Выбрать главу

— То, може, й ти сюди на екскурсію приїхала?

— Платоне! Як ти можеш так?

— А я не знаю твоїх думок,— відмахнувся.

— Ти не знаєш? — Наталка журно похитала головою.— Я не таїла від тебе нічого. І я не винна, що ти сліпий.

— Ти не роби з мене дурня! Я хочу знати все, все… Платон не доказав, що він хоче знати, що мучить його, бо в кімнату вбіг Васько і, заступивши Наталку своєю худорлявою постаттю, прошептав:

— Не кричи на неї, не кричи.

Платон взяв фуфайку, вийшов з хати. Пройшов повз вікно і не оглянувся.

— Вечерю візьми, на всю ж ніч ідеш! — гукнула вслід жінка.

Пішов.

— Чого він кричав на тебе? — запитав хлопчик.

— Він не кричав, Васю,— посміхнулась.

— Я чув.— Васько помовчав, а потім порадив: –— То розпишись з ним… І весілля хай буде в нас. Музики і дружки…

Наталка міцно пригорнула його до себе і несподівано весело сказала:

— Давай телевізор встановимо!

Вони вдвох ще раз прочитали інструкцію і прийшли до висновку, що без Платона не обійтись: треба ж поставити антену на хаті. Та хіба міг Васько чекати, поки повернеться з роботи брат?

— Я швидко! — гукнув Наталці і, схопивши книжечку-інструкцію, побіг.

Наталка не могла забути розмови з Платоном. Невже кілька слів, що вона жартома сказала про своє заміжжя Христі, могли так його вразити? «Я не впевнений, що ти залишишся тут… То, може, й ти сюди на екскурсію приїхала?» — ятрять душу чоловікові слова. Як він міг сказати таке? І це після того, що вона сама приїхала до нього, залишивши батьків та, може, ризикуючи своїм життям… І він ще сумнівається! Йому потрібна печатка!

А що, коли… Ні, ні. Наталка відганяє від себе настирливу думку. Але вже не можна позбутись її. Може, Платон просто шукає зачіпки, щоб розлучитися? Чому вона раніше не подумала про те, що в нього не лишилось ніяких почуттів до неї? А коли приїхала, Платонові не вистачило сміливості сказати про це…

Тепер Наталка зв'язувала уривки розмов з Галиною, Христею, все, що чула за ці тижні про Степку. Згадала про свою зустріч з нею в лікарні… Степка й не приховує, що любить Платона. А він? Як необачно зробила вона, що приїхала непрошеною, довірившись своїй наївній дівочій мрії… Хіба зрозуміє Платон, що не загсівська формальність стримує її від шлюбу, а відчуття власної фізичної неповноцінності. Жінка більш за все боялась стати тягарем для Платона і з властивою їй прямотою оцінювала своє становище. В першу-ліпшу хвилину черговий приступ може звалити її з ніг. Хвороба рано чи пізно зітре романтичне забарвлення їхнього з Гайвороном кохання, і настануть важкі, сірі будні.

Ні, не треба було приїжджати сюди. Хай би залишився Платон у мрії, якщо вона не має права на земну, важку любов. І Платон слабодухий, чому він не сказав, що не така дружина потрібна йому? Наталка пригадує, як Гайворони садили картоплю на городі, а вона сиділа на стільчику під грушею, бо навіть заступ був для неї заважким. А вчора вона пробувала сапати. Як не старалась, а гостре лезо сапи стинало зелені сходи. До вечора сяк-так просапала грядку, разом з пирієм вирубуючи й картоплю.

Платон весь час у полі, Васько в школі, і цілими днями сидить Наталка в хаті, на самоті зі своїми думками. Чоловік приходить з роботи стомлений, хоча і намагається не показати цього, пробує жартувати, а вона відчуває, що це робиться тільки для неї.

Ні, не така дружина потрібна Платонові. Йому б таку, щоб хазяйкою люди назвали, щоб зуміла раду дати і городові, і поспівала з молодицями, йдучи з буряків, і дітей народила… Як гнітить оця хатня тиша. Наталка виходить на подвір'я, бере сапу і йде на город. Несміло обсапує кущики картоплі, боячись підрізати їх, вириває бур'ян руками. Під нігті набивається земля, і пучки починають пекти, ниє спина, і якась млість розливається по всьому тілі. Це зразу важко, а потім вона звикне, вона навчиться сапати, і город у них буде чистий, як у сусідів.

