приємних снів!
Олександр повернувся і пішов довгим вузьким коридором. Він не бачив, як у Тамари налились слізьми очі. Він не знав, що це були найтяжчі хвилини в її житті.
Жінка ступила кілька кроків за Мостовим, і туфлі поспадали з її маленьких ніг. Хіба можна догнати кого-небудь у таких туфлях, якщо тобі навіть двадцять чотири роки?
*
Косопільські півні, явно компрометуючи місто, яке ще до цього часу не мало вежі з годинником, на всі голоси повідомляли, що наступає світанок. Олександр поставив машину біля своєї квартири — все одно скоро на роботу.
У кімнаті і в кухні було холодно — ніхто ж не натопить. Увімкнув електричну плитку — не горить. Чорт з нею, сніданок можна приготувати і на примусі. Мостовий скинув пальто, зайшов у кімнатку. Тут порядок військовий, лише книги на етажерці припали пилюкою. Давно не брав їх у руки… Щодня в колгоспах. І не видно цьому кінця. Куди треба і не треба — Мостовий, бо в того жінка, в того діти, а йому що, молодому, нежонатому… Сьогодні теж поїде днів на чотири. Якщо Бунчук не викличе на бюро. Хай викликає. Але він не дозволить поводитися з ним, як з хлопчиськом.
Над столиком у саморобній березовій рамці висить карточка Тамари. Обличчя натхненне і якесь загадкове. Гарна. Фотографія летить через усю кімнату в кухню. Ох, ці загадкові посмішки!
Клятий примус шипить, спалахує і гасне, наповнюючи кухню їдким чадом. Хіба цю яєчню можна їсти? Олександр швидко голиться, випиває склянку чаю і їде в райком.
На холодній підлозі лежить у березовій рамці натхненна, загадкова Тамара…
Бунчук уже в кабінеті. Він приходить раніше за всіх. До початку робочого дня встигає обдзвонити сусідів і декого в обласному центрі. Це своєрідний збір інформації та новин. Хоч би як йшли справи в районі, Бунчук ніколи перед сусідами не хвалиться, а навпаки:
— Та куди нам! Ми, знаєш, люди маленькі… У президіях не сидимо, ми більше на полях… Ми — хлібороби… Ти ж бачиш по зведеннях — середнячки… Ви до начальства ближче, а ми…
З обласним центром розмова інша:
— Бунчук турбує. Як там ви? Ми стараємось… Не підведемо… Так і передай першому… Не збирається в наші краї?.. Якщо хтось виїде в нашому напрямку,— дзв'якни… Забуваєте, забуваєте нас. Ми це питання підтягнемо…
Мостовий заходить до кабінету першого секретаря:
— Я сьогодні їду на Городищенський кущ — за планом, партійні збори в трьох колгоспах.
— Знаю. Натискай на питання гною, надоїв і насіння. На бюро приїжджай у суботу. Підготуй пояснювальну записку про Сосонку, а я сам побуваю там. Нарубав ти дров, Мостовий, у цих питаннях. Якщо по молодості — допоможемо, а підеш проти течії — знесе. Не таких, як ти, зносило,— багатозначно підняв пальця.— Ось так.
Олександр мовчки вийшов.
«Треба шукати іншого,— думає Бунчук,— бо з цим спільної мови не знайдеш… Дійшло до того, що Мостовий на бюро виступає проти думки першого секретаря! А як на конференції чи на активі вилізе на трибуну? Від цього кар'єриста можна всього чекати. Грубки він топить і з дівчатами танцює! Авторитет дешевий заробляє. Нас не проведеш!»
Бунчук натискує кнопку дзвінка:
— Машину! Я — на район.
У п'ятницю йому протелефонував секретар обкому партії Шаблій:
— Я не знав, що ти такий пробивний, Петре Йосиповичу… Ні-ні, ти не прикидайся. Я про твого посланця кажу. Мені дзвонили з ЦК… Хто цей Гайворон?
Дрібний піт виступив на обличчі Бунчука:
— Та це із Сосонки. Студент один. Я цим питанням, Павле Артемовичу, займався персонально, так що… ми тим фантазерам…
— Молодець,— почулось у трубці.— Він був на прийомі в ЦК… Так, у першого… Що? Ти до нагороди цього Гайворона представ… Значить, так, рішення, щоб підключити до державної енергосистеми колгоспи, поблизу яких проходить високовольтна лінія, підписане. Матеріали виділені з фондів Держплану. Завтра першу партію відвеземо в Сосонку, ініціаторам. Так що вітаю, це велика справа.
— Ми над цим питанням уже давно думали, Павле Артемовичу… Спасибі, спасибі. Та що ви! Як-то кажуть, скромність прикрашає… А Гайворон, то у нас такий! Молодий комуніст. Так. Зміну готуємо, Павле Артемовичу… Ми дуже були б раді, якби ви завітали… Хе-хе-хе, знаю, діла, тут район один — і то… а то ж область… Доповім.
Бунчук викликав помічника:
— Там ви готували на бюро питання про Сосонку…
— Проекту рішення ще нема, Петре Йосиповичу. Я не знаю, що записати Гайворону і Коляді. Ви сказали догану, а Мостовий проти.
— Це питання зніміть з повістки дня…
20
Цієї ночі Коляді снились чорти. Вони бігали по хаті, стрибали з печі просто на Семена Федоровича. Один з них, видно, ватажок рогатого племені, з довжелезним хвостом, вбрався у Фросинину спідницю і сотав Коляді дулі. Чорти гасали по хаті, аж поки Семен Федорович не прокинувся. Але, як тільки він знову заплющив очі,— головний чорт, скинувши спідницю, напевне, для того, щоб його не впізнали, виліз із комина і свиснув…
Коляда зіскочив з ліжка, увімкнув світло.
— Чого не спиш? — запитала Фросина.
— Таке приверзлося… Чорти снились,— простогнав.
— То недруги біля тебе в'ються,— прокоментувала сон дружина.
— А чого ж тобі не сняться? Праведна…
— Ну, тоді Маланка якогось зілля в самогонку намішала…
— Скільки я там випив… Це від нервів.
— То кислого молока напийся.
Коляда випив півглечика кисляку, і йому стало легше.
— Нема спокою чоловікові на сім світі,— філософствував.— Думаєш, чого я вчора ото випив? Бо довели.
— Знову Гайворон?
— А який же дідько? Прийшло на правління зі своїми товаришочками і давай мене сповідати. Агроном їм не підходить… Поїду сьогодні до Бунчука, і хай робить, що хоче, бо я не витримаю. Хай би цього Кутня вже розпинали, а то ж проти мене і проти держави йдуть?