Динька прийшов з Теклею. Для годиться посиділи трохи, поговорили, а там і до діла взялися. Гості обійшли кілька разів хату, обмацуючи стіни та підмурок, потім оглянули стелю і дах.
— Воно, конешно, хата є,— промовив Никодим.— Якщо наш Олег ожениться, то буде жити… Скільки ж ти за неї хочеш?
— А яке ваше слово?
— Півтори тисячі їй красна ціна,— сказала Текля.
— Малувато…
Саме на цей торг і нагодився Васько. Він стояв у кутку і довго не міг збагнути, про що йде мова.
— Бери півтори і ще десять,— казав Никодим.
— Ні, не буде,— відповів Платон.
— Та це ж які гро-оші! — тоненько виводила тітка Текля.
— Ще накину десять — та й по руках,— простягував свою долоню Динька.
— Ви забуваєте, що й садок при хаті є, і хлів,— ніяковіючи, говорив хлопець.
— Ви хочете купити нашу хату? — здогадався Васько.
— Як у ціні зійдемось, то й купимо, бо син думає женитись,— пояснила Текля.
— А ми де подінемось? — спитав Васько Теклю.
— Та це вже брата питай…
— Де ми подінемось? — підбіг до Платона брат.
— Зачекай, зачекай, потім,— відмахнувся Платон.
— Ні, ти мені зараз скажи! Я не хочу продавати, не хочу! Ідіть звідси.— Васько шарпнув Диньку за полу фуфайки.
— Ваську! — гримнув Платон.— Іди на вулицю!
— Не продам хати! — вперто повторив хлопчак.
— То ми ж не силуємо,— виправдовувався Никодим.— Ми і завтра зайти можемо.
Динька з Теклею вийшли. Васько вовченям подивився на брата:
— Я з тобою все одно не поїду.
— А я тебе й питати не буду.
— А я втечу… і буду жити в хліві. А ти собі їдь… на легкий хліб.
— Що ти сказав?
— Коли ми з тобою в Київ поїхали, то дядько Ничипір сказав, що ти легкого хліба шукаєш.
— Та замовкни ти!
— А я всім розкажу. Піду зараз до Диньки і скажу: якщо він купить нашу хату, то я її спалю,— вирішив Васько.— Як дядько Полікарп.
— Що?! Ах ти ж виродок! — Платон кинувся до брата.
— Бий, бий,— зіщулився той. Платон замахнувся.
— Не треба мені такого брата, не треба! — крикнув Васько і міцно заплющив очі.
Ці слова зі страшною силою штрикнули в Платонове серце, і він, заточившись, сів на ліжко. Брат вибіг з хати.
Платон чекав допізна, але Васько так і не прийшов додому. Де він міг бути? У Снопа чи в Мазура? А може, до Івана Лісняка подався? Треба шукати. Накинув фуфайку і вийшов на подвір'я. Двері у хліві були напіввідчинені. Гайворон ступив через поріг і засвітив сірника: на сухому картопляному бадиллі, згорнувшись калачиком, спав Васько.
Платон підняв легеньке, зморене сном братове тіло і поніс до хати. Васько прокинувся, але не вирвався з рук.
— Чого ж ти не прийшов до хати? Нам з тобою не можна сваритись… Не можна,— тихо говорив Платон.
— Я не буду більше тікати. Тільки ти не продавай нашої хати, не будеш? І дядько Ничипір каже, що не треба.
— А де ти бачив його?
— Я біля тракторів був… Дід Вигон мене картоплею печеною частував.
— Спи, Васю, спи.
Платон зайшов у свою кімнату. На столі лежав недописаний лист до Наталки. Прочитав його і порвав. Що він може написати, коли уже все написано і сказано? Його погляд зупинився на Степчиній хустці, що лежала на тапчані. Платон дивився на фотографію Наталки і пригадував ніч біля вітряка, гарячі Степчині уста і її слова…
Хтось постукав у вікно. «Може, Степка?» — майнула думка. Серце тривожно забилось. Краще б вона не приходила…
Ні, не Степка. У хату зайшли Ничипір Сніп і Мазур.
— Ну що, розвалив ферму? — засміявся Мирон.
— Коляда хотів з колгоспу виключити,— приніс гостям стільці Платон,— сідайте.
— Ми оце з Мироном прийшли запитати тебе,— почав Сніп.— Хату, кажуть, продаєш?
— Купити хочете? — зійшлись на переніссі Платонові брови.
— Грошей у нас з Мироном таких нема… Значить, знов у город подасишся?
— Може, й подамся, Ничипоре Івановичу.
— Вольному воля,— закурює Мазур.— Це ж ти як, від образи, чи щось інше на переміну тягне?