Жінка відчуває, як б'ється на скроні жилка від припливу крові. Тяжко дихати. Хочеться випростатись або лягти на землю. Ні, треба досапати цю грядку. Прийде Платон — і не повірить, що це вона сама стільки зробила. Ще один кущик, ще… Яке міцне коріння в цих бур'янів. А ми їх сапою, сапою. Краплинки поту скочуються з Наталчиного чола, солоний присмак їх вона ловить на губах. Бачиш, скільки вже просапала. І не стомилась… Вона зовсім не хвора. То все понавигадували лікарі… Але сапа стає все важчою. Хай би Платин подивився, як вона славно сапає… Згодом разом з усіма в поле піде. Пошиє собі широку синю спідницю і зав'яжеться білою хустинкою. Зустріне Степку в полі і розсміється їй у вічі… Отак: ха-ха!

Сива пелена туману заслала Наталчині очі, вона тихо зойкнула і впала на вогку, теплу землю.

Михей Кожухар з Максимом внесли її до хати і поклали на ліжко. Мов крізь сон Наталка чула, як схлипував Васько.

— Мені вже краще,— прошепотіла, дотягнулась рукою до столика, взяла якісь таблетки.

— А ми прийшли антену поставити,— винувато пояснив Максим.

— Спасибі, я зараз встану.

— Ні, ти лежи, Наташо,— все ще злякано дививсь на неї Васько.

— Міг бути від сонця такий вдар,— висловив здогадку Кожухар, потім намочив у холодній воді рушника і поклав на голову хворій.— Поспи, дочко, сон усі хвороби лікує…

Савка Чемерис з торбинкою солі, по яку послала його до кооперації ланка, вже зо три години добивався додому. Там і дороги тієї, мов у кози хвоста, але то одного зустрінеш, то з другим словом перекинешся, а воно час іде. Душевну розмову Чемериса з Полікарпом Чугаєм перебив онук Тимко.

— Ідіть додому, діду, бо казали баба, що всю бороду обскубуть! Уже з Криму можна було солі принести, а ви наче примерзли до шляху.

— Та йду вже, йду, лічно,— неохоче розпрощався з Полікарпом Чемерис, взяв онука за руку і повагом попростував додому. І був би вже приніс ту сіль, але, побачивши на Гайвороновій хаті Михея Кожухаря, завернув на подвір'я.

— А чого це тебе на дах винесло, Михею? — поцікавився Чемерис.

— Та дурнів скликаю на совіщаніє,— пробасив Кожухар.— Добре, що ти нагодився, Савко. Першим будеш.

— Щоб тебе підняло й кинуло,— побажав Чемерис. На даху з'явився й Максим із залізною хрестовиною.

— Це антену нам ставлять, бо ми телевізора купили,— похвалився Васько.

— А ви не вірили,— висловив свою образу Тимко.

— Добра це штука — телевізор, у кума в Косопіллі колись з перервою дві доби, лічно, дивився,— пригадав Чемерис, поклав торбинку на призьбу і собі поліз на хату.

У цей час ішли вулицею Никодим Динька з Данилом Вигоном.

— Показились, хреста на хаті ставлять,— сплюнув Динька.— Живі до бога лізуть. А що ви там робите, Савко?

Савка Чемерис слово в слово повторив відповідь, яку почув від Михея, але Диньку це не втримало, і він теж поліз на дах. А Васько з Тимком потягли Вигона до хати, щоб показати телевізора.

А через кілька хвилин головнокомандуючим на даху став Никодим Динька, переконавши Максима, що ні Савка, ні Михей до кінця віку не встановлять антени.

— Для цього діла майстер потрібен, а Михей за все своє життя й топорища не зробив, а ти, Савко, зовсім не технічний чоловік, злазь з хати і не заважай.

— Та ти ж тільки дишлі вмієш робити. Майстер, тьху,— перекреслив усі Никодимові таланти Савка.

— Ні, він ще вміє кілки тесати,— уточнив Михей, але уступив місце Диньці.

Після довгих суперечок антену нарешті закріпили на даху.

Наталка прокинулась, і Васько, показуючи на чорний лискучий дріт, що звисав зі стелі, доповів:

— Уже поставили антену. Максим питає, чи можна зайти до кімнати.

— Хай заходять, я зараз встану. Скільки треба дати їм грошей, Васю?

— Грошей не візьмуть нізащо.— Васько нахилився до Наталки: — Півлітра треба поставити. Я збігаю до Маланки.

— А може, краще гроші?

— Ні,— заперечив хлопчик,— у нас хто що кому зробить, то ставлять півлітра.

Васько побіг. Наталка підвелася з ліжка і, ледь похитуючись, вийшла з кімнати.

— Заходьте, Максиме,— запросила хлопця.

Вслід за Максимом до кімнати ввійшла вся добровільна бригада ентузіастів телебачення. Наталка, готуючи вечерю, чула, як вони сперечались, де мусить стояти телевізор. Никодим Динька чомусь вирішив, що місце йому посеред хати, на столі. Савка тулив телевізора до стіни, а Михей запевняв, що треба поставити на покуті. Динька обізвав усіх невігласами, демонстративно плюнув і сів на поріг, мовляв, робіть, що хочете.