Холодно. Низько стелиться туман. Зморена безсонням і думками, дівчина йде у маленьку хатинку з фанери, де стоять бідони. Оберемок сіна, засланий білим рядном,— її постіль. Здається, що Степка не встигла й заплющити очі, як уже збираються доярки, виносять бідони: не заснеш. Степка біжить росяним лугом до Русавки і, роздягнувшись, стрибає у сонну воду. Потім доярки частують її парним молоком, свіжим хлібом і медом. Прибігають заспані підпасичі з торбинками через плече, відчиняють обори і женуть череду на пасовисько.
Щоранку хлопчаки навперебій розповідають Степці зміст фільму, який вони бачили вчора, з усіма подробицями і своїми коментарями, опускаючи лише ті місця, де герої цілувались або поводились не досить пристойно. Між іншим повідомлялось і хто був у кіно, хто з ким сидів та про що розмовляв. Не було для них секретом і хто кого проводжав додому. Після цієї інформації хлопці залишали Степку саму і до обіду грали в дурня або читали. Останнім часом їм приносили сюди книжки Васько і Алик Коза.
Степка чула, що Наталка зі Світланою розвозять книжки по всіх бригадах. Макар Підігрітий дав їм однокінного візка, вони набирали книжок, а в кооперації — дрібного товару, і їздили по всіх полях, читали газети в обідню перерву біля молотарки, роздавали книжки і торгували. До літнього табору тваринників вони ще не заїжджали, а хлопчаків з книжками прислали. Степка розуміла, що Наталка не хоче зустрічатись з нею. І не треба, вона може обійтись і без її літератури. Степка демонстративно забракувала всі книжки, що пропонував їй Васько, і взяла тільки брошуру «Як згодовувати солому худобі» якогось автора з довгими вченими титулами та подертий, п'ятирічної давності, журнал мод.
В обід хлопці погнали корів до табору, і Степка залишилась сама. Перегортала брошуру. Вчений дуже мудро повчав, як треба різати і запарювати січку.
— Добрий день,— привітався хтось. Дівчина підвела голову: Юхим.
— Здрастуй. Я не помітила, коли ти й підійшов.
— Ти взагалі мене не помічаєш… Я ось тобі приніс батьків подарунок,— Юхим розмотав хустинку і подав маленького золотого годинничка.
— Знайшов?! — зраділа вона.— Ой, іде! Справний! Де він був?
— Від старої скирти солома залишилася, а мені орати треба,— розказував Юхим,— то я подумав: давай згребу її і спалю. Взяв у хлопців вила і почав згортати. Коли щось заблищало, дивлюсь: годинник…
— Спасибі тобі, Юхиме! Батько зрадіє…
— А ти?
— Буду носити і тебе згадуватиму… Ремінчик згнив…
— Я нового куплю, чи не візьмеш?
— То купи,— промовила невпевнено.
— Славно намалював тебе Іван Іванович, як жива,— не зводив зі Степки погляду.
— Це тобі здалось, бо не бачив давно.
— Давно,— зітхнув Юхим.
— А чом не приходив?
— Ти все знаєш, Степко… Колись приходив, а зараз… Був час, коли хотілось втекти світ за очі…
— Чого?
— Щоб забути.
— Все минає, Юхиме.
— Ремінчик згнив, а золото залишилось… Правда, що ти за Кутня заміж виходиш?
— Ні…
— Все ще сподіваєшся?
— Ти про що?
— Ех, Степко, Степко… Чому ти не хочеш подивитись правді в вічі?
— Я нічого не можу вдіяти з собою, Юхиме,— сказала після довгого мовчання.
— Любиш його? — з докором запитав хлопець.— Весь вік будеш страждати?
— Ні!
…І знову ніч. Згасло багаття біля фанерної хатинки, і Степка не підкладає хмизу — він не прийде на цей вогник. Але вона мусить побачити його, зараз, негайно, щоб покласти край сумнівам і мукам.
Дівчина пронизливо свиснула, заїржав Гнідко.
— Іди сюди, дурнику,— підтягнула попруги і скочила в сідло.
У світлі фар Платон побачив постать вершника, що раптом виріс перед трактором.
— Степко, ти ж могла під гусениці попасти! — Платон зупинив машину.— Чого ти оце блукаєш ночами?
Дівчина зіскочила з коня і підійшла до кабіни.
— Я шукаю свою долю…
— У полі?
— Всюди… Підійди до мене.
Гайворон вийшов з кабіни.
— У тебе щось трапилось?
