Біля вагончика снідала нічна зміна сівачів. За стіл правили дві дошки, покладені на низенькі стовпчики. Мотря підносила полумиски, повні молочної каші. Запросила й агронома:
— Сідайте, Дмитре, якщо ваша ласка.
— Спасибі.
Трактористи посунулись, даючи місце.
— Добра каша…
— З таких рук я її з дьогтем їв би.
— Менше говори, бо ополонка зловиш! — пообіцяла Мотря.
— Як добре попрацюєш, то воно, лічно, і їсться,— міркував Сава Чемерис.
— Ти у нас відомий ударник,— кинув Данило Вигон.
— Почепи окуляри та подивись,— показав на червону дошку Сава.
— Та то ж тебе Іван Лісняк по своїй доброті записав.
— Мели, мели. Ми з Юхимом дві норми за ніч дали.
— Так то ж Юхим… Він на тому тракторі, як на їроплані літає.
— А чого ж і не літати? Якби мені років з тридцять скинули, то я б ще теж, лічно, політав,— зітхає Чемерис.— Та, може б, і Мотря якої добавки дала.
— Я вам, дядьку Савко, як дам, то до білого снігу не забудете.
До вагончика з великим кошиком підійшов Михей Кожухар.
— Доброго дня, сівачі!
— А чого це городників принесло?
— Каші захотів Михей, бо Ганя вже йому не варить.
— Та він же тільки на каші й тримається, бо вже кусати нічим.
— Та він ще дрота перекусить.
— Смійтесь, смійтесь, прибіжите до мене, як огірочки поспіють… А це тобі, Мотре,— Михей виклав з кошика гору молодого щавелю та кілька пучків зеленої цибулі.— Навари оцим парубкам борщу весняного, може, обсіються швидше. Бо Савка вже на мощі висох…
— Здоровий ти, Михею, виріс, а той…
Михея посадили за стіл, але Савка Чемерис не відставав:
— Дивись, городнє опудало,— тикає пальцем Чемерис на дошку пошани,— хто охляв.
— Щось вас дуже багато на цій дошці,— зауважує Кожухар.
— Може, хто й не дуже рветься попасти на неї, та Снопові хлопці тягнуть,— сміється Динька.
Сівачі говорять між собою, і ніхто не звертається до Кутня. Чужий…
Дмитро підвівся, тихо подякував Мотрі і пішов, ніким не помічений. У них свої турботи і свої надії… Вони сіють, недосипаючи ночей, радіють, якщо добре ляже в землю зерно і випаде рясний дощ. Звичайнісінька електрична лампочка, що засвітилася в Сосонці, дитячі ясла з кахельними грубками і мотор на городах викликають у них почуття вдячності до тих, хто це зробив. Люди вірили Снопові, Гайворону, Миронові з сином, може, більше, ніж собі. Дмитро розумів це, і йому захотілось теж ходити за сівалкою, недосипати ночей і щоб йому вірили люди…
Дмитро зупинився посеред поля. Десь під лісом гуркотів трактор Гайворона. Це він, Кутень, послав його туди. Обманув людей, які з ним щойно поділилися шматком хліба. А йому що? Хай і чортополохом позаростають оці поля. Йому потрібна довідка, нікчемний папірець, який допоможе подолати ще один щабель на шляху до якоїсь кар'єри…
Ні!
Дмитро побіг через поле до лісу. Ноги грузли в пухкій ріллі, піт заливав очі, нічим було дихати.
— Платоне-е-е! — кричав він.
А лан був безмежний. Вітер рвав поли піджака, шалено билося серце, але Кутень біг і вже не кричав, а хрипів.
— Стій, стій…
Він наздогнав Гайворона біля Клинців.
— Чого тобі? — Платон зупинив машину.
— Вертайся… не треба сіяти. Не треба.— Дмитро не міг стояти, він знесилено сів на траву і заплющив очі.
— Що з тобою? — Платон взяв баклажку, подав Дмитрові.
Той довго пив, тримаючи баклажку обома руками, наче боявся, що її відберуть. Потім витер рукавом спітніле обличчя і промовив:
— Це Коляда наказав посіяти на Клинцях… понад план.
— Як, понад план, навіщо? — здивувався Платон.
— Щоб урожай з цієї площі приписати на той масив.
— Кого ж ви обманюєте? Сволота! — вилаявся Гайворон і відвернувся.
— Пробач, Платоне,— тихо сказав Дмитро,— Я… я не хотів. Це він усе…
Платон розвернув трактора з сівалками і рушив назад, до польового стану. А Дмитро сидів, низько схиливши голову, і в його серці наростав неспокій. Що йому скаже Коляда? А батько?