— Ви лиш не подумайте, що я агрономом хотів стати. Це Коляда…
— А якби й хотів, то що? Тебе вчили, тобі й працювати… Агрономові у нас важче в сто разів, ніж мені в кузні молотом гупати.
— Волочити борони в Сосонці є кому й без мене, Мироне Миколайовичу. І я не хочу вислуховувати образи, навіть якщо вони йдуть від самого Бунчука. Хіба я неправду говорив? А мені платформу якусь пришивають! — Тріснула в Гайворонових руках коробка сірників.— Бунчукові треба виконати план, більше він нічого не хоче знати. І Кутень з Колядою його виконають. Вони чим хоч засіють землю,— кукурудзою, чумизою, можуть і часником. А колгосп з боргів не вилазить, насіння купуємо! Замість пшениці здаємо державі трухляві качанчики, а люди без хліба сидять. І я не хочу обкрадати цю землю і… свою державу, яка вчила мене.
— А я, значить, буду обкрадати? — гірко осміхнувся Сніп.— І сина свого навчу… Ти — розумний, науки всякі знаєш, Платоне. Та на цій землі батько-мати ходити вчили тебе, а тепер ти тікаєш від неї.
— Я не хочу бачити неправди, Ничипоре Івановичу.
— То зроби, щоб була правда.— Ничипір Іванович закашлявся і замовк.
— Ми тебе не втримаємо, це я знаю,— низько опустив голову Мазур,— ти і в місті проживеш, ще й, може, станеш вченим, професором, і Сосонку забудеш, і нас. Просити тебе, Платоне, не будемо. Їдь… Тільки знай, що ти і мене, і Ничипора, і всіх нас обікрав…
— Я? — спалахнув гнівом Гайворон.
— Ти… Коли ми з Ничипором писали тобі рекомендації в партію, я за тебе більше радів, ніж за свого Максима. Він у мене, хоч і кований, але ще гарту не пройшов. Оце, думали, буде нам опора і зміна справжня… Знали ми з Ничипором і Лісняк Іван знав, що не підете в комірники, не шукатимете легенької та вигідної для живота роботи, а піт свій проллєте на землі, на цих чорних гонах… А вийшло — не так. Помилились… Пробач за ці слова, Платоне, але я ніколи не кривив душею,— промовив Мазур.
— Ходімо, Мироне,— підвівся Ничипір.— А ти, Платоне, їдь. Сосонка вже багатьох отаких чистеньких правдолюбців вирядила в світ. І живе. І буде жити. І цю неправду ми переживемо. Буде ще земля вгинатись під колосом, і люди згадають усі, забуті в турботах про хліб, пісні… Так буде, бо ще живемо ми з Мазуром, і Кожухар, і Лісняк, і Савка Чемерис, і наші сини. А ти — їдь.
Платон не вийшов проводжати Ничипора й Мазура. Сидів у тяжкій задумі. Треба вирішувати, раз і назавжди покласти край оцим сумнівам, що ятрили його душу. Він може високими і порожніми словами виправдатись перед людьми, але не перед собою. Думай, думай, Платоне.
Лагідно дивиться зі стіни старий, неголений, однорукий батько. Розмовляє мати з Пашею Ангеліною…
Посміхається з фотографії Наташка.
Так і не прийшла Степка по хустку. Напевне, вона зараз сидить з Кутнем. Він цілує її. А що тобі? А що тобі?
Якщо він поїде, то вже ніколи не повернеться сюди… Помре Сніп, Мазур. Народяться нові люди. І ніхто ніколи не згадає Платона Гайворона. Люди пам'ятають тих, хто робив їм добро…
Наташко, ти не смійся, не ваб…
23
Ольга Аркадіївна підшукала квартиру для Платона на П'ятничанах — передмісті Вінниці. Наташка теж прийшла, оглянули кімнатку, невеличку кухню і лишилась задоволена. Будиночок стояв на березі Бугу, а зараз, коли річка розлилась, вода підступила аж до садка. Маленький човник, прив'язаний до яблуні, похитувався на хвилях. Вздовж берега на городах лежали сірі крижини, полишені рікою. Відірвані від рідної стихії, вони тепер чахли з горя під сонцем і вітром.
Правду кажучи, Ольга Аркадіївна сподівалась, що Платон з братом житиме в них. Навіщо всі ці умовності, якщо Наташа вийде за нього заміж? Єдине, чого не знала Ольга Аркадіївна, коли це станеться. На всі її запитання дочка відповідала:
— Мамо, я тобі обов'язково скажу…
Оце такі діти пішли тепер. Але в душі жінка раділа, що Наташа вийде заміж, і пов'язувала з її заміжжям свої материнські надії на доччине щастя. А може, й здоров'я поліпшиться?