— Ні… Я хочу запросити тебе на весілля…
— Яке весілля? За кого ти виходиш заміж? — нічого не міг збагнути Платон.
— За Кутня!
— Ти збожеволіла! — вирвалось у нього.
— Я тобі колись говорила, що вийду за нього, а ти не вірив.
— Ти жартуєш, Степко.
— Ні.
— Це нерозумно, Степко, так може чинити тільки вередливе дівчисько, чуєш? — Платон тряс її за плечі, ніби хотів розбудити.
— Хай дурне, хай нерозумне. А хто мені заборонить? Кому потрібна моя любов, тобі? — Степка хотіла вирватись, але Платон не відпускав.
— Ти ж знаєш, що у мене… Наталка…
— Не говори, не говори! Я тебе люблю… Забери мене звідси, давай поїдемо кудись…
— Це неможливо, Степко… Я не можу калічити чиєсь життя.
— А моє? — гірко всміхнулась.— Та мені все одно… Ти не думай, що я дорікаю тобі за ту ніч. Я… я сама віддалась… Забрала в неї тебе. Я не шкодую…
— Степко, не муч… Невже ти, на зло мені, вийдеш за нього заміж?
— А яке тобі діло? Ти не думай про мене. Я вільна робити все, що захочу… Приходь до Кутня на весілля! — Степка пробігла через смугу світла і зникла в темряві.
Спотикаючись, ішла по ріллі. За нею невідступно — вірний Гнідко. Пізній місяць викотився з-за лісу і вихлюпнув на землю біле сяйво. Дівчина оглянулась: вдалині бовванів трактор. Зупинилась, прислухалась, може, йде за нею Платон, може, шукає її в цьому полі? «Я тут, я тут»,— беззвучно шептала, сподіваючись, що він знайде, покличе, врятує.
Поле мовчало.
Степка підійшла до свого пристаниська, кинула хмизу на задимлені головешки, підпалила: побачить і, може, ще прийде. А якщо прийде, то що скаже їй? Він не залишить Наталку.
Хмиз догорів, і вогняний стовп наче розтанув у тумані.
Степка, не роздягаючись, впала на свою постіль і гірко заплакала. Чому він не прийшов? Хай би ще назвав її нерозумним дівчиськом, лаяв, кричав, аби вона відчула, що Платон не хоче втрачати її… А він оре поле і не думає про неї. Хай скам'яніє та земля і пощербляться лемеші, щоб він ніколи не зміг зорати лану, де залишилися дівочі сліди…
Платон ще пошкодує колись, що відрікся од її кохання, і проклинатиме себе, що цієї ночі не спинив її… Не буде йому спокою, коли бачитиме Степку з Дмитром — веселу і щасливу.
30
Запас фантазії в Олега Диньки катастрофічно вичерпувався, а Макар Підігрітий щоранку, коли забігав до сільради почитати директиви, питав:
— Є ініціатива?
— Нема,— ховав очі в папери Динька.— Уже все, що можна було, зробили, Макаре Олексійовичу. Портрети намалювали, плакати і лозунги почіпляли, прапорці в кожній бригаді є, книжки Світлана з Наталкою розвозять, ще й торгують…
— Мало, Динько. А нас з тобою на те і обрали секретарями, щоб ми щось приємне людям робили,— казав Підігрітий.
— Бабі Ковалисі хату вшивають, сам сьогодні був, путівку для Ничипора Івановича обіцяли на осінь, школу ремонтують,— доповідав Олег.
— Це все добре, а ти коли в полі був?
— Позавчора в городній бригаді лекцію про любов і дружбу читав…
— А те, що наші комбайнери по дві норми щодня виконують знаєш? Платон з Максимом уже, мабуть, на першому місці в області, кому про це відомо? Нікому, бо вони й самі не знають. Ось тобі, Динько, цифри, сідай і напиши в обласну газету.— Голова дав Олегові блокнота.— Тільки ж напиши про них красиво, душу вклади, бо хлопці забули, коли вже й спали. День і ніч у полі,— то на тракторі, то на комбайні.
— Напишу, Макаре Олексійовичу,— пообіцяв Динька.
— А ти той, віршами можеш? Напиши, Динько, віршем, щоб співати хотілось про них,— не сумніваючись у здібностях Олега, попросив Макар.— І про Снопа старого напиши.
— Я віршами не пробував ніколи,— з жалем зізнався хлопець.
— А ти попробуй, бо це дуже партійне діло, Динько. Ми зараз на перше місце в районі виходимо по збиранню і по хлібоздачі. Ось що наші хлопці зробили! Пиши, а я потім печатку поставлю на віршах.