— І давно ви… дружите?
— Давно…
— Ти часто приходиш до нього?
— Двічі була… В нього є пластинки з операми. Слухаємо…
— Ти що, оперу любиш?
— Дуже…
— Ой дивись, Галино,— застеріг, сам не знаючи від чого, Платон.
— Ти, Платоне, про себе подумай… І про Наталку. Вона хвора, а ти…
— Що я? — винувато подивився на сестру.
— Ти її не зобиджай.
— Я не зобиджаю, Галино.
— Ти мусиш дорожити її любов'ю… Не кожна дівчина здатна отак вчинити, як вона.
— Ти чого це мене відчитуєш? — Гайворон зі злістю кинув сигарету.
— Бо вона тобі нічого не сказала, а в неї був приступ після тієї розмови. Упала на городі…
— Що? Коли? Я нічого не знаю,— злякано промовив Платон.
— Вона не хотіла, щоб ти хвилювався. А я на другий день застала її в ліжку. Щоки аж пашать, губи посинілі… так і в мами було,— пригадала Галина.
— А мені не сказала. Я не хотів її ображати,— виправдовувався Платон.— Але пішли по селі розмови, плітки… Обридло все. Хтось розповів Наталці, що я зустрічався зі Степкою.
— А хіба це неправда?
Платон промовчав.
— Степка й не приховує, що любить тебе.
— Я піду,— підвівся Гайворон.— Ти можеш не зважати, Галино, на те, що я подумав про тебе. Не мені бути суддею. Ти вже доросла… І в Мостового є на плечах голова.
— Я люблю його, Платоне,— прошептала дівчина.— Люблю…
— Ти сказала йому?
— Ні, ні… Про це ніхто не мусить знати, бо як візьмуть на язики… Ти не думай, я не за себе боюсь…
Платон зрозумів, що ці слова промовило вже не те дівчисько, яке знав раніше. Швидко минають роки…
27
Дмитро лежав на вузенькій канапі, вткнувшись обличчям у подушку. Його нестерпно дратувало те, що діялось в суміжній кімнаті. Приглушені голоси зливались у суцільне бурмотіння.
«Бу-бу-бу-бу»,— басив Бунчук.
«Сю-сю-сю» — шепелявив Коляда.
«Ко-ко-ко»,— сокотіла мати.
Увійшов знадвору батько і неприродно голосно розсміявся. Дзенькнули чарки.
— Будьмо!
— Аби лише ви знали, що оце я зараз почув! Кумедія, та й годі, хе-хе,— заливає маслянкою тоненький смішок батько.
— Що ж ви чули? — смачно чавкає Коляда.
— Беріть, беріть варенички і курчатками пригощайтесь,— припрошує мати.
— То стою я, значить, біля паркану, а вони йдуть удвох… Надеждо, налий ще маслянки…
І оце «Надеждо» дратує Дмитра. Батько ніколи не скаже «Надіє» чи «Надю», а завжди, як терпугом проведе: «Надеж-ж-ждо…» І мати зараз скаже: «Пий, пий, не купована ж…»
— Пий, пий, не купована ж,— чує Дмитро з-за дверей. Натягує на голову ковдру і стогне від люті.
Як він тепер подивиться в очі Платонові, Снопові? Що він скаже Степці? Боягуз, нікчемний боягуз… А тоді, коли падав у ріллі, наздоганяючи Платона, клявся собі жити інакше. А цього запалу не вистачило не тільки для якоїсь там боротьби, а навіть для того, щоб просто сказати правду. Злякався батька.
Старому Кутневі не треба було розжовувати, що й до чого. Після дзвінка Бунчука він приїхав до райкому і забрав отетерілого Дмитра додому.
— Сиди і не рипайся,— наказав.
— Але я мушу бути на бюро, тату…
— Обійдуться без свідків… І не тобі виступати проти Коляди, чуєш? А як викличуть, то скажеш, що Коляда нічого не говорив про ту кукурудзу,— повчав Кутень.
— Ні, він говорив, а це обман…
— Ти мені в політику не лізь! — заверещав Василь Васильович і сам злякався свого голосу.— То не наше діло. А виступиш — в'язи швидко звернуть…
— А я піду! — Дмитро ступив крок і відчув, як маленькі кулачки вперлись йому в груди.
— Не пущу! — батько хватав за руки, за поли.— Ти до могили мене доведеш! Надеждо! Надеждо!
Хлопець вирвався з батькових рук, той заточився і впав на канапу.
— Батька рідного б'є, боже мій! — вбігла перелякана мати.
— Я тобі покажу, заслиняний! — Кутень, підбадьорений чи розжалоблений жінчиним лементом, підскочив і кілька разів ударив сина.
