— Отака тобі дяка, Семене, за труди твої,— печально хитає головою Фросина.— Ти їм електрику в кожну хату, лампочки по селу порозвішував, можна сказати, з темноти вивів, а вони, як були свиньми необразованими, такими й до кінця віку будуть. А Гайворон? Тільки на ноги зіп'ялось, а вже власті хоче!
— Це його оті снопи та ковалики штовхають… Та ще й Мостового підпрягли.
— Кажуть же люди, що він до Гайворонової Гальки вчащає… Люди брехати не будуть. То такий, що й рідну сестру підсуне,— душить Фросину злість.— Даремно ти злякався,— а то б я про них ще такого понаписувала, що до смерті язви зализували б…
— Мовчи, дурна.
— А що, хіба не злякався? А я писала б, хай їздять та трусять по хатах і льохах!
— Ну, їздили вже та шукали кукурудзу й картоплю. А в дурнях лишились ми.
— Але ж поговір по селу пішов! Як не будеш огризатись, то й горобці заклюють.
— Та й Підігрітий уже з чужого двору на мене гавкає,— гірко скаржиться Коляда.
— Бо наляканий! Його мати, мабуть, в грім народила… Я тобі казала, я тобі говорила ще тоді, як електрику в село пускали. Виліз на трибуну, розкрив пащеку перед людьми. А про тебе ж і словечка не сказав. Все Гайворон та Гайворон! — Фросина якомога точніше копіювала Макара.— А як ото по хатах пішов пробачатись, що по людських горищах та льохах нишпорив! Каже, совість у нього заговорила. Щоб тобі язик кілком став! Іди в район, Семене, не мовчи! Бунчукові тому нагадай, як ви колись…
— Т-с-с.
— Хай не забуває, що й ти добро йому робив.
— Що було, Фросино, то мохом поросло. Хіба я один худобу по ярмарках скуповував та за безцінь здавав? Така була у нас лінія…
— То вони ж на тій лінії в чинах трималися і зараз не забуті, а тобі і медалі не почепили… Ще й за ґратами опинитися міг.
— Годі тобі, давай спати.
Але Фросині не спиться:
— А чого цей Гайворон від Кутня хоче? Такий же хлопець з виду славний…
— Та, каже, що плани сівби і сівозмін неправильно склали, насіння не перевірили. Правду мовити, цей Дмитро ледачий, й агрономія для нього, як для мене китайська грамота, але ж старий Кутень просив, аби я протримав його до осені. Довідку треба, щоб в інститут поступити… Охо-хо-хо,— позіхає Коляда,— ще приляжу трохи, бо вранці закрутиться…
Семен Федорович ліг. Чорти більше не з'являлись.
Вранці у конторі голову колгоспу чекав Дмитро Кутень:
— Підпишіть мені, Семене Федоровичу, довідку і — привіт!
— Куди ж ти, Дмитре?
— Не хочу гальмувати розвиток вашого колгоспу,— криво посміхнувся Кутень.— Даю дорогу молодим комуністам… Підписуйте.
— Але ж треба в районі поговорити, бо тебе ж прислали до нас,— м'явся Коляда.
— Я не хочу терпіти образ від усяких недоуків. У мене закінчена середня освіта. Я собі роботу знайду… Підписуйте. Я дзвонив уже батькові.
— Буду їхати в район, то можу підвезти, Дмитре,— запропонував голова.
— Спасибі, батько молоковоза прислав, доїду. Привіт! А ви, Семене Федоровичу, якщо не заткнете рота Гайворону і отим старим волам, то вони вас проковтнуть, як галушку.
*
Жовтогарячий молоковоз спинився біля хати Полікарпа Чугая. Дмитро звелів шоферові почекати. Чугай під повіткою гострив заступа.
— Здрастуйте, Полікарпе Васильовичу! — привітався Дмитро.
— Здорові були… Степка ще на фермі.
— А я до вас. Діло маю.
— До мене? — здивувався Чугай.— Прошу до хати.
У хаті Дмитро зняв шкірянку і вийняв з кишені пляшку «столичної». Полікарп мовчки поставив дві склянки і мисочку з салом.
— То яке у вас діло до мене? — після першої чарки запитав Чугай.
— Не знаю, з чого і почати, Полікарпе Васильовичу…
— Давайте навпрошки.
— Я хочу поговорити з вами про Степку…
— А що про неї говорити?
— Ми з вами, Полікарпе Васильовичу, мужчини… Розумієте, я… мені подобається Степка. Я… люблю її. З поваги до вас я прийшов сказати, що хотів би… з'єднати своє життя…
— Одним словом, я так розумію, що ви хочете женитись.
