— Я несу гроші по трьох переказах, бери, потім віддаси. Ось Платон Гайворон матері прислав…
Додому вирішили їхати на таксі. Черги не було, «Волга» стояла на майданчику, а шофер на ганку голярні грав з перукарем у доміно. Михеєві довелось розповісти весь життєпис Ничипора аж до цього дня, і тільки тоді вони зайняли місця в машині. Правда, перукар дуже просив Ничипора поголитись у нього безплатно, але той відмовився.
До Сосонки доїхали швидко. Уже під самісіньким селом виявилось, що Михей забув свою поштарську сумку біля перукарні.
— Я дійду пішки, а ти вертайся,— сказав Сніп, виходячи з машини,— приїжджай просто до мене, Михею.
Ничипір левадами та городами пробрався до хати: соромився, щоб люди не побачили його, захмелілого. Перед Марією стояв, винувато посміхаючись.
— Ось, Марусю,— показав на ордени,— знайшли мене… То ми трохи з Михеєм у чайній… Пробач старому дурневі…
Марія кинулась чоловікові на груди.
— То й добре, що знайшли, Ничипоре… Добре, добре,— повторювала вона.
З хати вийшов Юхим, подививсь на батька і теж став поруч з матір'ю. Ничипір і сина обняв, так і стояли втрьох посеред подвір'я мовчки.
— Ти приготуй щось, Марусю, бо, може, хлопці з бригади зайдуть чи так хто… А ти, сину, в кооперацію збігай… вина червоного купи, а білої — мати в Маланки візьме….
Юхим взяв велосипеда і поїхав, а Марія заходилась біля печі. Ничипір приліг на вузенькому тапчанчику, заклавши руки під голову. В уяві постало все його життя. Цю хату зводили вони разом з Марією, щойно побрались. Он гачок на сволоці, на нім висіла Юхимова колиска… А Юхим уже скоро й одружиться, напевне. Отак літа спливли… Прожив, як батогом ляснув. І Марія постаріла, і брови вицвіли, і очі згасли… Та й він уже дідом по землі ходить. Ще й не нажився, здається, а вже шістдесят не за горами. Багатьох друзів своїх, з ким на вечорниці ходили, артіль організовували, провів уже на цвинтар Ничипір. Спробуй збагнути життя. Проробив увесь вік — багатства не нажив. Все труднощі та труднощі. Йому і багатства ніякого не треба, але ж і на злидні дивитись не хочеться. Як об'єднали Сосонку з колгоспом «Вперед», то по кілограму на трудодень видавали, і зараз, видно, більше не потягне, хоч і клявся на зборах Коляда. Нічого цей Коляда не зробить, хіба не знає його Ничипір Сніп? Нема в нього серця до людей, та ще й злий. На весь світ злий. Тоді, на зборах, як обирали Коляду на голову, Ничипір голосував проти.
— Чому ви проти Семена Федоровича! — запитав представник.
Ничипір підвівся з лави й сказав:
— Я проти тому, що Семен Федорович… злий… Він більше любить свиней і корів, аніж людей. То як же ми з ним будемо йти до комунізму?
— Це несерйозна заява,— відповів представник.— Ви маєте факти?
— Коляда головував у нашім колгоспі до укрупнення, і ми завжди були в боргу перед державою. План виконаємо, а насіння позичаємо… Врожаї мізерні, на трудодні грами і копійки. Навіть клубу для дітей не збудували, та що говорити…
— А ферми які у нас! — скипів Коляда.— Прошу припинити демагогію!
— Свині на вас не ображаються, в хоромах, але якщо будуть у нас і далі такі врожаї, то ми не прогодуємо ні свиней, ні корів.
Після тих зборів Коляда навіть не вітався з Ничипором, а коли організовували тракторну бригаду, все правління умовляло Семена Федоровича призначити на бригадира Снопа. Запросивши Ничипора до себе, Коляда сказав:
— Я хоч і злий, але роблю добро людям… Все правління було проти, а я настояв на своєму: приймайте бригаду…
Не минуло й години, а Марія вже була готова до зустрічі гостей. Зсунула два столи, заслала білими скатерками, розставила чарки, нарізала хліба, сала. У полумисках височіли купи червоних помідорів, зелених огірків, біля сільничок лежали головки часнику, стручки перцю і молода цибуля. Кілька пляшок, заткнуті кукурудзяними качанами, теж знайшли для себе місце. А в печі щось клекотіло й булькало, шкварчало й пострілювало.
— Піду-но я, Маріє, та запрошу до нас Дарину Гайворонову, хай прийде. І гроші віднесу, ті, що в Михея взяв… Син, Платон, з города прислав.