Уявляв, як розмахуватиме батько кулачками і лаятиме, що він насмілився піти проти Коляди. І мати буде плакати, ніби на неї звалилось величезне горе. Хай кричать, хай плачуть. Обридло йому жити отак, завжди чогось боячись і всім догоджаючи.
Вузенькою польовою тасьмою Дмитро пішов на леваду. Хотів побачити Степку, розповісти їй про все і, може, почути від неї хоч одне слово, на яке він так довго чекав.
Степка лежала горілиць на старій батьковій шинелі і дивилась у високе небо. Пропливали хмари, і невидимий чародій ліпив з них неприступні фортеці, замки та химерні постаті. Ось пройшов над Степкою караван двогорбих верблюдів, а ось мчить по небу вершник. Куди несе його баский кінь? Он до того палацу, що стоїть на неприступних скелях… Хто там чекає на вершника? Замок все віддаляється і віддаляється. Швидше, швидше, вершнику, бо не встигнеш! На очах у Степки палац перетворюється в руїни… Вершнику вже нікуди поспішати, ніхто не чекає його. І, мабуть, з туги він стає кам'яною брилою…
Корови й телята розбрелись по леваді, Степчині підпасичі грають у квача, і ніхто не заважає їй. Добре зробила вона, що пішла з ферми. Навіщо сидіти з ранку до ночі в тих кам'яницях, коли можна ходити по росяних травах, дивитись на небо або мчати на коні швидше, ніж вітер. Але куди їй мчати, до кого? Вона теж може скам'яніти від туги, як той небесний вершник.
Ще кілька днів тому дівчина сподівалась, чекала, що прийде Платон і скаже про свою любов. Адже вона подобається йому. Степка відчувала це серцем. Їй би легше було, якби щезла з пам'яті та ніч у вітряку, якби могла забути його поцілунки. Та хіба забудеш, коли Степка вщерть переповнена коханням, коли їй світ стає немилим від однієї згадки, що Платон з іншою. Так Степчине щастя раптом стало горем, якого ніхто не відверне, ніколи.
Але Платон ще пошкодує колись, що відштовхнув її любов… Степка посилає йому і тій, Наталці, тисячу прокльонів та нещасть. Або ні, вирішує Степка, хай вони будуть щасливі, а вона посивіє з горя. І Платон знатиме, що це він в усьому винен. А може, Степка, як батько, спалить Гайворонову хату… Хай тоді її судять. Ні, не буде палити, бо жаль Васька і Галі…
Тихенько заіржав Гнідко. Дівчина підвела голову, біля неї стояв Кутень.
— Заснула?
— Не спиться,— натягнула спідницю на коліна.
— І мені,— каже Дмитро.— Можна біля тебе сісти?
— Як хочеш,— байдуже промовила.— Чого прийшов?
— До тебе…
— Що, вже обсіявся?
— Без мене посіють.
— На готовому звик жити?
— Степко, ти сьогодні знову зла… Я прийшов спитати: коли?
— Ніколи.
— Чому?
— Я не збираюсь виходити заміж.
— Але ж ти вчора сказала, що подумаєш,— несміливо нагадує Дмитро.
— А сьогодні передумала.— Дівчина підходить до Гнідка і підтягує попруги.— Бачиш, яке сідельце мені зробили?
— Хто, Юхим?
— Постарієш, як усе знатимеш.
— Я увечері прийду, добре?
— Чого? — Степка легко, по-чоловічому, сіла на коня.
— Бо люблю тебе.
— Ну то й що? Може, мене ще хтось любить…
— Хто? — насторожується Дмитро.
— А він ще не сказав…
Свиснув у повітрі гарапник, і Гнідко зірвався з місця. Степка завернула телят, але не під'їхала до Кутня.
Йдучи в село, Дмитро всю дорогу думав про своїх можливих суперників. Найнебезпечнішими були Гайворон і Юхим Сніп. Тепер Платон відпав. Залишився Юхим. Але й він останнім часом, очевидно, зрозумів, що Степка не для нього, бо й не підходив до дівчини. Отже, виходило, що суперників у Дмитра нема, якщо не зважати на те, що коли-не-коли приїжджали якісь молодики з навколишніх сіл і з самого Косопілля. У них, звичайно, знаходились родичі в Сосонці, але прибульців чомусь найбільше цікавила хата Чугая. Найхоробріші з них, познайомившись зі Степкою, пропонували їй руку і серце, але опісля вже не з'являлись у Сосонці.
Кожен звалений у невидимому герці суперник подвоював Дмитрові сили, і він швидко розправився з ними. Кажучи правду, Кутень побоювався лише Юхима, бо тільки він міг знати, хто написав тоді на снігу ганебне слово про Степку… Якщо дізнається про це вона, то можна знову викликати молоковоза і брати курс на Косопілля… Дмитро ще й досі відчував на щелепах залізного Юхимового кулака. Гидко.