— Іменно. Ви мене знаєте і моїх батьків. Я маю вищу… середню освіту…
— Що я вам скажу. Торік я одного мармуліївського жениха випровадив з хати… Ні-ні, сидіть. А зараз моя воля батьківська кінчається. Степка доросла. Хай сама свою долю шукає. З нею ви і говоріть об цім.
— Та я вже говорив,— підливає в склянки Дмитро.
— Що ж вона вам?
— Нічого конкретного…
— Себто як?
— Значить, не відповідає на мою пропозицію.
— То що ж ми з вами зробимо? Хоч і відро горілки вип'ємо,— рушники не пов'яжемо.
— Я все розумію, Полікарпе Васильовичу, і нічого не вимагаю. Я тільки прошу вас поговорити з нею.
— Про що ж мені з нею говорити?
— Полікарпе Васильовичу,— підсувається ближче Кутень,— я не перший день у селі і не вперше у вашій хаті. Знаю, як ви живете, як важко Степці… на тій фермі…
— Усім тяжко, хто коло хліба та біля худоби ходить. Професія така. А хіба тому, що в шахті, легше? Робота є робота.
— Ні, я не про це… я про життя. Що ваша Степка тут бачить? Культури нема… А могла б жити інакше. Я її забрав би в Косопілля. Батько мій — директор маслозаводу. Те, се… в хаті і так далі… телевізор є. Хіба ви не хочете, щоб ваша дочка добре жила?
— Який батько зла своїй дитині зичить?
— І я ж про це кажу… Вона б у нас і за холодну воду не бралась.
— Я такого життя, щоб і за холодну воду не братись, не знаю.
— Мені незручно, Полікарпе Васильовичу, хвалитись… А життя є життя. Хто що має, те й везе. А що їй ваш колгосп дасть? На чоботи не заробить.
— Заробить,— тихо говорить, немов роздумує, Чугай.— Цього року на юхтові, а там і на хромові.
— Не думаю,— заперечує Кутень.
— Це вже як хто дивиться. Для вас наш колгосп, к приміру, наче станція, бо ви приїхали і поїхали… А для Степки — це рідна хата. Тут її все: і поля оті, і верби, значить, і вітряк, і річка. Ось електрику провели… Для вас це не дивина, а для Степки або для мене це — празник, душі посвітлішали.
— Полікарпе Васильовичу, я нічого поганого не хотів сказати про… колгосп,— виправдовується Кутень,— ще відсталий, але буде…
Полікарп затикає пляшку:
— Вибачайте, бо ще роботи багато.
— Ви подумайте, Полікарпе Васильовичу… і про себе подумайте,— одягає шкірянку Дмитро.
— А що мені думати?
— Ми і вас заберемо звідси,— шепоче Дмитро.— Батько ділянку в Косопіллі дістане, хату збудуєте…
— Та я і тут поставлю.
— Навіщо вам жити… серед ворогів. Хіба я не бачу? Один ви, як вовк… Ніхто слова не скаже. Ніхто в хату не зайде.
— Брешеш! — закричав Чугай.— Брешеш! Де мої вороги, де? Я людям зло вчинив, я перед ними й очищусь. Оцими руками, життям своїм. Ідіть з моєї хати. Вас першого в біді своїй виганяю…
Кутень вибіг з хати, і жовтогарячий молоковоз помчав вулицею, обляпуючи грязюкою свої круглі боки.
*
Бунчук уважно слухав Коляду, зрідка записуючи щось до блокнота.
— Тепер у мене і агронома нема. Вижили… А я за всім не встежу,— скаржився Семен Федорович.— А вони тільки критикують і підривають мій авторитет. Недоліки, звичайно, є, але ж наш колгосп лише недавно відділився від городищенського. Ось електрику провели, три мотори поставили. У хаті в кожного світло, і на вулицях, як у місті… І до весни, можна сказати, підготувались. Так ні, я, бачите, не подобаюсь Гайворонові і Снопові. І товариш Мостовий проти мене…
— Не буде діла в цій Сосонці,— кинув олівця на стіл Бунчук.— Я ось подумаю-подумаю, та скличемо збори і приєднаємо вас знову до Городищ. Може, за їхньою спиною в люди виб'єтесь.
— Як приєднаєте? — зблід Коляда.
— А що з вами робити? Подзвони в село, щоб комуністи зібрались і дехто з активу…
— Сьогодні?
— Зараз і поїдемо. Мостовому теж скажи.