Дмитро схилився на стіл і заплакав. Як він ненавидів себе за ці сльози! Але стриматись не міг.
Батько, похитуючись, вийшов з кімнати і застогнав:
— Серце, серце… води… Надеждо… Оце рідний син, ой помру…
У цей час подзвонив з райкому Мостовий. Кутень з глечиком маслянки підійшов до телефону, мовчки вислухав і сказав:
— Тебе, Митю, Бунчук викликає в райком. Іди, тільки ж не забувай, сину, що ми з тобою люди маленькі… А мені пробач,— змахнув сльозу,— бо я ж про тебе думаю… Обіцяв Петро Йосипович роботу тобі в Косопіллі, він і в інституті може слово закинути. Як то кажуть, покірне теля дві корови ссе…
Дмитро, зайшовши до кабінету, не помітив нікого. Він бачив перед собою тільки грізне обличчя Бунчука…
А зараз він чув його сміх.
Петро Йосипович справді аж трусився від сміху, слухаючи Кутня. А Василь Васильович смакував:
— «Я, — каже, — його люблю… І він мене, — каже,— без пам'яті любить»… А Платон їй каже: «Молодець, самого секретаря райкому обкрутила».
— Ви тільки подумайте, щоб ото дівчина вночі на квартиру сама приходила до мужчини,— як у молитві склала руки Надія Володимирівна.
— Виходить, що і в тих анонімках правда була, пам'ятаєте, Петре Йосиповичу? Від людей не сховаєшся,— ласує варениками Коляда.
— Писали, писали, що Мостовий в гречку стриба,— пригадує Бунчук.
— То знайшов би собі якусь удовичку, та й той… а то ж з дівчинкою зв'язався, святий та божий,— похитує головою Кутень.
— За такі діла по голові не гладять,— замислюється Бунчук.— За розбещення малолітніх і п'ять років можуть дати… А скільки ж їй, Колядо?
— Та вже вісімнадцять… У формі, Петре Йосиповичу,— підморгнув Семен Федорович.
— То само собою,— відсуває чарку Бунчук.— А що в технікумі думають, куди там дивляться? Розпуста! Я до них доберусь!
— Дівчина, може, й не винувата,— вгадує секретареві думки Кутень.— Її Платон підсунув Мостовому. А той не обійде… Кажуть, що до якоїсь артисточки весною щоночі їздив…
— Доїздиться,— супить брови Бунчук.— Я цього так не залишу! Якщо його не спинити, то він і до десятикласниць почне вчащати. Ось вам і секретар! А з ним носяться в області! Лекції він читає, а сам… Ганьба! Ганьба! А я ж то думаю: чого це він стіною за Гайворона стоїть? А тут питання ясне…
— Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь, Петре Йосиповичу,— умовляє Кутень,— узвару випийте. Надеждо, подай!
Бунчукові й справді здається, що він хвилюється. Не відриваючись, випиває кухоль узвару і прощається:
— Хіба я маю спокій? То одне, то друге. Бувайте здорові.
Вслід за Бунчуком збирається й Коляда:
— Може, й Дмитро зі мною поїде?
— Надеждо, поклич!
Дмитро вийшов з кімнати, тримаючись за одвірок. Бліде обличчя його ще більш осунулось, під очима залягли чорні синці.
— Бачите, який? У домовину кращих кладуть,— прикладає до носа краєчок фартуха Надія Володимирівна.— Повечеряй, Митю, а може, взавтра поїдеш?
— Зараз поїду, зараз! — крикнув хлопець.— Хай усі мені в морду плюнуть…
— Та що ти говориш, Дмитре? — тупцює біля столу Коляда.— То не їх ума діло.
— Ти свій гонор май,— тягнеться до горщика з маслянкою Кутень.— Ти агроном, а не якийсь там недоучений студент… Надеждо, дай-но йому грошей трохи.
— Не хочу я ваших грошей! Подавіться ви своїми грішми!
— Що? — закліпав поросячими віями Кутень.
— І оце заберіть і оце! — Дмитро жбурнув на стіл шкіряну куртку з блискавками, зірвав з себе нейлонову сорочку.
— Ой синочку-у! — заголосила мати.
— Я тебе ще мало вчив! — визвірився Кутень.
— Ви, ви… підлі! — Дмитро схопив стару фуфайку і вибіг з хати.
Він поминув шлях, щоб не наздогнав Коляда, і пішов стежкою через жита. Дмитро бажав, щоб оця стежка була безконечною, щоб вона ніколи не привела його до Сосонки, до людей. Бо що він їм скаже? Та ось стежка вибігла з жита і попетляла буряковим ланом. Замерехтіли сосонські вогні.