— Авжеж, запроси, якщо зможе прийти, бо хвора вона тяжко на серце. Отаке горе в людей,— журиться Марія,— позаторік Андрій помер… І дітей ще до пуття не довела…
Ничипір відчепив ордени і віддав дружині:
— Сховай у скриню.
— Та поноси ж хоч день, хай люди побачать, що в тебе не тільки нашивки за твої рани є... Вони ж, Ничипоре, кров'ю великою заслужені.
— А-а, сховай, у мене он другий день трактор стоїть, а я буду по селу з орденами шпацірувати.
Ничипір пішов, а Марія ще довго розглядає ордени, ніжно гладить рукою емаль прапорця. Такий орден бачила тільки в Килининого зятя, льотчика... Не буде вона ховати цих орденів у скриню, хай ось тут, на столику лежать: хто зайде — побачить. Марія заслала столик вишитим рушником і поклала на нього ордени.
Тільки один раз, коли чоловік прийшов з армії, Марія наважилась запитати його:
— Чого ж це в тебе лиш одна медаль, Ничипоре?
— Не заслужив,— гірко посміхнувся і зразу ж вийшов з хати.
Хата Гайворонів — на березі Русавки, веселими фарбами розмальовані віконниці, а на воротях чудернацько стріпнув крильми півник. Стріпнув та й завмер. Півник, звичайно, дерев'яний і теж розмальований у жовте, червоне та голубе. На сінешніх дверях — два голубки... Ничипір не стукав, а просто зайшов у сіни. У наших селах не заведено стукати, прийшов — заходь. Це, мабуть, іде від того, що ніколи не застанеш порядних людей за недобрими ділами або хату не прибраною, як уже зійшло сонце...
— Здрастуйте вам у хаті,— привітався Сніп.
— О, дядько Ничипір прийшли! — радісно вигукнув Васько, найменший, десятилітній син Дарини Гайворон.— Заходьте, мама он у тій хаті лежать.
Переступив поріг і навшпиньки підійшов до ліжка.
— Що з тобою, Дарино?
— Трошки нездужаю, Ничипоре.
— А я оце прийшов тебе в гості запросити... Така вийшла оказія...
— Може, Юхим жениться?
— Та ні, два ордени за війну сьогодні віддали...
— Де ж це вони так довго пролежали, Ничипоре?
— В государства...
— Добре, що знайшли тебе. Андріїв я теж бережу... Хай діти дивляться та не забувають...
— А коли виросту, то піду в льотчики,— пообіцяв матері Васько.
— Підеш, дитино, підеш... Оце вже, Ничипоре, другий тиждень лежу. Буряки треба копати, і на городі робота, а я лежу...
Ничипір вдивлявся в обличчя жінки, силкуючись побачити молоду Дарину, ту, що сміялась найголосніше і співала найдзвінкіше, ту Дарину, за якою впадали не тільки сосонські парубки... Пригадує, як вона першою з села поїхала на курси трактористок і як гуляв на їхньому з Андрієм весіллі...
— Не зможу прийти, Ничипоре, кланяйся Марії, хай заходить, не цурається.
— Одужуй, Дарино. О, я тобі гроші приніс, Платон прислав, то Михей просив передати...
— Спасибі... Васю, вийди, сину, та курям щось дай.
Коли за Васьком причинились двері, Дарина Михайлівна звелась на лікоть і тихо прошептала пересохлими губами:
— Помру я, Ничипоре, і не говори мені нічого... Вчора лікарка з району була... по очах її бачила... Прошу тебе, як товариша Андрієвого і свого... Поможи дітям на ноги стати... Хай Галя довчиться, а Васька, може, в приют чи в інтернат який, поки Платон інститут закінчить, а там він їх збере докупи...
— Дарино, що ти говориш!
— Ти слухай... Хай колгосп хлібом поможе моїм сиротам, бо я артілі все віддала... А сьогодні телеграфуй Платонові — хай приїде. І просила ж, щоб хоч на канікули вдома побув,— не послухав, грошей хотів підробити на тій станції...
— А дядько Михей на «Волзі» приїхав! — ще з порога крикнув Васько.— І п'яний дядько Михей! Каже, що буде катати на машині. Можна, мамо?
— Та йди вже. І тобі, Ничипоре, час.
— Ми ще прийдемо з Марією,— попрощався Сніп.— А телеграму я пошлю.
На вулиці біля «Волги», оточений дітворою, як чорногуз, стояв Михей.
— Покатайте, дядьку, покатайте!
— Ну хоч до сільради!
— Сідайте,— широко відчинив дверцята машини Михей, а потім до шофера: — Я заплачу. Обвези їх кругом села.